Сьогодні у «Літературній світлиці» маємо за честь спілкуватися з однією із найяскравіших поетес України – уродженкою селища Перегінська на Рожнятівщині, авторкою шести поетичних збірок, педагогинею і літературною редакторкою Наталею ДАНИЛЮК, яку ми свого часу назвали «перегінською перлиною» й котра як літераторка вперше публічно засяяла своєю поезією у творчому згромадженні «Об’єднані словом» при часописі «Галичина».

– Наталю, з чого все починалося у Вашому поетичному житті?

– Я педагогиня й поетеса. А ще – дружина і матір. З чоловіком Василем виховуємо чотирьох дітей – Ростислава, Броніслава, Тетянку і Даринку. Поезія зі мною була ще задовго до філології. А свої перші скромні поетичні рядочки я написала дев’ятирічною. Добре пам’ятаю той день, коли ми з подружкою поверталися зі школи. Була осінь, гріло сонечко, стояло бабине літо, дерева гонорувалися в яскравому вбранні… То в мені й народилося:

– А чи мали можливість у школі себе реалізовувати як обдарована дитина?

– Звісно. Не забуваю ті шкільні роки, коли вчителька української літератури як домашнє завдання пропонувала нам складати вірші. Діти, звичайно, по-різному сприймали таке. Та для мене такі завдання були як бальзам на душу. Бо я пробувала писати. Вчителька мене похвалила на уроці. Це було для мене добрим стимулом, а однокласники були здивовані моїми несподіваними навичками у віршуванні.

– Як творилося у виші?

– Ще до навчання у педінституті я вже мала свої зошити з поезіями. Дівчата спочатку їх читали у гуртожитку, а згодом й одногрупники добре відгукувалися. Були підтримка й заохочення до творчості… Власне, мій двоюрідний брат Юрій Рошко з Івано-Франківська добре знайомий з моєю творчістю ще з дитинства й завжди мене підтримує. Саме він першим назвав мене поетесою.

– Але перша книжка «Та жінка, що навпроти у вікні…» побачила світ уже після вишу – десять років тому…

– Так, уже після – 2012 року. Тоді я зареєструвалася на кількох поетичних сайтах в інтернеті й познайомилась із поетом Василем Кузаном із Закарпаття. Він мене й заохотив до видання першої поетичної збірки у видавництві Мирослава Дочинця. Коли прийшла у поштове відділення в Перегінську забирати пакунки з книжками, то емоції аж зашкалювали. Дуже хвилювалася, бо переживала, що сказати рідним. Вони ж не знали, що я собі таке надумала. Але чоловік Василь, звичайно, знав. Він був і залишається моєю опорою й підтримкою у творчості, моєю скелею у житті. Натомість мама часто дорікала, що це в селі нікому не потрібне. Треба, мовляв, працювати, а не вірші писати і витрачати намарно час і гроші. Тож я спершу зізналася сестрі Іванні Кузь, а вона вже маму підготувала до несподіванки. Мама була здивована, але не сварила й не дорікала. А ще ж у Перегінську про мене як про поетесу ніхто не знав. Та чутки розлетілися швидко – й односельці зацікавилися. А вчителька Ірина Соломчак із сусіднього села Небилова мене навіть запросила у школу для презентації книжки. Відтоді я завжди бажана гостя у тій школі зі своїми новими збірками поезій, як і у Рожнятівській бібліотеці чи нашій у Перегінську. А тепер, дякувати Богові, в моєму набутку вже шість книжок поезій, у тому числі і збірка «Три поетичні струни», яку ми видали разом із поетами Любомиром Михайлівим і Лесею Шмигельською.

– Що змінилося у Вашій творчості після повномасштабного вторгнення російських терористів рік тому?

– Для мене – дуже вразливої і чутливої людини – навала окупантів стала справжнім потрясінням. Були страх і розгубленість, паніка і невідомість, ступор і заціпеніння. Потрібен був час, щоб зібрати думки докупи і заспокоїтися. Тож, звичайно, спершу нічого не писалося. Але згодом натхнення повернулося. Я не сказала б, що сьогодні часто пишу, бо багато часу віддаю літературному редагуванню. Але зауважила, що у кожній своїй поезії не можу не торкнутися теми війни й українських реалій. Болить дуже. Писати у часі війни для мене – то своєрідний катарсис, як виплакати всі сльози. Після того спадають з душі тягарі. Я не знаю, як пережила б ті емоції рік тому, якби не творчість.

– А загалом, яку роль, на Ваш погляд, у наш час відіграє творче слово?

– Я вважаю, що поети – це також бійці на передовій. Навіть якщо особисто не бачив зблизька війну, все одно не можна творчій людині не перейматися темою боротьби, коли твоя Батьківщина перебуває в небезпеці. Такі реалії проникають у серце й думки, а відтак стають поезією. Я відчуваю чужий біль і хочу про нього писати. Поет на це має не тільки повне право, а й обов’язок. Потрібно своєю творчістю підтримувати тих, хто пережив і переживає страхіття війни.

– Що для Вас означає поетичне слово? Про що пишеться у часі війни?

– Слово для мене – то відчуття блаженства. Навіть у часі гірких реалій війни моєю улюбленою темою залишається природа, навколишній світ, людина у гармонії з природою і світом. Тож у кожній поезії торкаюся й пейзажних мотивів, але є й філософські роздуми про призначення людини у цьому світі, пошуки себе і свого «я». Ми з учителями й учнями школи не сидимо бездіяльно. Часто разом плетемо маскувальні сітки для ЗСУ, готуємо продуктові набори для воїнів тощо. У педколективі навіть переказали свою одноденну зарплату для потреб фронту. Наша школа на чолі з директором Іваном Депутовичем дуже активно допомагає ЗСУ і допомагатиме надалі.

– Про що треба писати нині? Чи не втомлює читачів тема війни?

– Вважаю, що писати потрібно про те, про що тобі пишеться, до чого є натхнення і від душі, а не з примусу чи для кон’юнктури. Така поезія буде справжньою й гармонійною. Найчастіше у моїх творах проступають теми внутрішнього стану ліричних героїв, відваги і самопожертви на війні тощо. Прочитаю кілька рядків:

Думаю, що у часі війни поетам не слід мовчати – треба творити. Я добре співпрацюю з білоцерківським видавництвом «Час змін інформ». Вони постійно воїнам на фронт довозять не лише матеріальні необхідні речі, а й патріотичну літературу. Я ж беру участь у впорядкуванні всіх альманахів «Ковток життя», присвячених темі війни, тож і мої поезії часто мандрують на фронт.

– Ви п’ять років тому стали членкинею НСПУ? Що Вам як поетесі це дало?

– Очевидно, статус у літературному просторі. А ще спонукає до більшої вимогливості до своєї творчості й до огранення поетичних текстів. Звісно, новим моїм статусом тішилися й мої рідні, і колеги по перу та вчительський колектив.

– Що було Вашою школою поезії?

– Мені дуже багато дало саме членство в «Горганах» та «Об’єднаних словом». Коли почала працювати з «Об’єднаними…» – ще до відновлення діяльності «Горган», – почувалася дуже невпевненою, а читання своїх віршів публічно було для мене справжньою катастрофою. Я страшно боялася аудиторії й публічності. На загал уперше свої вірші читала якраз у часі творчих майстерень «Об’єднаних словом». Якби не названі літературні спільноти, то, може, я б і досі писала собі, образно кажучи, у шухляду та друкувала твори тільки на вебсайтах. А завдяки «Об’єднаним словом» і «Горганам» у нас відбулася маса чудових заходів – презентацій, зустрічей, поїздок і т. ін. Це мої другі родини. Я безмежно вдячна їм і вважаю справжнім щастям, що зустріла цих людей.

– Ви ніколи не задумувалися над тим, як зупинити навалу графоманів у сучасному українському літературному просторі?

– Я цілком адекватно реагую на літературну критику. Думаю, що, крім іншого, вона могла б бути належною зброєю проти видавничої марноти. А то платять гроші – і видають будь-що, образно кажучи, нагромаджуючи макулатуру. Видавництва, на мою думку, повинні бути більш вимогливими до авторів. До речі, як і автори до себе. Адже маса «вподобайок» у соцмережах під їхніми творами ще не є справжнім показником їхньої літературної вартості. Бо більшість коментаторів нічого не тямлять у поезії – для них важливі теми. А ще було б добре, якби літературні критики не відбувалися тільки хвальбами, не відмовчувалися, а говорили сміливо й відкрито.

З ТВОРЧОЇ МЕТРИКИ. Наталя ДАНИЛЮК народилася 4 березня 1981 р. Закінчила філологічний факультет ПНУ ім. В. Стефаника. Працює вчителькою української мови, літератури й українознавства у Перегінському ліцеї №1. Авторка шести збірок поезій: «Та жінка, що навпроти у вікні…» (2012), «Кульбабова віхола» (2013), «Океан, що навиворіт…» (2015), «СвітиТи мусиш» (2018), «Три поетичні струни» (у співавторстві з Л. Михайлівим і Л. Шмигельською, 2019) та «Непроминальне» (2021). Членкиня і відповідальна секретарка літературного об’єднання «Горгани» (Рожнятів), представниця літературної платформи «Об’єднані словом» (Івано-Франківськ) та літературно-мистецького коша «Ріднокрай» (Біла Церква). Членкиня НСПУ. Лавреатка літературно-мистецьких премій ім. Андрія Малишка, Марійки Підгірянки, Анатолія Криловця, Василя Юхимовича, а також низки поетичних конкурсів: ІІІ та V Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича, «Чатує в століттях Чернеча Гора», «Ми українці, ми європейці», «Дебют», «Бентежить душу батьківська земля», «З точки зору осені», «Українська мова – мова єднання», «100 віршів, які варто прочитати цього літа», «Літературна надія Дніпра», «Ой весна, весна, днем красна…». Поетесу 2019 року нагороджено Почесною грамотою Українського фонду культури імені Бориса Олійника «За активну творчу, громадську та благодійницьку діяльність на ниві відродження і розвитку національної культури». «Поетеса року» (2014) за версією літературно-мистецького журналу «Дніпро». Поезії Н. Данилюк друкували в журналах «Перевал», «Дніпро», «Чорнильна хвиля», «Подільська толока», «Гарний настрій», у часописах «Новини Підгір’я», «Галичина», «Кримська світлиця», «Галицька Просвіта», «Культура і життя», «Українське слово», «Чортківський вісник», в антологіях і альманахах «Антологія сучасної новелістики та лірики України», «У пошуках альтернативи. Поезія сучасної України», «Небесна Сотня», «Говорить Майдан»...