Художня обробка шкіри – один з найдавніших видів народного декоративно-ужиткового мистецтва і сягає ще часів до нашої ери. І хоч на цьому тлі виробництво жіночих сумочок розпочалося порівняно недавно – до трьохсот років тому, та про цей унікальний жіночий атрибут в Україні вже існує стільки жартів, що інші жіночі аксесуари, образно кажучи, можуть і «завидки брати».

Наприклад, інколи сучасну жіночу сумочку порівнюють із гаражем для авто у чоловіків або з холодильником, але без світла. А ще іронізують, що, мовляв, легше віднайти голку в копиці сіна, ніж вібруючий «мобільник» у жіночій сумочці, чи що сумочка всередині набагато більша, ніж виглядає зовні. Але, як кажуть, у кожному жарті є лишень дещиця його, а решта – правда. Ось чому навіть найталановитішим майстрам і майстриням майже неможливо догодити своїм замовницям, якщо не враховувати їхніх думок і смаків щодо фасону й практичності виробу – матеріалу, з якого виготовлена сумочка, її кольору, форми, місткості, облаштування всередині, схожості з сусідчиною й т. ін. Ось чому в пошитті сумочки – ручної чи машинної роботи – майстрові потрібно враховувати всі «мухи» клієнток – кожну, здавалось би, примху, дрібничку, штришок, а насправді – загадковість жіночої натури.

Та ширше розпитаємо про це в обдарованої і самобутньої майстрині з пошиття шкіряних жіночих сумочок ручної роботи Катерини ТУСИК із Рахині на Долинщині. Село розташоване за сім кілометрів від самої Долини і належить до Долинської територіальної громади. Зусібіч оповите Чорним лісом, людськими переказами про вовків та медведів, примарами з радянського минулого, коли поблизу в навколишніх лісах дислокувався 76-й ракетний полк.

А ще побутує легенда, що Рахиню понад тисячу років тому створив князь Ратила, який разом із засновником Долини князем Андрійовичем колись шукали на тих теренах сіль. Та мені ближче до серця версія про багатого чоловіка, який мав двох доньок-красунь – Рахилю й Надію, котрих дуже любив, тож і сусідні села назвав їхніми іменами – Рахиня і Надіїв.

Ті бойківські села і справді дуже гарні. Саме у Рахині свого часу в родині священника о. Луки народилася і провела дитячі роки знана художниця Галина-Олена Захарясевич, згодом дружина відомого ідеолога націоналізму Юрія Липи. Але ці факти у часи «есересер» залишалися навіть більшою таємницею, ніж секретні відомості про розташування арсеналів згаданої військової частини.

Родина Тусиків – Любомира і Катерини – мешкає у Рахині на вулиці з незвичною назвою Вовче, де у домашній майстерні і народжуються модерні ексклюзивні жіночі сумочки, а небо цілує дахи людських осель.

– Я виготовляю не просто жіночі сумки ручним способом, а ексклюзивні й єдині у своєму роді шкіряні аксесуари такого виду. Для кожної жінки дуже важливо мати не просто красиву й модерну річ, а таку, якої не має ніхто.

– Віддавна знаю Вас, Катерино, як творчу і обдаровану особистість, але своїми виробами зі шкіри Ви вкотре відкрилися мені неочікувано й яскраво. Таке враження, що й далі шукаєте себе і реалізовуєте.

– Дещо, переконана, передалося мені у спадок. Моя бабуся Уляна шила кожухи, а мама Мирослава була відомою кравчинею. Мій дід Ілля Боднар дуже дружив з деревом – виготовляв різноманітні дерев’яні ужиткові речі. Тож генетика мене точно не оминула. Ми зі старшим братом Ігорем навчалися свого часу у художній школі, а середущий Любомир – у музичній.

Кожен себе шукав. І я також. Наприклад, працювала художницею-оформлювачкою у Долинському районному будинку культури, в театрі – декораторкою, художницею і костюмеркою й т. ін. Бо ж я здобула освіту на художньому факультеті ПНУ ім. В. Стефаника. Понад десять років тому, коли весільний бум народив нові модні декоративні віяння, ми з подругою Надією Костьович навіть заснували першу в Долині фірму «Три Я» і почали займатися ще й декоративним оформленням весіль.

Працювала я і директоркою Народного дому «Просвіта» в Долині, й науковою співробітницею у музеї «Бойківщина» Тетяни й Омеляна Антоновичів у місті. А здобувши ще й фах соціального педагога, якийсь час – і у сільській школі займалася з дітьми. Є у моїй трудовій біографії також Долинський будинок дитячої і юнацької творчості, де я вперше ще 2000 року почала творити вироби зі шкіри. Адже шкіра – це той матеріал, з яким у роботі почуваюся дуже комфортно. Проте до шкіргалантереї наблизилася тільки цього року. Але першим місцем моєї роботи у житті була фабрика ялинкових прикрас в Івано-Франківську.

– Чому Ви взялися до виготовлення виробів зі шкіри й чи справді Вашим замовницям дуже важко догодити?

– Почала працювати зі шкірою не лише через те, що почуваюся у цій царині впевнено і комфортно. Шкіра – практично вічний і надійний матеріал. Сумка додає акценту. Тож сумок ніколи не буває забагато, їх у жінки бажано, щоб було стільки, скільки вона має різних ансамблів вбрання…

Нині цікаві ідеї витають у повітрі щодо стилю цих виробів – інтернет ними аж перенасичений. Тож деякі модерні стильні чи фасонні мотиви однозначно можна зловити. А відтак майстер може їх опрацювати й перетворити вже у свій цікавий задум. Кожен сезон народжує якісь цікаві деталі й диктує контекст моди, якого прагнуть дотримуватися жінки. І сумочки разом із прикрасами – це ті два акценти, які додають жіночності, а водночас і вивершеності ансамблеві жіночого вбрання.

Наразі я займаюся суто жіночими аксесуарами, хоч і чоловічі інколи прохоплюються – гаманці чи сумочки тощо. Поки що працюю на замовлення. Найперше справді намагаюся хоч приблизно зрозуміти, що подобається тій чи іншій жінці. А відтак ми робимо ескіз сумки, добираємо за пробниками шкіру – за кольором чи фактурою – й обговорюємо інші деталі виробу, зокрема підкладку, фурнітуру, застібки і т. ін. Хороша фурнітура не лише сприяє тому, що сумка добре носиться, а й додає їй вартості і шарму. Бо саме за фурнітурою видно, що це дорога, цікава чи унікальна річ.

– Як народжується той чи інший шкіряний виріб?

– Наприклад, якщо я десь побачила цікаву модель і хочу виготовити таку сумку, то найперше повинна зробити лекала – виріб з паперу в натуральну величину. Відтак коригую той своєрідний макет. Аж тоді беруся до шкіри. Адже шкіра, попри всю її довговічність в експлуатації, потребує разової дії без права на помилки. Приміром, де проколола пробійничком, то мусиш по тому вже шити. Шкіра є надто дорогим матеріалом для експериментів. Після того, як я розрізала викройки на лекала, починаю складати всі пазли докупи. Якщо всі вони належно сходяться, настає мить радості, що я на правильному шляху.

Швейну машинку я інколи використовую лише для пошиття підкладки з тканини. Все інше виготовляю тільки вручну, одночасно двома голками. Використовую дерев’яний затискач, який називається «шорник» або «шорний поні». Завдяки йому закріплюю деталь, а там, де повинен бути шов, роблю пробійничком зубчики на рівній віддалі і пробиваю дірочки. І далі двома спеціальними – тупими – голками для шкіри й двома руками одночасно прошиваю сідельний шов. Цей шов – надміцний порівняно з машинним, який легко випороти. Його можна накладати по-різному – ялинкою, прямою стрічкою тощо. Якщо одна нитка порветься, то інша триматиме. Таким способом колись шили кінські сідла та іншу збрую.

Використовую мінімум інструментів, окрім названих, ще силіконовий молоток, плиту, на якій простукую дірочки, і можуть ще бути різноманітні пробійники, штампики і т. ін. Загалом різного інструментального начиння є багато. Але я у виробі намагаюся увиразнити красу матеріалу, тож дуже мало використовую такого причандалля. Працюю переважно вночі. Мені дуже цікаво працювати, тож час у роботі для мене зупиняється.

Маю дуже добру знайому паню Лідію, яка мене підтримує і надихає. Саме з її дозволу я свого часу розпотрошила дорожезну фірмову шкіряну сумку, щоб подивитися і зрозуміти, що там усередині. Таких сумок я препарувала зо п’ять, зокрема найпершою сумку пані Лідії. То була добра школа для мене. А ще мене дуже підтримує мій чоловік Любомир, головно тим, що дає простір для самореалізації як особистості. Хоче, щоб я була щасливою.

– У чому Ви хочете бути неповторною як майстриня?

– Хочу працювати у двох напрямах – молодіжній тематиці й неокласичному стилі, тобто на вістрі модних течій. Але класика дуже стійка перед будь-якими вибриками моди. Звісно, жіночі аксесуари, зокрема сумки, також відчувають на собі великий вплив традиційних народних мотивів. Хоча давніх жіночих бойківських сумок дуже мало збереглось, але як колишня працівниця краєзнавчого музею знаю, що їх часто декорували хутром чи навіть ніжками та рогами тварин. Використовували все, що створила природа. Мене дуже цікавить такий напрям і я шукаю щось своє, бойківське. Але надзвичайно важко конкурувати з народними майстрами Гуцульщини.

– Що, на Вашу думку, найголовніше у роботі над створенням жіночої сумочки?

– Найперше – матеріал. Головно використовую для роботи шкіру італійських виробників, але є на ринку добра шкіра й українського виробництва. Ще мене цікавить екзотичний матеріал – маю заготовки з натуральних шкір кобри, крокодила, пітона, водяних змій і т. ін. Хоч я дуже боюся рептилій, але отримую велике задоволення, коли виготовляю з їхньої шкіри жіночі сумочки.

Розумієте, коли бачу гарну шкіру, то навіть ще не знаючи, що з неї буде, переконана, що вона мені потрібна. Дуже високо цінується й турецька шкіра. Всі клієнти щонайперше хочуть виробів із натуральних матеріалів. Звісно, образно кажучи, можна придбати і десять сумочок з екошкіри – тобто тканини, наближеної до справжньої шкіри, замість однієї з натурального матеріалу. Але такі вироби мають слабке місце – в них тріскають ручки, тож прослужать хіба що один сезон. Натомість сумочка із натуральної шкіри служитиме довго.

Важливо також, щоб вона була зручна у користуванні і гарна. Жінки у наш час віддають перевагу класичним кольорам й обирають вироби з чорної чи білої шкіри, відтінків фіолетового тощо. Для декору сумок дуже активно майстри використовують натуральне хутро, а особливо – для зимових аксесуарів. І не тільки для оздоблення чи деталей, а й для накладок і цілісного пошиття виробів.

Свою першу сумочку я пошила за одну ніч десь 15 років тому – для себе, коли збиралася до когось на весілля. А загалом мої перші сумки були для друзів як подарунки. Сьогодні не знаю на Долинщині жодної майстрині, яка виготовляла б жіночі шкіряні сумочки вручну. Я відразу зрозуміла, що хочу шити ручним швом, а не машинним. Бо так можу контролювати якість кожного стібочка. Ручна робота – моя фішка як майстрині.

– Що відчули, коли дізналися про вторгнення російських загарбників в Україну?

– Ми не відразу повірили, що почалася війна... Я згадувала розповіді світлої пам’яті батька, 1934 року народження, який пережив війну. У мене з березня минулого року жили переселенці з Харкова й Донецька. Аж після спілкування з ними я частково зрозуміла, як то страшно бачити війну зблизька. Їхня маленька донечка здригалася, коли щось у нашій хаті випадково падало на підлогу, чи починала плакати, почувши звук осушувача повітря…

Тих людей потрібно витягувати з поствоєнного емоційного синдрому. Той час був для мене дуже важким періодом, і не тільки через війну – важко хворіли батьки. Тож робота ночами ставала для мене єдиною віддушиною від негативних емоцій і переживань. Не люблю говорити про діла милосердя, а просто їх роблю. А ще я й сьогодні перебуваю у пошуку самої себе у житті і чогось нового у роботі як майстриня.