У новорічну «Літературну світлицю» – журналістський проєкт газети «Галичина» – ми запросили велику трудівницю слова Любов БОЙКО з Галича – самобутню прикарпатську літераторку, цікаву краєзнавицю і публіцистку, багатолітню завідувачку інформаційно-видавничого відділу Національного заповідника «Давній Галич» і дієву чільницю літературно-мистецького об’єднання «Нащадки Митуси».

– Любове Ярославівно, якою була Ваша дорога з Нижньої Липиці до «Давнього Галича»?

– Я передовсім вважаю себе літераторкою, а відтак журналісткою і краєзнавицею. Професію філолога обрала свідомо – мріяла про неї ще з п’ятого класу в Галицькій загальноосвітній школі №1. Так, ще у шкільні роки думала, що моє життя буде пов’язане з літературою. Хоча мої батьки і були службовцями, але домашні архівні записи свідчать, що свого часу вони робили якісь літературні спроби. Але щоб серйозно, то ні.

Чому така любов до слова проявилася ще у шкільні роки? Тому що у мене була чудова вчителька української мови і літератури Любомира Басараб, яка гуртувала навколо себе талановиту шкільну молодь. Ми часто разом із нею навідувалися до Івано-Франківська, де зустрічалися з відомими письменниками. Пригадую спілкування з Марією Бабій, Степаном Пушиком та іншими прикарпатськими літераторами.

Але моєю мрією була журналістика. Для цього потрібен був дворічний стаж роботи. А ще порадили таке: з філолога журналіст може бути, а щоб із журналіста філолог – то малоймовірно. У Львівському держуніверситеті ім. І. Франка ми активно спілкувалися з журналістами, бо навчалися на одному поверсі, мали багато друзів серед творчих людей і відвідували літстудію «Франкова кузня». Я постійно творила поезію. До нас навідувалися часто Роман Лубківський, Ніна Бічуя, Любов Горбенко. Ми читали свої вірші, а вони нас трохи підхвалювали, підтримували. А нині, перечитуючи свої твори, думаю, що, може, й не було за що мене тоді хвалити.

Також ми відвідували заходи для молодих літераторів при НСПУ, клуби творчої молоді, які провадила моя землячка Марія Людкевич. Так, спочатку у мене було слово поетичне, а вже згодом журналістське чи краєзнавче. Пригадую, була настільки залюблена у процес творення поезій, що інколи рядки віршів навіть на трамвайних талончиках записувала чи на полях студентських зошитів.

Дуже багато було тієї писанини. Але частину я викинула, дещо спалила і лише невеличку частку відібрала. Часто молодим письменникам роблять ведмежі послуги – видадуть їм книжечку з «паровозиком» попереду, а відтак такі літератори або не пишуть, або загордяться, що талановиті… Добре у письменницькій творчості пройти такі щаблі самокритики, щоб бути для себе першим цензором і літературним редактором.

– То після навчання у Львові Ви щонайперше почали працювати в редакції газети «Галицьке слово»?

– Ні, спочатку пропрацювала у Полтаві – близько року – вчителькою української мови і літератури в російській школі, а вже згодом приїхала до Галича, де якраз організували вихід газети «Галицьке слово», якої сьогодні, на жаль, уже немає. Редакція шукала кореспондента. Я зголосилася. Пригадую, як вперше прийшла до редакції. У кабінеті – дим коромислом, сидять чудові творчі люди – редактор Володимир Боровець, відповідальний секретар Василь Теслюк, заступник головного редактора Володимир Дідух і журналіст Андрій Міліченко – випускник політеху і дуже політично грамотний чоловік. Попросили мене щось написати, щоб вони згодом подивилися та оцінили.

Уже й не пам’ятаю, що написала, але в редакції почитали і взяли мене на роботу кореспонденткою. Так я пропрацювала у газеті дев’ять років – спочатку кореспонденткою, а відтак і завідувачкою відділу народознавства. Власне тоді у газеті почала виходити наша літературна сторінка «Акорди Митуси». Нам надходили поштою грубі пакети з творами авторів. Ми щось найкраще відбирали, готували до друку і публікували. До речі, для мене уособленням давньогалицького Митуси у редакції був тоді Григорій Витвицький – сміливий і талановитий журналіст, який нікому в рота не заглядав і за словом у кишеню не ліз – про чиновників рубав правду-матінку.

Були у нас дуже цікаві люди з Бурштина – Марія Букавин, два лікарі-хірурги світлої пам’яті Семен Возняк та Володимир Наконечний, який нині не лише пише вірші, а й кладе їх на музику. Вже згодом долучився Іван Драбчук – педагог і краєзнавець із Сільця. Ота сторінка була своєрідним літературним майданчиком, чи, як модно тепер називати, платформою. Було дуже цікаво працювати. А люди надсилали й надсилали свої твори. А коли 1995 року утворився Національний заповідник «Давній Галич», то перший його директор Олександр Береговський запросив мене на роботу в інформаційно-видавничий відділ. Там В. Дідух також організував газету «Дністрова хвиля», яка виходила упродовж восьми років, а я була заступницею головного редактора. Нас було четверо – окрім мене й головного редактора, ще працювали інженер-програміст Тарас Тріщ і набірниця Оксана Медвідь. Але було багато науковців у колективі заповідника, які в газеті мали можливість друкувати свої дослідження. Зрештою, для того головно і заснували газету. Ми намагалися інколи трохи розвантажувати сторінки часопису якимись легкими матеріалами, то часто я навіть свої гуморески – «Від пані Нусі» – друкувала. У «Дністровій хвилі» наша літературна сторінка вже називалася «Нащадки Митуси». Всі ті автори, які писали в «Галицьке слово», почали відтак звертатися до нас.

– А як Ви разом з іншими літераторами вирішили створити вже літературно-мистецьке об’єднання «Нащадки Митуси»?

– Колишня директорка Галицької центральної бібліотеки (нині Галицька публічна бібліотека. – Авт.) Любомира Сєдова 2006 року запропонувала нам створити таке об’єднання. Я стала його головою, і ми почали провадити свої зустрічі вже при бібліотеці. Їх відвідувало до 20 літераторів. Якраз того року я упорядковувала збірник літературних творів з такою ж назвою – «Нащадки Митуси», до якого ввійшли твори двох десятків авторів.

Звісно, охочих опублікувати свої твори було значно більше, але ми обирали найкращі. Я редагувала всі твори. Дуже щаслива, що доля звела мене з тими людьми. Хтось із «Нащадків Митуси» сьогодні ще творить, а дехто вже відійшов у засвіти. До речі, через мої руки пройшли майже всі авторські збірки, а також збірники наукових конференцій тощо – понад 100 видань. Приємно, що нині й молоді автори не цураються, а також довіряють мені редагування своїх літературних творів. Але сьогодні «Нащадки Митуси» – то вже більше історія. Ми вже майже не провадимо творчі зустрічі.

– Чи пишеться Вам у часі війни?

– Упродовж минулого року не писалося. Більше того, вважаю, що моральне право писати про війну мають тільки ті люди, які її пережили. Так, ми можемо і повинні співпереживати, але наше життя в тилу інше. Я просто не маю морального права писати про війну. Тому що не скажу настільки по-справжньому, як ті, хто бачив війну зблизька. Та й, зрештою, за таких реалій не приходить до мене бажання писати. Не можу назвати такий стан паузою, адже і в часі війни ми пишемо та готуємо багато краєзнавчих матеріалів з історії Галича. Так, роль слова тепер дуже велика. Але щирого й потужного, переболеного й пережитого, а не наносного, прісного й кон’юнктурного. Колись я дуже багато читала, а тепер значно менше, тобто вибірково. Можу відкрити книжку, прочитати кілька сторінок, погортати, закрити і більше не брати до рук. Колись такого не було, щоб я відклала книжку не прочитавши її.

– Що для Вас на першому місці – поезія, проза чи краєзнавство?

– Першою у житті була поезія, але згодом у «Галицькому слові» на першому місці було краєзнавство. Розумієте, редагування – то моя робота, а література – улюблене заняття для душі. Мені дуже цікаво спілкуватися з людьми і писати про людей з різними долями. Зрештою, мені і сьогодні дуже цікаво спілкуватися з людьми. Але так, як і з книжками: з ким цікаво – з тим цікаво, а з ким не хочеться – з тим не буду. Коли вийшла моя перша поетична збірка 1999 року, то я вже працювала у Національному заповіднику «Давній Галич». Всі мої збірки, як я називаю жартома, то «самвидав» – сама пишу, сама собі набираю, корегую, редагую і сама ж видаю… Але часто стаються дива, як тоді, коли в Києві видали коштом видавництва мої оповідки і повість «Життя прекрасне». Самі зателефонували мені і запропонували. Буває й таке. Якщо написане має вийти друком, то обов’язково побачить світ. Але є у моєму домашньому архіві речі, створені кілька років тому, які так і не вийшли, і я сьогодні вважаю їх уже неактуальними.

– Що для Вас важить слово?

– Слово для мене передусім – то самовираження чи прочитання самої себе. Колись я прокидалася серед ночі, щоб записати рядки поезії. Ніколи не ототожнюю у своїх творах авторське «я» і «я» ліричного героя. Кажуть образно, що до якогось часу свого життя людина пише тексти, а відтак вже тільки коментарі до них. То я не хочу ті коментарі писати. Кожен поет чи письменник – навіть й дуже великий – у своєму творчому житті переживає різні періоди. То, може, краще не писати, якщо не пишеться?

– Треба так розуміти, що Ви у своїй літературній творчості поставили крапку?

– Ще не крапку, але три крапки – це вже точно. Останню поезію написала ще 2019-го і навіть підготувала збірку поезій. Але видати не вийшло. Думаю, що тепер вона вже не актуальна. Але коли пишеться, то пишу, а коли не пишеться, не пишу. Я така. У літературній царині є дуже багато макулатури, тож не маю бажання примножувати її кількість.

– А від чого, на Ваш погляд, залежить величина тієї, як Ви кажете, купи макулатури? Від того, що бракує належної літературної критики? Чи, може, велика кількість письменників вдається до вивищення і вважає себе неповторними? Чи за принципом: є гроші, то й штампують сміття? Не вміють дати собі самооцінку?

– Від усіх тих чинників, які ви назвали. Так воно насправді і є. А ще в літературній творчості активно процвітає злодійство. І вчорашні нездари від письменства враз стають талановитими письменниками. Різноманітні літературні згромадження, звісно, потрібні, але просто для спілкування. Ніхто і нікого писати не навчить. Можна порадити, надихнути чи підтримати, але не можна навчити бути літератором. У літературі, як і у житті, потрібно залишити добрий слід, відбиток часу, але не наслідити. Я не можу уявити собі життя без слова.

З творчої метрики

Любов Бойко (Людкевич) – уродженка села Нижньої Липиці на Рогатинщині. Членкиня НСЖУ і ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Закінчила філологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. Працювала кореспондентом та редактором відділу газети «Галицьке слово». З 1995 року – в Національному заповіднику «Давній Галич». Обіймала посади завідувачки сектору інформації, заступниці головного редактора газети «Дністрова хвиля» (1996 – 2003 рр.), а з 2006 р. – завідувачка інформаційно-видавничого сектора. Авторка книжок поезій: «Пелюстки» (1999) і «З берегів мого серця» (2018), прози: «З мережі часу» (2014), повісті «Життя прекрасне» (2016) та книжки оповідань «Життя прекрасне» (2017), краєзнавчих видань «Галицький часопис. 2012–2017 рр.» (2018) та «Галицький часопис. 2018–2021 рр.» (2021). Співавторка «Книги пам’яті «Воля і доля», літературно-мистецького альманаху «Нащадки Митуси». Редакторка понад 100 друкованих видань, серед яких і збірників матеріалів наукових конференцій. Голова літературно-мистецького об’єднання «Нащадки Митуси». Лавреатка Всеукраїнського конкурсу «На найкраще висвітлення засобами масової інформації історії Галича: його минуле і сьогодення» ім. Памви Беринди. Нагороджена Почесною відзнакою Міністерства культури і туризму.