Червневу «Літературну світлицю» нашого часопису своєю присутністю благословив о. Михайло ВІХОТЬ – адміністратор парафії Зіслання Святого Духа УГКЦ м. Івано-Франківська й голова Молодіжної комісії Івано-Франківської архієпархії УГКЦ, з яким ми мали за честь поспілкуватися про слово – духовне й мистецьке – та його роль у сучасному українському суспільстві. Традиційно про те, що для наших співрозмовників важить слово, ми запитуємо гостей вже наприкінці зустрічі. Проте розмову з отцем Михайлом вирішили з цього питання розпочати…

– Якщо ми розгорнемо Святе Письмо, то прочитаємо слова: «Споконвіку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог…», – відповів о. М. ВІХОТЬ. – Слово для мене – це Господь, Який промовляє. Якщо залишити осторонь біблійне визначення, то відчуваю, що слово є тією силою, якою можна когось підняти чи потішити, а можна, з другого боку, й зранити, бо слово – це духовна зброя, якою можемо захищатися. Слово може зцілити, тобто бути й ліками, але у недобрих руках воно може стати шкідливим інструментом… Якщо людина замість того, щоб говорити добрі слова, потішати й підтримувати, зневажає чи лихословить, злорадствує, то вона використовує слово проти таких, як вона.

– Я думаю, отче, що таке розуміння слова та його ролі у житті людини з’являється не зненацька, а потребує часу. Якою була Ваша дорога до свого священницького покликання?

– Я народився в Івано-Франківську, а мої батьки родом зі Львівщини – 1989 року вони переїхали жити й працювати до обласного центру Прикарпаття. Свого часу я закінчив ЗОШ №19, а 2002-го вступив до Івано-Франківської теологічної академії, яка тепер називається Івано-Франківська академія Івана Золотоустого, й водночас до Духовної семінарії...

Як пригадую, ще у другому чи третьому класі школи на уроці природознавства ми мали завдання відповісти на два запитання: ким працюють твої батьки і ким ти хочеш стати у майбутньому? Я написав, що хочу бути священником. Усвідомлюю, що у такому віці у мене ще не було розуміння тієї місії. Але участь у Святій літургії і прислуговування священнику під час богослужіння, а відтак і спів у церковному хорі тримали мою мрію доти, доки я мав зробити свій вибір.

Дуже дякую своїм батькам за підтримку й розуміння. Адже трапляється, на жаль, що батьки, маючи своє розуміння, інколи відмовляють свою дитину від того, що є в її серці. Батьки можуть бачити свою дитину лікарем, учителем, юристом чи інженером і т. ін., але в їхньої дитини серце може й не лежати до того. Я знаю випадок, коли один нині добрий священник, завершивши навчання в ІФНТУНГ, як і хотіли батьки, приніс їм диплом і сказав: «Я зробив те, що ви хотіли й радили, а тепер іду вчитися в семінарію…». І вже у 23 чи 24 роки вступив у духовну академію.

Дехто питає, чи, можливо, у моїй родині хтось був священником, то я кажу, що не було. Але дідусь по маминій лінії не один десяток років служив у церкві паламарем – першим приходив до храму й останнім його покидав. Коли ми з’їжджалися на свята, то всі не раз чекали дідуся, бо він перш ніж сісти за святковий стіл, мав ще виконати багато обов’язків служіння у храмі. Думаю і вірю, що й це не скажу, що вплинуло на мій священничий вибір, але спонукало до іншого погляду на багато речей.

– Є чимало священників, які володіють талантами співу, гри на музичних інструментах, пишуть вірші чи творять художні полотна, добре майструють чи знаються на народній медицині тощо. Знаю, що й Ви, отче, образно кажучи, не закопали свій талант у землю – любите творче слово і пишете вірші. Як народився той потяг до поезії?

– Не можу похвалитися якимись збірками поезій у гарній твердій палітурці. Але час від часу у мене з’являється натхнення – сідаю і виливаю на папір те, що маю у серці. Востаннє такий потік поетичної духовності відчув у собі наприкінці лютого – на початку березня минулого року. Таким поштовхом послужило повномасштабне вторгнення в Україну російських загарбників. Чи не щодня траплялося, що я сідав і записував ті рядки, які в мені народжувались, а відтак створював відео та виставляв поезії у соцмережах. То був вияв емоцій, які переповнювали моє серце. А через тиждень чи два та хвиля натхнення стихла. Я так розумію, що не можна творити поезію на замовлення, якщо її немає в серці. Повинен бути якийсь поштовх чи подія – якась сила, що спонукає вилити на папері відчуте в серці.

– Чи пригадуєте свої перші проби пера?

– Навіть якщо й писав щось, то не пригадую, щоб публікував десь. То хіба міг зачитати з нотаток щось для своїх рідних. А останнім часом більше практикую створення поетичних відеорядів у соціальних мережах. Я дещо прочитаю зі своїх записів, наприклад, рядки, створені на 20-й день повномасштабної війни – 15 березня 2022 року:

– Декому, кажуть поети, саме творчість допомагала впоратися зі страхом та іншими негативними емоціями в перші дні повномасштабного вторгнення російських загарбників…

– Якщо згадати ті дні, то переконаний, що такі емоції були у всіх. Було б неправдою сказати, що у мене не було страху. То не проблема відчути якоїсь миті страх чи наплив емоцій, а було б гірше у ньому перебувати й не намагатися його замінити спокоєм. Для мене мої вірші, напевно, були якоюсь мірою римованими молитвами. Наприклад, вірш написаний через день після наведеного вище, починається зверненням до Господа:

Лиш не май сумніву – повір мені.

– Дуже важко й недоречно давати поетам чи прозаїкам у часі війни пораду, писати чи не писати. А як Ви, отче Михайле, міркуєте – від чого це залежить? Як бути – замовкнути чи творити?

– Думаю, що все залежить від того, що в серці. Ми повинні жити навіть у часі таких складних обставин. Чи маємо право радіти у цей час? Звичайно, не можна тішитись із трагічних подій і загибелі людей, але радіти маємо право й шукати нагоди робити це навіть у такій непростій ситуації. Маємо радіти й дякувати Богу за новий день, що поруч є найрідніші, що маємо можливість зустрічатися та спілкуватися. Так, не можна на запитання «Як справи?» відповісти: «Все добре», поки не буде перемоги.

Нам не просто потрібен мир, а спочатку – перемога, відтак – мир. Молімося за перемогу. Літераторам потрібно, на мою думку, творити, не чекаючи того дня, який, я вірю, неодмінно настане. Звісно, не слід забувати й про волонтерство та допомогу ЗСУ. Кожен має наближати перемогу у свій спосіб, бо в кожного є свій фронт. І літератори на своєму фронті також наближають перемогу і так не дозволяють ненависті та злу вкоренитись у наших серцях. Тим, що ми ніколи не пробачимо комусь зло, ми ніколи і нічим тій людині не нашкодимо, а тільки – собі. Ми розуміємо, що пробачити не означає забути чи стерти скоєне зі своєї пам’яті. Пробачити, а відтак згадати – то добра нагода помолитися за того, хто вчинив нам зло. Це буде наша перемога над ворогом. Кажучи «Боже, я не можу сьогодні полюбити тих людей, але Ти їх полюби», ми віддаємо своїх кривдників – і не тільки у часі війни – в руки Божі та справедливість. І це вже – наша молитва.

– Як Ви думаєте, чи потрібно в часі війни заради доцільності пересилювати себе і творити навіть тоді, коли не хочеться?

– У житті є чимало обов’язків, які ми виконуємо не завжди згораючи від бажання. Просто знаємо, що маємо це зробити. Але це стосується тільки праці, від якої залежать твої близькі чи рідні, а не праці духовної. Звісно, можна написати поезію на замовлення, але це буде просто твором на папері. Чи буде йти така творчість від серця? Навіть якщо це не поезія, а просто віршовані рядки чи якісь відчуття, що народились у серці, не відкладаймо – пишім. А якщо ж тривожна атмосфера війни комусь не сприяє у творчості, то не потрібно чинити над собою насильство. Доречніше зробити паузу і, образно кажучи, підгострити свою сокиру.

– Як війна вплинула на Вашу поетичну творчість?

– До війни, звичайно, а передовсім у молоді роки, у моїх поетичних творах було більше романтичних мотивів. Але з часом вони змінилися. Особливо ж після ієрейського освячення, яке вділив мені 10 липня 2011 року нині архієпископ і митрополит Івано-Франківський УГКЦ владика Володимир Війтишин у селі Вільшаниці на Тисмениччині. Священство вплинуло на розуміння мого покликання. Я вірю тим словам Господа: «Не ви мене вибрали, а я вас вибрав…» Так, потрібно шукати славу, але не людську і не свою, а Божу. Війна теж наклала свій відбиток на мотиви моїх поезій.

– Чи є місце для творчості у душпастирській праці священника?

– І в літературній творчості, і в душпастирському служінні головним є слово. Поезія – слово, яке збагачує, лікує, допомагає, підіймає, тішить і т. ін. Й мої коротенькі історії та притчі, які виголошую, це також слово. І проповіді свої чи відеоряди у соцмережах я роблю з того, що на серці, як і в поезії. Зрозуміло, що поетична творчість є осібним чи авторським виявом того, що на серці, а в основі проповідей – Слово Боже, яке має свого автора, хоч і пропущене через серце духівника. Тож не можна сказати прямо, що моя душпастирська духовна праця є творчістю. Літературна творчість і праця духівника близькі й дотичні, навіть можуть одна одну доповнювати. Перед тим, як записати віршовані рядки, я не читаю їх нікому навіть зі своїх рідних. Просто пускаю ті твори у світ. Тож першими моїми слухачами є ті, хто найшвидше знайшов оті вірші у соцмережах. Я не можу сказати, що день і ніч мрію про книжку поезій. Я дякую Богові, що сьогодні дав мені можливість і таким способом – через соцмережі – приходити до людей. І якщо те, що пишеш, іде від серця, то читач, повірте, це добре відчуває…

І справді, вірші о. Михайла Віхотя, образно кажучи, не поезія, а молитва з особливим римуванням – співзвучністю музики слів і мелодії серця.