Ангеліна-Анна КАЧКАН з Угринова – наймолодша з усіх, кого я мав за честь запросити до розмови у «Літературній світлиці» нашого часопису. Їй лише 16, але вона вельми обдарована дівчина. Не дивовижа – почути усталені думки зрілих літераторів про роль слова у сучасних українських реаліях. Інша річ – у спілкуванні з такою юною творчою особою відчути світоглядну справжність і замилування українським художнім словом молодих авторів, які лише напинають свої вітрила. А ключ до письменницького світу Ангеліни-Анни – в її філософських есе, ліричних замальовках, чуттєвих оповіданнях...

– Навчаюся в Угринівському ліцеї та в місцевій дитячій школі мистецтв у класі гітари, – розповідає Ангеліна-Анна КАЧКАН. – Свій перший вірш – привітання татові з днем народження я написала, мабуть, ще у другому класі. Так вийшло, що зі мною здебільшого була світлої пам’яті моя мама Галина Володимирівна, а батько Володимир Васильович часто їздив на заробітки за кордон. Пригадую той день, коли мама зателефонувала татові й повідомила, що я йому дещо написала і хочу прочитати. Я прочитала – тато з радістю подякував. Думаю, мама вже тоді відчувала мій потяг до слова, бо їй мій вірш сподобався більше. А тато спершу не надав тому великого значення, а наголошував на важливості добре вчитися у школі. Він усе зрозумів, аж коли я почала одержувати свої перші нагороди – грамоти чи дипломи.

– То все починалося з поезії, Ангеліно?

– Так, найперше я написала поетичні рядки. Але тепер не пишу вірші. Пишу оповідання й есе. Своїх книжок ще не видала, але мрію про них. За життя мене підтримувала мама, яка колись також любила творити, а тепер мене і терпить, і підтримує бабуся Віра. Адже коли я пишу, то закриваюся на самоті у кімнаті, й тоді мене краще не чіпати… Також з п’ятого класу мене у творчості підтримує вчителька української мови і літератури Ірина Садула.

Колись у школі була Мала академія наук, до якої входили обдаровані діти з різних класів, а нашою керівницею й була Ірина Володимирівна. Якось вона запропонувала нам написати твір про осінь. І я написала етюд чи есе «Привіт, моя подруго-чарівнице». То був мій перший великий твір. Я дуже тішилася. А до поезії вже не поверталася, надалі писала тільки прозу.

– А коли ти відчула для себе важливість слова?

– Думаю, що у сьомому класі. Після маминої смерті я не знала, що з собою робити. Всі плачуть, а я ні. Закрилась у собі, а відтак через рік почала творити, як навіжена. Я присвятила мамі сім есе. Деякі з них вийшли друком у книжці «НЕзвичайні слова» (2024), яку впорядкувала пані Ірина і на сторінках якої ми, підлітки, намагалися показати дорослим свій світ. Тоді слово для мене було ніби промінчиком сонця. І воно почало відігравати таку значну роль, що, можна сказати, стало моїм життям. Чи мені сумно, чи весело, я переживаю або радію – завжди звертаюся до слова. В мене часто буває відчуття, що я і є словом.

Маю етюд, який так і називається «У житті все залежить від слова…». Для мене слово – це маленька і водночас велика перемога, те, що надихає і до чого я завжди можу повернутись. У мене у творчості бували перерви. Але завжди поверталася до слова, як до своєї долі.

У творчості обрала стрижневу тематику – життя і люди. Черпаю сюжети або з розповідей людей, або з конкретних фактів і подій загалом. Відтак замислююся над життям тієї людини, і свої приховані сенси вкладаю у слова. Я дуже хочу, щоб люди перечитували мої твори і розуміли ті сенси, які я приховала у своїх есе чи образках, етюдах, роздумах тощо. Серед основних сенсів – бачити світло у житті, не здаватися і не опускати рук, коли важко, не зважати на тих людей, які можуть тягнути назад чи перешкоджати означеній меті своєю заздрістю або бажанням зла. І зовсім не важливо, як швидко ми досягнемо тієї життєвої мети, головне – її досягти.

– Кожен, хто вперше у житті публікував свої твори, без сумніву, відчув відповідні емоції… Як ти зустріла свій дебют?

– Пригадую, що мій твір про осінь вперше побачив світ у газеті «Вперед». А посприяла тому Ірина Володимирівна. Особливо емоції вихлюпувались аж за край, коли побачила його надрукованим. Найперше показала газету бабусі. І вона, як завжди, обійняла мене і розцілувала. Бабуся завжди життєрадісно реагує на мої творчі здобутки. Я дуже переживала й переживаю перед тим, як показати свої літературні роботи читачам, бо переконана, що доти вони мають відстоятись і я зобов’язана їх вигранити. Колись ніколи не показувала свій блокнот із записаним новим твором. А тепер відразу несу Ірині Володимирівні чи даю почитати бабусі. Деякі свої роботи сама кладу на музику і виконую – ні, не співаю, а саме читаю. У багатьох моїх творах є приховані присвяти і мамі, й бабусі.

– Що дужче полюбляєш писати – філософську прозу чи ліричну?

– Найбільше подобаються роздуми і життєствердні відповіді на різні питання людського буття. Але завжди намагаюся писати так, щоб не давати готові підказки читачам, а спонукаю їх шукати шляхи розв’язання проблем самотужки, спираючись на досвід свого життя.

– Як сучасні воєнні реалії в Україні відбиваються у твоїй творчості?

– Мені видається, що після повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну я почала писати серйозніше. Читала спогади своїх ровесників про перші дні війни. Вони часто себе запитують, а що було б, якби в їхнє життя не прийшла війна, сумують за мирним часом, коли можна було почуватися вільніше. Появилися різні літературні конкурси. Разом з іншими учнями нашої школи я взяла участь у конкурсі «Воїн ЗСУ. Хто він?», який відбувався у Києві. У своєму творі звертаюся до українців від імені літературних героїв – батьків, матерів, синів, доньок, коханих… Я здобула третє місце у конкурсі, а учень нашої школи Петро Сокольський – перше. У нього був дуже сильний твір.

Пишаюся своїми однолітками і вдячна письменникам, які пишуть про війну, привертаючи увагу й до теми підлітків у ній. У перші дні повномасштабного вторгнення ми разом з друзями у школі плели маскувальні сітки, а також допомагали тим, хто готував сухі борщі й інші продуктові набори для ЗСУ. Ми намагаємося і своєю творчістю привертати увагу світу до війни в Україні та спонукати до дій заради миру. Хочемо, щоб нас почули. Адже нині Україна захищає світ.

У мене є твір «Не будь тишею – стань голосом», присвячений нашим захисникам. Тож і я не хочу бути тишею, а є і буду голосом. У цьому творі уявляю собі відчуття наших воїнів, але роблю це так, щоб читачі думали й розуміли мої авторські сенси. Тож у творі поставила себе на місце українського воїна і замислилася над запитанням: чи не забудуть їх рідні, друзі та інші люди? Адже наші захисники віддають свої життя за нас, зникають безвісти на полях боїв чи потрапляють у російський полон і там терплять знущання.

Перемога буде. Маємо вірити, надіятися й допомагати ЗСУ. Свої твори завершую закликами до читачів – залишатися собою, не падати, а впавши, підійматися й не оглядатися на свої помилки, а далі жити. Переважно пишу від імені української жінки, яка зазнала багато втрат і горя від війни, а також болю від суспільства загалом. Мене цікавлять настрої людей і причини того, чому і справді ми нерідко завдаємо одне одному стільки страждань.

– Не маю сумнівів у твоєму переконанні – письменникам слід не мовчати, а творити в часі війни.

– Ми мусимо творити, бо це наш обов’язок. Письменники зобов’язані привертати увагу до України й віднаходити слова заклику до тих українців, які нічого не роблять, а лише нарікають. Українські літератори мають показувати, що війна – це страшна річ, яка сіє смерть. Загалом ми не сміємо вдаватися до виправдань своєї бездіяльності, а мусимо підтримувати ЗСУ. Ніколи не пізно почати допомагати своїй Батьківщині та її захисникам.

Звісно, письменникам нині нелегко писати і діяти так, аби їх почули. За 11 років війни на наших теренах багато представників українського письменства загинули на полі бою. А чимало літераторів воюють у лавах ЗСУ. Вони своїм словом і далі доносять до людей правду, ризикуючи життям. Але інакше годі відстояти правду й перемогти…

– Що таке справжність у творчості?

– Це як у творах Тараса Шевченка. Я часто зі сцени декламувала його вірші, зокрема «Чигрине, Чигрине...». Цей вірш насправді виявився для мене досить складним, коли брала участь у читаннях і перемагала у літературних конкурсах, присвячених Кобзареві. Тарасова поезія дуже рішуча, але справжня. Особливо мене вразила кінцівка твору, яка у мене асоціюється з бажаннями поета повернутися у своє минуле – до своїх мрій, до того, що робило його щасливим.

Цей сенс мав і має для мене велике значення. Адже я з Шевченком не розлучаюся і з шостого класу постійно беру участь у літературних конкурсах і сценічних декламаціях, присвячених йому. І навіть один зі своїх творів назвала його рядками «Зоре моя вечірняя...», які поет написав у засланні. На якусь мить спробувала уявити, що відчував і про що думав поет у неволі – у чужих світах, у темній кімнаті і без елементарного комфорту, дивлячись на вечірнє небо і зорі... Тільки Біблія була поруч. Його серце, мабуть, розривалося від болю й самотності, а він попри все писав і писав, ніколи не забуваючи про свою милу Україну, і линув до неї щомиті у своїх думах і всією душею. На сторінках Біблії, до речі, Тарас Шевченко написав у неволі і свій твір «Садок вишневий коло хати...». Такі роздуми і надихнули мене так, що навіть свій вірш назвала Шевченковими рядками.

– Чи комфортно тобі від того, що, як сама сказала, ти вже залежна від слова? Чи, може, це ускладнює тобі життя?

– На мій погляд, залюбленість у слово чи узалежнення від нього роблять моє життя насиченим різними сенсами. Коли я творю, то моє серце радіє від того, що я можу. Завжди беру приклад з Миколи Хвильового, Василя Симоненка чи Василя Стуса... Я просто палаю творчістю і відчуваю у ній щось неймовірне і казкове – ніби лечу кудись на крилах...

З творчої метрики

Аліна-Анна Качкан – співавторка збірника творів обдарованих дітей «НЕзвичайні слова», авторка післямови до книжки Ірини Садули «Світи і холоди» (2024 р.), переможниця різдвяно-новорічного фестивалю-конкурсу «Formidable» (2024 р.), лауреатка й володарка диплома І ступеня фестивалю-конкурсу «Мистецькі промені України» (2023, 2025 рр.), володарка гран-прі фестивалю-конкурсу «Ти у серці моїм, Україно!» (2023 р.), І місця у конкурсі до дня народження Тараса Шевченка «Думи мої, думи мої (2024 р.), переможниця районного та призерка обласного етапів Міжнародного мовно-літературного конкурсу читців (2022, 2023 рр.), учасниця та призерка Івано-Франківського міського конкурсу читців з нагоди народження Тараса Шевченка (2023, 2025 рр.). Її твори друкували у Тисменицькій районній газеті «Вперед» та звучали у мистецьких програмах радіо «Дзвони».