Коли десять років тому Віталія САВЧЕНКО переступила поріг редакції газети «Галичина» як одна зі співзасновниць літературного поетичного клубу «Об’єднані словом», відтак – міжрегіонального поетичного клубу, який нині функціонує у форматі літературної платформи, в якому згодом уперше в житті читала на загал свої казки, ніхто тоді не передбачав, що її твори – українські казки для дітей і молоді – з насолодою читатимуть не тільки на Прикарпатті, а й за межами України. Та яке нині місце казки в суспільстві, зраненому десятирічною війною?

– Пані Віталіє, з чого почалася Ваша казкова дорога у письменництві?

– Усе почалося з поезії. Тож на моїй дорозі до казок спочатку було слово поетичне. А насамперед я завжди дуже багато читала. У нашій сім’ї всі любили книжки – і батьки, і ми з сестрою. І та гурма лексичного запасу, очевидно, шукала свого вияву – і вихлюпнулась у письменстві. Спочатку ми з сестрою віршували, творили байки. І ця підліткова та юнацька гра, коли писали про те, що миле дівочому серцю, чи про красу природи, згодом переросла у щось більше. Але я творила, образно кажучи, у шухляду. Згодом, коли моя сестра – Олександра Федорів (літературний псевдонім Адель Станіславська. – Авт.) видала свою збірку поезій, ми разом з іншими творчими людьми вперше після листування у соцмережах зустрілись у приміщенні редакції газети «Галичина» і перезнайомилися наживо. Думаю, що саме ця зустріч, завдяки якій і було засновано поетичний клуб «Об’єднані словом», стала початком чи поштовхом до моєї професійнішої дороги у письменство. Ми впродовж років активно зустрічалися, спілкувалися, читали свої твори, їздили в інші міста і села Прикарпаття. Та вірші мене приваблювали вже щораз менше. Я виховувала маленького синочка і перечитала йому майже всю домашню дитячу бібліотеку. Тож почала самотужки щось вигадувати. Але ніде не записувала. Якось мій старший син, почувши мої оповіді, які розповідала його братові, поцікавився, чи не маю я наміру свою творчість записати. А я й забула на той час, про що там казкувала. Та синова порада засіла у голові: а чому б і не спробувати? Тож відтак уже свої наступні казки-вигадки почала записувати й представляти під час зустрічей представників «Об’єднаних словом», щоб довідатися про якість своїх творів. А ще надсилала їх у різні періодичні видання. З цього і почалося моє казкування.

– А що потрібно, щоб казка стала казкою? Адже творити для дітей, на моє переконання, дуже відповідально.

– Передусім треба дивитися на світ дитячими очима, тобто на якийсь час самій стати дитиною. Казкар має бути правдивим з дітьми і писати для дітей ще відповідальніше, ніж для дорослих. Адже тим, що ми казками засіваємо у дитячих голівках і серцях, згодом діти послуговуватимуться у житті. Ми всі зростали на казках і пам’ятаємо, як їх нам оповідали дорослі. У кожній казці має бути мораль, щоб дитина через неї осягнула якийсь урок життя. Але осібно я не хотіла і не намагалася у своїх казках бути нав’язливою, а через систему образів і сюжетів спонукаю юних читачів до самостійних висновків. Для мене це завжди було важливо і важливе й досі. Я б не сказала, що мої казки надзвичайно повчальні, хоча, звісно, якась дещиця того в кожному творі є. Мої казки – про все, тож не можу означити їхню жанровість, що домінує. Є про тварин, про дітей, добрих фей і чарівників…

Я ніколи напевно не знаю, яким буде наступний твір. Під час зустрічей діти часто запитують, скільки часу потрібно для написання казки. І я їм розповідаю, що визначити і відміряти час для того неможливо, і наводжу приклад, коли для написання казки якось мені знадобилося лише 15 хвилин. Я варила борщ і почула, як за вікном скрекоче сорока. І подумала: сорока скрекоче – сказати щось хоче. А що? Що у Зайця сьогодні іменини… Тож відсунула каструлю з борщем, сіла за стіл і написала казку для наймолодших. Я ніколи не знаю, як, коли і звідкіля до мене прийдуть мої казкові герої і про що вони розкажуть. Не маю улюблених чи не дуже улюблених казок – кожна мені, як дитина. Звісно, є вдаліші і не дуже вдалі. Але це вже про інше. Та кожна моя казка написана душею, і всі мої твори мені дуже дорогі.

– Які вимоги ставите до своєї творчості?

– Передовсім казка має бути доброю. Ми живемо у важкий час. Багато моїх колег пишуть казки й про війну. Я ж не пишу. Вважаю, що дітям не потрібні ще й казки про війну. Але… Хіба можна казати письменникам, про що треба писати, а про що – ні, давати якісь інструкції?

Як на мене, казки мають дарувати читачам позитив, щоб перезавантажити думки читачів і відвернути від хронічного занурення у негатив. А ще у кожній казці мусить бути справжність. Діти мають відчувати авторську щирість і правдивість. Казковий твір також, на мою думку, повинен нести світло й дещицю повчання чи доброго висновку, які дитина візьме з собою у світ. Казкарі також завжди мали б аналізувати й добре знати сучасні дитячі смаки, мандрувати з читачами в казку в ногу із часом. У дитячий світ вписатися письменникам зі своїми стереотипами – зась.

– Чи думали, якою буде Ваша авторська казка перемоги?

– Хочу втілити в життя мрію тих дітей, які просили мене написати казку про драконів. Наголошую: про чарівний світ добрих і світлих драконів, які боронять людство від зла і темряви. Вже маю нотатки, але далі не пишеться. Та я обов’язково повернуся до свого задуму.

– Очевидно, нині письменницьке слово для Вас – це казка?

– Звісно, так і є. Адже казка передовсім – це щось дивовижне й неймовірне. А щоб дарувати дітям диво, потрібно й творити дивовижно – художніми дивословами. Тож я своїми творами намагаюся дивувати читачів.

– Дехто з журналістів іронізує, що у часі війни письменники вдалися до активного видавництва й презентацій своїх творів: мовляв, хтось воює у лавах ЗСУ чи волонтерить, а вони гарують містами й селами, бавлячись у напускний патріотизм.

– Я переконана, що і видавництво українських книжок, і їх представлення для читачів – завжди на часі. Навіть у коротенькі хвилини перепочинку наші воїни люблять бодай потримати у руках і погортати українські книжки. Це знаю точно. Саме у книжках інколи можна знайти можливість для відпочинку від думок і гіркоти воєнних буднів. А також у часі війни видавництво і презентації книжок насамперед важливі для дітей як засіб для збереження їх ментального здоров’я. Дітям дуже потрібна добра українська література. Багато дітей повертаються до читання казок у книжках у паперовому форматі, а не електронному. Я працюю в Івано-Франківській міській центральній бібліотеці для дітей, тож добре знаю, що кажу. Особливо книжки цікавлять нині дітей родин-утікачів від війни. Тож залюблені у книжки є. І це добре свідчення того, що і в майбутньому українська книжка житиме, й сучасні технології її не знищать.

Цього року моя перша книжка «Райдуга казок», яку свого часу вперше презентувала у редакції газети «Галичина», «відзначає» десятилітній ювілей з часу виходу у світ. Я пишу казки для дітей різного віку, та головно не старших 12 років. А як буде натхнення, то і підлітків здивую чимось казковим. Мені дуже жаль тих дітей, які думають, що виросли з казок і в них для себе нічого цікавого вже не знайдуть. Помиляються – я вже доросла, але талановиті казки мене й досі дивують. Завжди у нашому житті є місце для казок.

– В Україні – війна, а Ви переконані, що патріотизм у дітей слід виховувати на героїзмі, а не на агресії та жорстокості, на любові, а не на людиноненависництві…

– Все залежить від батьків – з дітьми потрібно розмовляти, а не відмахуватися від них і відсторонюватися через дорослі причини. Батькам слід зробити вибір: або вони сьогодні дітям віддають свій час і діти його їм віддадуть згодом, або з роками батьки не дочекаються від своїх дітей нічого доброго, зокрема часу й уваги. Думаю, хоч 15 хвилин батьки зобов’язані перед сном викроїти для спілкування з дітьми про книжки і читання казок. Так діти розумітимуть, що під час війни казки – відпочинок від зла в обіймах добра. Просто слід бути з дітьми відвертими і щирими. Казки потрібні й дорослим. Дуже потрібні.

– Знаю, що Ви з казками йдете до дітей – у школи чи дошкільні навчальні заклади, часто випереджаючи у цьому їхніх батьків…

– Навіть звичайні шкільні уроки можуть заохотити дітей до читання казок. Наприклад, учителі можуть інколи спробувати провести урок казок, щоб разом з учнями трохи помандрувати такими творами. Звісно, слід усе поєднувати з грою, а учитель має сам стати і автором, і частиною тієї гри. Просто треба на кількадесят хвилин зануритись у дитячий світ. А якщо ні, то діти не сприймуть, педагогічну несправжність діти не приймають, як і авторську нещирість. Казкарі мають бути різні – й дорослі, й малі, й літнього віку… У казкарстві немає місця для стереотипів, бо вони створюють перешкоди для сприйняття.

Сьогодні казок в Україні не бракує. Є багато молодих і талановитих авторів. Але не всім дають пройти обрану ними дорогу до дітей. Та й книжки стали дорогими. Таке життя… Інколи воно відкривається несподівано і для авторів казок. Наприклад, завдяки волонтерству і збору книжок для воїнів ЗСУ та жителів прифронтових районів я пізнала те, про що ніколи б не довідалася, якби через невизначеність чи перебуваючи в емоційному ступорі нічого не робила. З усіх сил і всіма способами, не дехто чи вибірково, а кожен українець, не десь-колись, а щодня зобов’язаний підтримувати ЗСУ.

Моя казка про перемогу буде осяйною і неймовірною, але максимально наближеною до життя, а головно – українською. Бо, на жаль, носії мови убивць знову ожили, зокрема й у моєму рідному Івано-Франківську, а громадянському суспільству бракує виваженої, принципової і насамперед дієвої української позиції. Я не розумію, як можна на нашій землі, де щодня проливається кров наших захисників, захисниць і мирних людей, розмовляти мовою окупантів.

З творчої метрики

Письменниця Віталія САВЧЕНКОнародилася на Запоріжжі, виросла й навчалась у селі Марківці на Тисмениччині. Нині живе й працює в Івано-Франківську. Навчалася в Калуському фаховому коледжі культури і мистецтв. Працювала на посадах коректорки у Богородчанській районній газеті «Нове життя», операторки комп’ютерного набору в Івано-Франківській міській газеті «Західний кур’єр», менеджерки з продажу у приватній фірмі. Тепер – бібліотекарка в Івано-Франківській міській центральній бібліотеці для дітей. У творчому доробку письменниці – як вірші для дорослих, так і казки та поезії для дітей. Серед творчого набутку казкарки: поетична збірка «Все це душа моя» (2013), книжки казок «Райдуга казок» (2014), «Сім’я чарівників» (2016), «Казки лісу» (2018), серія з восьми казок-розмальовок для читання за складами: «Букетик для мами», «Кумася Лиска», «Поспішай обережно», «Скарб мишки Марти», «Кролики та ролики», «Лисеняткова наука», «Сонячний зайчик» та «Малинове варення» (2019), збірка казок «Клубок» (2020), «Плетиво» (2021) та «Казки про фей» (2023). Вона співавторка низки поетичних і прозових видань, електронних збірок казок тощо. Твори В. Савченко публікували у дитячих журналах «Світ дитини», «Крилаті» та «Вечірня казка», вони звучали на всеукраїнському радіо, телебаченні «Карпати» та у соцмережах на каналах «Казочки для сонь», «Планета казок», «Студія калідор», «Казки українською», а також у проєкті «365 казок на ніч» Українського інституту книги. Письменницю відзначили дипломом лауреатки ХVII Національного конкурсу «Українська мова – мова єднання» (2016, Одеса) за книжку «Райдуга казок» та подякою – за участь у Всеукраїнському літературному конкурсі прозових видань «Дніпро – букфест» із книжкою «Сім’я чарівників».