Уродженець села Велика Тур’я на Долинщині – відомий журналіст, письменник, краєзнавець і фотохудожник Іван ЯРИЧ блискуче вправляється зі словом: любить і вміє смачно жартувати, влучно іронізувати чи саркастично насміхатися. Та коли я запитав ювіляра, ким майстер слова себе усвідомлює, то Іван Якимович з гумором, ледь примруживши хитрувато очі, відповів, що вважає себе муляром чи каменярем і додав: «Я майже як Франко. Бо ми обидва – Івани і народилися одного дня – 27 серпня, хоч геній і Якович, а я Якимович, та й місця і роки народження різні...».

Як мовлять, у кожному жарті є частинка жарту, а решта – правда. Тож сьогодні у «Літературній світлиці» маю за честь пропонувати читачам інтерв’ю з людиною, яку, образно кажучи, завжди вважав і вважаю «дамокловим мечем» людської несправжності – кон’юнктурного чиновництва всіх часів, людської захланності, бездарності й недолугості, владолюбства й лукавства, брехливості, марнослів’я й марнослав’я, злодійства й крутійства тощо. Автор майже двох десятків гумористичних і краєзнавчих книг І. Ярич недарма власним життєвим кредо і у свої 80 вважає такі слова: «Сміх – мій стиль життя і група крові. Сміх замішується на сльозі. Я – гуморозалежний...»

– Іване Якимовичу, маючи, як жартуєте, рюкзак років за плечима, що Ви поставили б на перше місце у своїй праці зі словом – журналістику, письменство чи краєзнавство?

– Моя перша професія – муляр. Після закінчення училища на Луганщині я будував Донбас. А якщо говорити про мій шлях до слова, то він був довгим і нелегким – від журналістики до письменства. Я вважав у ті часи, що журналістика – дуже важлива професія і завдяки їй я зможу бути корисним для людей.

Попервах же, оскільки в селі не було роботи й люди щоліта їздили на заробітки у східні та південні регіони, то і я вже з тринадцяти років скуштував того хліба. Їхав на Одещину чи не всю дорогу навстоячки, тримаючись за спідницю стрийни Меланки. То був мій перший, образно кажучи, вихід у світ. Я думав, що там вже побачу море і буду купатися, та мої ілюзії розвіялися вже у перший день заробітків – довелося у спекоту розбивати фундаменти старих будинків, важко працювати на току чи збирати помідори…

Ще змалку я мав потяг до літератури і писав недолугі віршики. Мене вражала бідність сусідських дітей, і я описував її у своїх дитячих примітивних творах. Я читав, а мама плакала. Мене це дуже тішило, що вдав добре. Хоч згодом зрозумів, що то слабина, і все пошматував. Поштовхом до вступу в університет став твір американського письменника Джека Лондона «Мартин Іден». Я хотів бути таким впертим у досягненні своєї життєвої мети, як герой того твору. Я багато читав у дитинстві. Мій батько дуже багато читав і давав читати й мені. Любив сатиричні твори, зокрема фінського письменника Марті Ларні, французького автора Франсуа Рабле.

Думаю, що саме звідси почалася моя любов до гумористичного слова. Але я, на жаль, обминув літературну кузню у Львівському університеті ім. І. Франка, бо навчався заочно. Хоч писати замітки почав ще у війську. Тоді зрозумів, що журналістики потрібно вчитися і що я піду вчитися. Дуже хотів бути військовим кореспондентом. Та після однієї моєї критичної статті командир військової частини заявив, що мені не бачити журналістики, як своїх вух. Я собі поклявся: вступлю попри все. Так вступив до Львова, але на заочне відділення. Та вже після служби у війську подавав дописи у «Червону Долину», яку очолювала фронтовичка Олександра Колесник. Йшов, здається, 1966 рік...

– То Ви вже понад пів століття в журналістиці...

– Моєю першою офіційною роботою як журналіста була посада старшого літпрацівника у редакції «Червоної Долини». Працював у відділі промисловості, відтак став завідувачем відділу та відповідальним секретарем і вчився в університеті. Після навчання у ВПШ в Києві якийсь час працював заступником редактора у Долині, а згодом – редактором газети «Червоний прапор» у Коломиї. Через рік нова демократична влада запропонувала мені повернутися в Долину, де я заснував «Свічу». До речі, обрати саме цю назву з-поміж інших, які я пропонував, допоміг мені світлої пам’яті Роман Фабрика. Очолював «Свічу» майже два десятки років...

– Чи займалися Ви тоді письменницькою творчістю?

– Так, навіть у «Свічі» я писав постійно, але все складав на купу. Перша книжка гуморесок «Фіма Забембаний» вийшла друком якраз тридцять років тому – 1993-го. Було згодом ще чимало книжок афоризмів, гуморесок, поетичного гумору, жартівливих оповідань, верлібрів... Прочитаю деякі афоризми з видання «Ікебана від Івана» (2007): «щоб сп’яніти від книг, треба їх читати запоєм», «книги творів – надмогильні пам’ятники їх авторів. Подбайте про них!», «книга витримала п’ятиразову ампутацію, тому й вижила», «письменникові свій талант найліпше зарити у книжку», «сотворив шедевр художньої макулатури», «якщо рукописи не горять, то відсиріли. Є надія, що зогниють»…

– Що для Вас важить слово?

– Дуже люблю шукати цікаві нові слова, записую їх і навіть сам вправляюся у словотворі. Слово для мене – суть життя, бо щодня перебуваю у словах. Я дуже не люблю оте сучасне й «модне» засилля українського мовного простору іноземним словесним сміттям. То марнота марнот, пустота, намагання блиснути... Слід шукати барвисті й доречні відповідники у рідній українській мові. Думаю, що дати раду цій «моді» бездумного використання іноземної лексики можна тільки на державному рівні.

– Уже дев’ять років триває війна з російськими загарбниками... Яку роль, на Вашу думку, відіграє тепер українське слово – публіцистичне і художнє?

– І одне, й друге слово потрібне, але талановите. Бо під «акомпанемент» воєнних реалій в Україні сунуть звідусіль і потоки словесного шумовиння. Ніхто ж ті творчі процеси не контролює. Таке враження, що автори, вживаючи не завжди зрозумілі читачеві іноземні слова, навіть попри те, що вони мають чудові українські відповідники, намагаються вивищитися з-поміж інших літераторів.

Нині, на жаль, і літературна критика компліментарна і кланова – ти мені, а я тобі. А так потрібен об’єктивний підхід до оцінки текстів. У наш час вага слова чи не найбільша. Думаю, передусім потрібне публіцистичне слово як відгук на нинішню українську дійсність. Про війну пишуть багато і це потрібно робити. Але і тут є письменники-кон’юнктурники, які за актуальними темами ховають свої посередні писання – стримую себе, щоб не назвати їх інакше. Вони навіть не думають, що час – перший літературний критик, бо змете отой непотріб, а залишить гідне.

– Я погоджуюся з Вами, та чи готове сучасне українське письменство до такої літературної критики?

– Не знаю... Та точно знаю, що часто автори, щоб відкрити читацькі двері до своїх творів, замовляють передні слова у відомих та поважних науковців, навіть професорів і академіків. А ті, щоб не марнувати час на прочитання рукопису й об’єктивну оцінку книжки, просто своїми підписами скріплюють заздалегідь підготовлене письменницьке самохвальство.

– Чи можна нині письменство означити літературним фронтом?

– Так, без сумніву, і то переднім фронтом. Світ круто змінюється. Автори художніх і публіцистичних творів масово перейшли у соціальні мережі.

– Якщо так, то чи не можна, на Вашу думку, вважати підривом національної безпеки запроваджене у часі війни реформування преси, яке вже призвело до знищення значної кількості часописів і програшу на інформаційному фронті? Зокрема через це і на Прикарпатті канули в Лету відомі часописи: «Ратуша» – в Болехові, «Свіча» – в Долині, «Дзвони Підгір’я» – в Калуші, «Галицьке слово» – в Галичі, «Новини Підгір’я» – в Рожнятові...

– Але, на мою думку, й журналісти винні в тому. Бо думали, якщо пресу забрати з-під державної опіки, то вона враз стане вільною-превільною, буде жити та процвітати. А сталося навпаки: минулася бюджетна допомога, ціни на папір і поліграфічні та комунальні послуги тощо різко зросли, передплата об’єктивно впала через розвиток електронних носіїв та низькі зарплати читачів... Це й призвело до таких результатів.

– Та хіба журналісти ініціювали реформування преси?.. А тепер що, треба забити, образно кажучи, останній цвях у віко послуг для тих читачів, які ще хочуть читати друковані видання? Адже є чимало серед них таких, які або не мають змоги передплатити газети через брак коштів, або й, передплативши, не отримують їх регулярно через незґрабну чи зумисну поштову політику.

– Якби не було війни, то все було б інакше. Думаю, що держава зуміла б надати допомогу редакціям, щоб утримати часописи. Та зараз не до того. Я слухаю виступи поважних людей, які наголошують, що газети вже свою місію виконали й мають поступатися новітнім носіям інформації. Якщо молодь не тільки не хоче читати періодику, а й дивитися телевізори, мовляв, є для цього ґаджети, то як цьому зарадити?

– Але ж українське суспільство – то не лише люди молоді чи середнього віку, є й літнього віку, які не встигають за віяннями часу і навіть не можуть цього зробити, тож ладні читати друковані видання.

– Безперечно. Але й час не спинити – форми подачі слова змінюються, як би нам того не хотілося і що ми не говорили б. У кожної епохи – своє неповторне обличчя.

З творчої метрики

Іван Якимович ЯРИЧ народився у багатодітній родині сільського кравця. Навчався у місцевій семирічній школі, Свердловському будівельному технікумі на Луганщині, Долинській вечірній середній школі, на факультеті журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка, у Київській ВПШ. З 1969 року почав працювати на різних посадах у газеті «Червона Долина». У 1989 – 1990 рр. – головний редактор Коломийської міської газети «Червоний прапор». З 1990-го по 2007-й – головний редактор Долинської районної газети «Свіча». Крім названих у тексті, він автор і таких книжок гумору, як «Цьомчик» (1995), «Масні кавалки» (1998), «Повна хата вар’ята» (2001), «Кохайлик – усміхайлик» (2003), «Базікли» (2008), «Уsміхнені zлидні» (2009), а також збірок модерної сатиричної поезії: «Вхід через задні двері» (1996), «Mein кайф» (1997), біографічної книжки спогадів «Мої дердідаси, хліботраси і донбаси» (2013), довідника персоналій «Тисячоліття в обличчях» (2003, 2016), краєзнавчої розвідки «Біля витоків поселень Долинщини та Болехова» (2007). Творчі псевдоніми: Ромцьо Люфа, Марійка Тлуста, Іван Шевчик, «І. де Курчамаць». Член Клубу краєзнавців та почесний член Долинського народного фотоклубу «Промінь» при краєзнавчому музеї «Бойківщина» Тетяни й Омеляна Антоновичів міста Долини. Представляв свої фотороботи на персональній виставці «Мить. Профіль і анфас». Член НСЖУ. Неодноразовий лауреат літературно-краєзнавчого конкурсу імені Мирона Утриска. Нагороджений відзнакою міста Долини «Орден імені Мирослава Антоновича».