Дороги прикарпатськими придністрянськими селами мені особливо милі. Бо тільки там є міста Марії – село Маріямпіль чи Ісуса – селище Єзупіль, лише на тих дорогах і тільки раз у житті – у часі нічної прощі до Духової криниці – я чув виразно і як наяву небесний спів янголів… На тих дорогах причепурилося й Побережжя, заціловане у щоденних обіймах поважного Дністра і гамірної Бистриці Солотвинської, село, яке з давніх-давен вартує незмінна сторожа: з одного боку – гора Грабники, а з другого – підніжжя гори Лисина. Краса. Їдучи до Побережжя вклонитися педагогині й поетесі Любові Пушко, котра там живе, та запросити її до «Літературної світлиці» газети «Галичина», що маю за велику честь, я у роздумах дійшов до переконання: навіть якби така самобутня й відома літераторка не народилася у бойківській Яблуньці на Богородчанщині, то це обов’язково сталося б у покутському Побережжі…

– Любове Василівно, як і коли Ви відчули у собі замилування творчим словом – ще в Яблуньці, у Порогах чи вже у Побережжі?

– Ще змалечку творила вірші й не уміючи писати. Бабуся їх називала складанками. Звідки це народилося? Я не пам’ятаю, щоб хтось у родині писав поезії. Але бабуся Анна знала і декламувала вірші Тараса Шевченка, хоч була неписьменною. Тож моя любов до слова народилася ще у Яблуньці. У шкільні роки – спочатку у рідному селі, а відтак у сусідніх Порогах – я вже мала багато рукописів з віршами. Великий вплив на мене мала моя мама Параска, яка, здається, перечитала всі твори з сільської та шкільної бібліотек, а відтак й купувала книжки. Часто мені розповідала їх зміст.

Бувало, що мама не раз і на стриху ховалась з книжкою від бабусі, яка кричала, що вона займається дурницями. А мене просила чатувати й попередити, як буде йти бабуся. А я почала творити вірші, ще навіть не розуміючи читання. Вже коли подорослішала і стала ученицею, то почала усвідомлювати, що таке творчість. І я також багато читала. Можливо, це й було колискою моєї любові до слова. Мій перший вірш ще у шкільні роки надрукували в богородчанській районній газеті «Нове життя». Тоді я навчалася орієнтовно у п’ятому класі. Часто були публікації в аматорській газеті села Яблуньки, у шкільній газеті і т. ін. Тоді це додавало мені бажання писати. Хоч у школі в нас не було жодних літературних гуртків. Я надзвичайно любила свою вчительку української мови і літератури Марію Володимирівну. Саме тому й стала згодом також українським філологом. Вона дуже любила Україну. Її цькували і вигнали з роботи. Ми зі своєю подругою не раз намагалися підтримати свою вчительку. А ще у нас був вчитель зарубіжної літератури Віктор Олексійович. Я від тих педагогів Порогівської школи відчувала підтримку. Саме ті два роки у Порогах дали мені великий поштовх до творчості. Але й у Яблуньці мала підтримку вчителів. Я писала багато. Любила мову дуже. Тож і вступила до Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника. А ще у мене було улюблене заняття – шити. Шила від п’ятого класу і обшивала свої маленьких сестричок. Навіть у Львові вчилася в технікумі на модельєра і якийсь час працювала на хутровій фабриці у Тисмениці. Відтак втекла, бо хотіли мене запхати у партію. Ще пів року працювала в електрообчислювальному центрі в Івано-Франківську. Важко було жити. Мама старалася, але самотужки і без батька не могла нас забезпечити. Час був такий.

– Чи творилося у часі навчання в педінституті? Про що?

– Так, я писала. Була й редактором факультетської літературної газети. Працювала в нас і літературна студія, якою керувала викладачка Марія Гулянич. Була дуже вимогливою. Але мови мене навчала Надія Тишківська. Тоді я переважно творила ліричну поезію. Бо сьогодні пишу й прозові твори. А ще надзвичайно любила писати пейзажні вірші. Але себе не популяризувала, тож мої твори мало друкували. Якось було не заведено. І я творила собі тихенько. Тож моя перша книжка поезій побачила світ аж 2002 року.

– То що ж, Любове Василівно, прорвало Ваше скромне мовчання у літературному просторі?

– Мене примусив видати книжку мій односелець ректор Івано-Франківського національного технічного інституту нафти і газу Євстахій Крижанівський. Мої твори він якось почув на одному зі шкільних свят. У них було своє видавництво «Факел». Він забрав мої рукописи, сам відредагував, і там побачила світ моя перша книжечка поезій «А музика звучатиме завжди…». Передмову до видання написала Ольга Слоньовська – знана і поважна професорка та літераторка. Надзвичайно хороша людина з великою душею. Я дуже тішилася своєю першою збіркою. Працювала тоді у Поберезькій школі. Але нікого не здивувала збіркою, бо ж колеги знали, що я пишу поезії. До речі, у Побережжі 15 років після інституту я не писала жодного рядочка. Не йшло. І досі не розумію чому. Аж коли загинув мій чоловік, то мене прорвало, і по сьогодні творю. Є багатезно не надрукованих поезій, які ще чекають зустрічей з читачами.

І через десять років вийшла моя друга книжка поезій «Люблю, надіюсь, вірю і живу…», до чого мене підштовхнула моя подруга і завучка школи Галина Лончина. Ця книжка, на мій погляд, не тільки об’ємніша, а й досконаліша і різнотематична – щирі, прості і гарні вірші. Ця книжка, здається, зробила вже мене відомою як літераторку у деяких колах. Мене в районі навіть відзначили заохочувальною премією. Побачила світ 2012 року і книжка «Мереживо душі». Думаю, що вона більше філософська за змістом. А четверта книжка поезій називається «За мірою серця». До неї ввійшло багато творів про Революцію Гідності, АТО, про особисте, дитячі поезії, пейзажна лірика та ін.

Планів маю багато. Є багато написаного. Берусь і за прозу – оповідання з життя. Пишу їх не для популяризації, а передусім, щоб не забути пережите і передумане. Таке воно життя. В моїх оповіданнях, звісно, не охоплено всі епізоди з життя нашої родини. Я відбирала, на відміну від поезій, тільки сюжети з елементами гумору. Бо мої поезії переважно сумні. До речі, всі чотири видані на сьогодні мої книжки – то тільки поезії. Тоді не так легко було видати книжку, як тепер, коли кожна людина це може зробити, були б гроші. Мені дуже пощастило, що тоді в мене був Йосип Карпів – директор Клубовецької школи, педагог, краєзнавець, поет, публіцист, етнограф, а головно фаховий редактор моїх творів і надзвичайно мудрезна людина. А керівником видавництва «СІМИК» (згодом «ЯРИНА») був також клубівчанин Іван Сімик. Й. Карпів був редактором усіх виданих моїх книжок, крім першої, яку редагували у видавництві «Факел».

– А у школі в Побережжі Вам не хотілося створити якесь літературне згромадження, якого колись бракувало самій у дитячі роки?

– Так, я впродовж довгого часу очолювала літературну дитячу студію «Муза», а відтак мене залучили до районного літературного гуртка в Тисмениці «Мистецтво живого слова». Я була його керівницею у Тисменицькому районному будинку дитячої та юнацької творчості, але на базі нашої школи у Побережжі. Приїжджали також діти із сусідніх шкіл. Саме у часі роботи того літературного згромадження ми з дітьми почали видавати збірочки з їхніми віршами. Це була не тільки трудомістка, а й дороговартісна робота. Поезії були надруковані на тлі учнівських малюнків. Не ілюстровані, а саме на сторінках з малюнками.

– Було важко?

– Ні, але дорого. Я це любила, жила тією роботою з обдарованими дітьми. Ми ніщо не робили з примусу – все за бажанням серця, як було натхнення. Діти часто одержували завдання і ходили по селу, записуючи розмови зі старожилами. Ми навіть вистави показували, самотужки писали сценарії. Були й лялькові вистави. Діти виготовляли ляльки і шили для них одяг. Бо сидіти і просто писати вони не змогли. Треба було їх заохочувати. Спочатку збірнички творів друкували у видавництві, а згодом почали їх робити у домашніх умовах – допомагала моя невістка Орися, яка також працює вчителькою в нашій школі і добре володіє комп’ютером. Перша книжечка називалася «Кольоровий рай», де були дитячі вірші, малюнки і світлини. Діти дуже старалися – робили все. Мені і з малюнками було легко, бо мій старший син Роман у школі викладає образотворче мистецтво.

2014 року після Революції Гідності і з початком війни з російськими загарбниками ми вирішили частину дитячих поетичних збірників відправити воякам АТО. Створили для цього спеціальну книжечку патріотичних поезій «Острівець свободи», дібрали до теми і малюнки учнів як ілюстрації. Також виготовили збірочку «Листи на фронт», вклеїли у кожну невеличкі конвертики, в які повкладали виготовлені діточками обереги. Вихованці студії виготовляли також вишивані листівки з привітаннями та ін. Воїни дякували. Ми були свого роду волонтерами, бо працювали інтенсивно для фронту. Дітям було дуже цікаво, а наша «Муза» стала своєрідним культурним фронтом. З часом почали працювати над циклом річних релігійних свят. І видали в рамках цього задуму три поетичні збірочки дитячих творів – «Радуйся, земле…», «Вербовая дощечка» і «Ангели летять», які охоплювали зимовий, весняний і літньо-осінній цикли. Малюнки у книжках були тематичні, туди ввійшли дитячі поезії, а ще ми зібрали до кожного видання багато інформації про наші християнські празники, про прикмети, поради, як молитися на вервиці, Хресну дорогу і т. ін. Після виходу у світ отих трьох збірок я побачила, що це накладно для видавця.

– Ви вже не працюєте як керівниця студії?

– Школі це вже не потрібно. Бо виховний процес вже по-іншому побудовано – більше акцентів на навчанні. А різні літературні гуртки за межами освітнього закладу. А з Будинку дитячої й юнацької творчості у Тисмениці після створення окремих територіальних громад – Тисменицької і Єзупільської – мене розрахували відразу. Мені до пенсії бракувало тоді чотири місяці. Розумієте, сучасна керівна молодь, на мою думку, більш практична й раціональна. А щоб підтримати чи стимулювати слово? І раціональні, і навіть байдужі. Може, то час такий… Не знаю.

– Нині по-різному сприймають доцільність різноманітних літературних згромаджень… Чи потрібні вони, на Вашу думку?

– Коли я робила свої перші письменницькі кроки, таких літературних студій було дуже мало. Жаль, що таких творчих спільнот в освітніх закладах не було у мої дитячі і шкільні роки. Вважаю, що вони обов’язково потрібні. Хоч і не всі літгуртківці стають поетами чи письменниками.

– Ви наголошували, що найактивніше почали творити після того, як у тридцять років втратили чоловіка Володимира, залишившись вдовою з трьома синами на руках – Романом, Андрієм і Володимиром… Що для Вас важить творче слово?

– Слово для мене – то щонайперше бажання жити, порятунок у найважчі миті життя. Я сідала, писала вірш – і ставало легше. Хоч, звісно, не можна сказати, що сюжет твору щоразу віддзеркалював саме ту чи іншу гірку подію життя. Наприклад, прочитаю:

Всі свої болі і гіркоти я залишала у віршах. Слово мене рятувало і рятує. Завжди й усюди. А особливо – у часі війни. Я це кажу не лише про своє письменницьке слово, а й про творчість інших українських літераторів.