Чи може у часі війни бути вражаючим і сильним поетичне слово, оповите ліричним серпанком, настільки ніжне і тремке, ніби подих серця, чутне тільки тому, хто його з любов’ю хоче слухати і розуміти? Чи може поетичне слово, яке ще до 24 лютого било крилами життя і вміло зачаровувати справжністю та глибиною ліризму, сьогодні знищувати зло, ставати на прю з російськими загарбниками і нелюдами та бути світлом?

Про це та інше – в інтерв’ю з відомою прикарпатською поетесою з Івано-Франківська Наталією БАНИЦЬКОЮ. Її ми запросили до нашої «Літературної світлиці» не лише, щоб показати читачам ще одну творчу справжність у сучасному літературному просторі Прикарпаття, а й щоб з повагою засвідчити чи й навіть щиро повеличатися, що свої перші поетичні рядки авторка свого часу прочитала саме у редакції газети «Галичина» на одному зі зборів учасників літературної платформи «Об’єднані словом».

З творчої метрики

Наталія Баницька (Яворська) закінчила Делятинську середню школу №2 на Надвірнянщині та Івано-Франківський державний інститут нафти і газу. Авторка книжки поезій «Мить відвертості» (2017 р., м. Житомир). Підготувала до друку другу книжку поезій «Шостий день». Призерка першого і переможниця другого Всеукраїнських літературних фестивалів любовної лірики та авторської пісні «Мовою серця» (м. Івано-Франківськ, 2014 і 2015 рр.). Твори поетеси друкували в колективних поетичних збірниках, літературних альманахах, періодиці.

– Якою була Ваша, Наталіє, дорога до поетичної творчості – творче слово у Вас народилось у шкільні чи студентські роки, а може, ще й до того?

– Любов до творчості в мене народилася ще у шкільні роки. За якийсь дуже короткий час я написала перші вірші. Здебільшого це була лірика, а не патетична громадянська поезія. У школі я не відвідувала якісь літературні гуртки, але дуже багато читала. Та коли закінчила школу, й писати припинила.

В інституті ж було не до творчості. Зосереджувалася передовсім на навчанні і вихованні маленької дитини, адже вступила до інституту заміжньою, й уже на першому курсі народила сина Романа, який, до речі, сьогодні захищає Україну від російських загарбників. Пішов за покликом обов’язку і серця, не чекаючи повістки, а мені пояснив коротко і просто: «Мамо, сьогодні саме так правильно чинити…».

Загалом період мого творчого «мовчання» був дуже довгий – не менше чверті століття. Аж до Революції Гідності. Саме події з грудня 2013-го до початку 2014-го стали для мене потужним поштовхом до поетичної творчості.

– То Ви були у Києві під час тих подій?

– Ні, це син їздив на Євромайдан. А ми вдома чекали, переживали і не розуміли, що відбувається і як буде далі. Був такий наплив емоцій, що у мені щось ніби надломилося чи відродилося, – виникло нестримне бажання щось написати. То був дивовижний внутрішній поштовх до змін. Якраз тоді поет Роман Бойчук з Івано-Франківська дав мені посилання на один із поетичних сайтів, де можна було виставляти свої твори. І я захотіла виставити там свої шкільні вірші. Але не знайшла жодних чернеток, тож почала з пам’яті відтворювати і записувати колишні твори. І під час цього процесу зрозуміла, що можу ще щось і нове створити.

Отже, паралельно зі шкільними творами почала викладати на поетичному сайті й нові свої поезії. А далі, як кажуть, пішло-поїхало… Загалом це були не лише ліричні твори, а й взірці майданної творчості. А 2014 року почалася війна з Росією, але ми її ще не сприймали так гостро, як тепер. Хоч це та сама війна. Так, саме у ті роки у мені народилася поезія. Відтоді я вже з поетичною творчістю надовго не розлучаюсь.

– Як побачила світ Ваша перша поетична книжка, яку я свого часу мав за честь благословити у дорогу до шанувальників своїм переднім словом?

– Якби не мій світлої пам’яті чоловік Роман, друзі і знайомі, то хтозна, як би все було. На час підготовки видання у мене вже було значно більше поезій, ніж відтак увійшло у збірку. Проте до того і на думці не було видавати свою книжку. Адже я мала величезне внутрішнє задоволення вже від того, що пишу. А читачі могли почитати мої поезії на сайті.

Розумієте, я не публічна людина і, образно кажучи, не барикадна поетка. Мені більш ніж достатньо бодай усвідомлення, що хтось читає мої твори і відчуває радість від того. Тож про книжки я і не думала. Але мій чоловік Роман не тільки наполіг на виданні, а й доклав багато зусиль. Мене тоді підтримали Петро Кухарчук із Житомира, Ліна Ланська з Чернігова, прикарпатські поетки Леся Геник і Оксана Пронюк-Кузьма та інші. Вони вже були ознайомлені з моїми творами із соціальних мереж. Ці люди час від часу мене спонукали до видання окремої книжки. Поки я не зрозуміла, що не можна бути поеткою чи асоціюватися у суспільстві як поетка і не мати своєї книжки, якою б не була талановитою. Отож 2017 року я презентувала книжку в редакції газети «Галичина» завдяки «Об’єднаним словом».

Дуже тішуся, що маю таких друзів, які завжди підтримують. Бо я публічно не дуже активна. Образно кажучи, залізу собі під ковдру, напишу вірш – і мені того досить. Розумієте, до «Галичини» я ніколи і ніде публічно не читала свої поезії! Працюю у сфері торгівлі, а там свої специфіка світосприйняття і стиль спілкування. Зрештою, про те, що пишу поезії, мої колеги по роботі ще не знають, тож можу й помилятися про їхні уподобання…

Вихід книжки у світ став для мене знаковою подією. Пригадую до дрібниць, як ми з Романом принесли додому той великий ящик з книжками з «Нової пошти», надісланий з житомирського видавництва. Дуже приємне відчуття охоплює, коли тримаєш у руках свою книжку. Розумієш, що ми не вічні і наше земне життя плинне. А книжка – те, що залишається після нас. Бо тепер, у часі війни, як ніколи ми розуміємо справжню цінність усього.

Ілюструвала видання моя донька Тетяна, яка навчалася і живе нині у Польщі. За фахом вона журналістка, а як художниця – самоучка. Мені дуже подобається її манера малювання з уяви. До речі, донька вже створила частину ілюстрацій і до моєї наступної поетичної книжки.

– А чи задумувалися Ви коли-небудь, Наталіє, що для Вас сьогодні важить поетичне слово?

– Слово для мене – немов якась ніша чи сховок, в якому хочу побути, щоб відпочити від усієї земної суєти. Розумієте, хтось знаходить якийсь золотий скарб – і не може натішитися. А поетичне слово, з одного боку, можна сказати, є моїм найбільшим скарбом, який знайшла у житті і який для мене вартніший, аніж усі скарби світу, а з другого – це особливий стан душі, який дає новий поштовх далі жити. Бо завдяки слову наповнююся новими силою і енергією, бажанням і любов’ю. Слово – дуже велика сила. Бо у житті трапляються і підйоми, і спади, натхнення і розчарування…

– Як війна позначилася на Вашій поетичній творчості?

– Я зрозуміла, як сильно можна любити і ненавидіти. До війни не знала, що ці почуття можуть бути такими сильними – як на межі. Навіть не здогадувалася, що можна так ненавидіти, аж хотіти вбити людину, що у небезпеці можна так безмежно любити батьків, дітей, внуків, рідну землю. Колись ми не замислювалися над тією віковою ворожнечею, яку плекала Росія до України. А тепер усвідомлюю, чому про споконвічну ненависть до росіян говорили наші діди і батьки. Так, ніби в мене ще раз відкрилися очі. Відколи почалося масштабне вторгнення російських катів в Україну – мене ніби й нема. Робота, внучка, тривога і…підвал. Тепер не пишеться, але я точно знаю, що буде писатися. Настане час – і слово моє вистрілить.

– Як Ви сприймаєте гірку іронію долі для України і українців – думки, що саме «язик прівьол до Кієва» російських убивць?

– Я закінчувала свого часу радянську школу і, зрозуміло, вивчала російську мову та літературу. І на підготовчому відділенні інституту та ще, здається, і на двох молодших курсах навчання також відбувалося російською, бо ж Івано-Франківський державний інститут нафти і газу був інтернаціональним навчальним закладом. Тож знала і розуміла російську мову, більше того – до пори до часу навіть спокійно і толерантно ставилася до неї. Але нині російська у мене однозначно асоціюється з жорстокістю, смертю, підлістю, брехнею, цинізмом, зі злочинами, людиновбивством, навіть з геноцидом української нації.

Російська мова стала мені абсолютно чужою – мовою орків, тобто диких племен. Я просто перестала сприймати її. Особисто і принципово. Саме російська мова «покликала» в Україну путінських вбивць і ґвалтівників, мародерів і варварів… Саме у мові російські мерзенні кати намагаються віднаходити причини і виправдання своїм діянням. Та головний парадокс, чи краще – спростування хронічної брехні, у тому, що російські загарбники на своєму кривавому шляху вже забрали життя у значної кількості російськомовних людей. І не випадково, а холоднокровно і цілеспрямовано.

– То за таких гірких реалій у чому сьогодні вбачаєте роль поезії?

– Для мене поезія – не те, що можна створити на замовлення. Вона приходить сама і у свій час. І для кожного поета цей час може бути різним. Комусь пишеться під гуркіт гармат, а хтось тоді ціпеніє і мовчить… Наприклад, повторю, мене у часі війни нема ніде – тільки на роботі і у підвалі. До когось і серед війни може прийти натхнення, й він створить поезію. Але неможливо спрогнозувати – автор повинен чи не повинен.

На мою думку, поезія – то така невидима птаха, яка прилітає до митців слова сама, але ніхто не знає, коли… Вона просто сідає нам на плече і співає, а ми вже за нею тільки повторюємо. А з часом та птаха може відлітати... Нині поезія, без сумніву, відіграє велику роль на культурному фронті. І є люди, які уже цей фронт гідно тримають. На мою думку, поети не мають мовчати в час війни, але й навіть тепер поезію неможливо творити на замовлення.

– Незабаром вийде друком Ваша нова книжка поезій – про що вона?

– До збірки увійшли ліричні твори кількох останніх років. Присвятила книжку своєму чоловікові Роману, який відійшов у засвіти більше року тому. Ця книжка – передусім для нього. Більшість віршів написала ще за його життя і лише декілька – вже після смерті. А назвала книжку «Шостий день…». Пригадуєте, як сказано у Біблії, що у шостий день «сотворив Бог людину на Свій образ… І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре. І був вечір і був ранок – день шостий…». І з того на землі все почалося. У книжці – і гіркий спомин, і сонячний ангел надії. Прочитаю вірш, який дав назву новій книжці. Спочатку він мав назву «Світанок», а у кінцевій версії – «Шостий день…»:

Теми життя і смерті, нашого буття до приходу у цей світ і після того, як покинемо цю землю, та інші філософські доктрини мене завжди цікавили. А війна їх ще більше оголила і втілила в поетичні рядки. Звісно, деякі відповіді ми знаходимо для себе у Біблії чи філософській літературі, й вони нам підказують шляхи. Але ніхто не знає досконало наших шляхів «до» та «після», і вони завжди залишаються загадкою для думаючих людей. Я дуже б хотіла, щоб у часі війни моя поезія була світлом, променем чи, може, блискавкою для тих, котрі її розуміють.