Свого часу, після позитивної публікації про дебютну книжку однієї з прикарпатських поетес, до мене підійшла знайома літераторка й саркастично зауважила: «То, пане Ігорю, ще треба у житті щастя мати, щоб про тебе як поетесу хтось написав пару добрих слів. Я вже видала до двох десятків поетичних книг, але ніхто й досі про мою творчість таких слів не написав. А дехто видав одну нещасну книжчину у своєму житті, а його вже так розхвалюють на всі боки…».

«Знаєте, шановна, можна написати багато книжок, але якщо у жодній і не ночувала поезія, то мені не цікава така книготворча плодючість, бо я не бібліограф, а журналіст і літературний критик», – і я своєю чергою вдався до іронічного напівжарту…

Не називатиму імені тієї заздрісної землячки, бо шаную її багаторічну працьовитість. Але з радістю означу прізвище та ім’я на той час ще невідомої поетичної дебютантки і з однією книжчиною поезії у набутку – це Наталя Данилюк, поетеса із селища Перегінського, а нині – членкиня НСПУ і, образно кажучи, унікальна перлина у літературному просторі Прикарпаття. Тож тішуся, що завдяки проєкту «Літературна світлиця» час від часу нам вдається віднаходити творчу справжність серед навали навкололітературної кон’юнктури. А час війни робить свої літературно-критичні наголоси й не завжди суголосні з художніми критеріями мирних днів.

А сьогодні в «Літературній світлиці» маю за честь зустрічати уродженку Бурштина й жительку Івано-Франківська Руслану ШЕВЧУК-ГОЧІЯЄВУ – талановиту й самобутню літераторку, членкиню літературної платформи «Об’єднані словом», у творчій скрині котрої немає ще не лише книжок, а й навіть публікацій у періодиці. Але, на мій погляд, в авторки є дар Божий – по-справжньому і серцем відчувати слово як зброю у війні з видимими й незримими ворогами України.

– Руслано, а як починалася Ваша дорога до творчого слова?

– Багато років пропрацювала у царині культури у рідному місті. Замолоду завжди була творчою дитиною, адже моя мама працювала директоркою Палацу культури «Прометей», тож я зростала серед творчих людей. Після закінчення Бурштинської ЗОШ навчалась у Калуському культосвітньому училищі, а відтак пропрацювала 33 роки у «Прометеї», 15 з яких – його директоркою. Закінчила Івано-Франківський інститут мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника за спеціальністю «режисер театрального колективу, організатор масових свят і дозвілля» під керівництвом Анатолія Грицана. Тож за фахом я режисерка театрального колективу, сценаристка, організаторка масових заходів і дозвілля. Коли почалася війна, то після перепідпорядкування Палацу культури «Прометей», переїхала до Івано-Франківська. Дописую до деяких медіа як журналістка. А у фейсбуці проваджу свою поетичну сторінку «Русланині рядки». Там уся моя творчість – поезія і проза, всі мої роздуми, переживання й надії.

– Коли й за яких обставин Ви написали свої перші поетичні рядки?

– Світлої пам’яті моя мама Ганна і батько Ілліяс Гочіяєви були творчими людьми. Хоч поезій вони не писали, але культура жила в їхніх серцях. Мама дуже гарно співала в хорі й була цікавою режисеркою. Думаю, мені від неї передалася така любов до мистецтва. Але писати віршовані твори я почала не змалку, не у шкільні роки і не в училищі, а вже дорослою. Напевно, поштовхом стало кохання. Надихали перші почуття.

Звісно, мої вірші були дуже наївними й навіть дитячими. Основна тема – кохання, надії. Ще не можна казати про філософські роздуми у тих творах чи глибину образів. Я їх читала батькам, моєму чоловікові, якому вони були присвячені, друзям і знайомим… У мене була можливість декламувати свої твори зі сцени Палацу культури «Прометей», як ведуча різноманітних заходів використовувати у численних сценаріях. Усі дуже їх хвалили.

До речі, тоді як авторка й читачка я перемогла в обласному конкурсі на найкращий твір про Тараса Шевченка, який відбувався в обласній філармонії. Але, на жаль, і досі ніхто не може дати мені, образно кажучи, чарівного копняка, щоб я нарешті видала першу книжку своїх поезій. Щось цьому перешкоджає. Може, лінощі, а може, амбіції. Та я інтуїтивно відчуваю, що мою поезію люди сприймають належно. Мене підтримують, підштовхують до видання збірки. Та, очевидно, на все свій час… А мої перші поетичні публікації з’явилися 20 років тому – після створення свого поетичного сайту.

– Про що найбільше Вам пишеться?

– У різний час пишеться по-різному і про різне. Коли я переживала друге у своєму житті кохання – дуже бурхливе, надзвичайно емоційне й забарвлене різними переживаннями, то й твори мої головно були про кохання. А коли все вляглося, то на перший план вийшли теми життя та його суті, правди й кривди, роздумів і світосприйняття. Полюбляю писати про те, що ятрить душу. В часі війни продовжую творити, але інколи впадаю у ступор навіть на пів року і не створюю жодного рядка, а буває, що активно й гостро пишеться. Моя сторінка завжди активна – там все, що мене тригерить – збурює масу емоцій, і що мені не байдуже.

Постійно веду свою сторінку у соцмережі. Пишу насамперед про те, що мене хвилює. Про подвійні стандарти та інші негативі речі між людьми. Свою боротьбу не прикриваю і не маю страху перед владою, авторитетами та залежністю від посад. Маю свої думки і висловлюю їх. Під час війни ми не сміємо мовчати. Якщо, образно кажучи, Бог поцілував людей, обдарувавши їх талантом слова, то вони не мають права мовчати. Інколи єдина зброя – це слово. Часто ми фізично безпомічні перед обставинами і не можемо себе означити силою чи іншими брутальними способами. Але словом можемо як до сердець достукатися, так і броню пробити. Звісно, якщо слово справжнє, істинне та влучне, а не лукаве й брехливе.

На початку війни я творила гнівні рядки ненависті до ворогів. Вдавалася навіть до використання давніх мольфарських і відьомських заклинань, як-от «буде тобі, враже, так, як відьма скаже» і т. ін. З мене на ворогів виливалися потоки негативної енергетики, ненависті, болю, страху. Писала й ліричні твори про кохання та звернення до українських воїнів-героїв. Переконана, що й у часі війни потрібно писати, а не відмовчуватись. Але писати чесно і про свої відчуття та переживання війни в тилу. Ми ж не були на передовій і не сиділи в окопах, тож наші сприйняття війни й переживання інші, ніж у тих, хто бачив війну зблизька. Навіть болі, страхи й надії у нас інші.

– Яка, на Вашу думку, роль слова у сучасних реаліях?

– Якби ми свого часу втримали інформаційний і культурний фронт у протистоянні з російськими агресорами, то ця орда ніколи не насмілилася б напасти на Україну. Думаю, що ще не пізно звертати увагу на уроки такої поразки. Бо війна все випрозорила. Там, де переважали українські національні культурні цінності, там ворог не пройшов. Шкода, але російські пропагандисти зробили свою бридку справу на Донеччині чи Луганщині – і ми програли тих людей і ті території. Я не знаю, чи вже вдасться щось змінити. Але робити треба, бо й досі дивуюся, як багато в Україні ще «сліпих» і зомбованих манкуртів. Вони – істоти без коріння.

– Що для Вас означає у житті слово?

– Слово – це моя єдина зброя і моя боротьба. Ним нині окреслюю свої світоглядні межі. І сподіваюся, що моє слово чесне й правдиве. Воно для мене важливе як метод боротьби з тим, з чим не погоджуюся, і потрібне як опора, як творчість і сенс мого життя. Я дуже люблю слово. Обожнюю з ним, фігурально кажучи, бавитися, щоб зачіпало людей. Нині слово має вражати, бути твердим і навіть жорстким та гострим. Я завжди борюся за чесність і справедливість. Часи толерантності до російщини у різних її проявах вже в минулому. Дивуюся, що люди, які свого часу бачили смерть перед собою від російської зброї, навіть через кілька років і в наших регіонах й далі толерують російські мову, пісні, культуру… Для мене це дикість. Досить! Настав час такі речі присікати жорстко і без вагань на всіх рівнях. Адже скільки людей у всі часи віддали свої життя за Україну, українську Церкву, українську мову…

– А чого нам для цього бракує?

– Потрібно вчити молодь. Слід заборонити чи обмежити змалку використання телефонів, а дати школярам у зуби книжки, щоби вони студіювали історію. Інакше ми можемо втратити це покоління. Бо соціальні мережі спотворюють уяву. Відтак люди стають безпомічними й не знають, вийшовши з інтернету, що робити в житті. Слід боротися за молоде покоління українців.

– Яке слово нині потрібне українським захисникам на передовій?

– Я дуже багато читаю коментарів військових і в соціальних мережах, і в періодиці. І точно знаю, що нашим воїнам тепер передовсім потрібне слово, яке несе правду. Не лукаве, не брехливе, не літепле… Воїнам потрібна правда. Навіть дуже гірка й болюча. Бо та дикість, яку нам нині несе «зелена команда», обурює наших захисників. Брудні кампанії з посадками українських генералів, переслідування та цькування неугодних й незаслужене поливання брудом гідних людей викликають огиду. І бійці ЗСУ такі речі, на мою думку, відчувають дуже гостро. Бо вони заточені на правду й потребують правди – колючої, гіркої, не прицукрованої і гідної, а не єдиної колективної брехні.

– Чи змогли б Ви зі своїми поезіями постати перед тими, завдяки кому нині маємо можливість жити й творити?

– Для мене це була б надзвичайно велика честь…