Цьогорічним ювілейним лавреатом іменної премії є член Національної спілки журналістів України, лицар ордена «За заслуги» ІІІ ступеня журналіст-розслідувач, документатор воєнних злочинів Олег БАТУРІН, який після тимчасової ворожої окупації Каховки Херсонської області, викрадення його та перебування в російському полоні сьогодні проживає на Івано-Франківщині. Він удостоєний премії за цикл публікацій для міжнародного проєкту «Reckoning Project: Ukraine Testifies» («Розплата: Україна свідчить») про життя на тимчасово окупованих рашистами територіях, про місцевих зрадників та корупціонерів.

З часу започаткування творчого конкурсу 2016 року за відомим закликом Івана Франка «Не мовчи, коли, гордо пишаючись, велегласно брехня гомонить» значно розширилося коло журналістів-розслідувачів у медіа Прикарпаття. Воістину: не коридор, а сходи для медійної спільноти в обранні надскладного жанру, що слугує розбудові демократії.

Осучаснення умов конкурсу з переходом на постійний гласний моніторинг упродовж року творчих робіт журналістів Івано-Франківської області сприяло тематичному зростанню його престижності та поліпшенню професійної жанрової якості.

Російсько-українська війна згустила пріоритетну стилістику журналістського розслідування. Про це свідчить моє переконання з авторського проєкту «Війна хрестами чорніє», відзначеного міжнародною літературно-мистецькою премією імені Франца Кафки, – якби була правда, то не було б війни!

О. Батурін, він же тепер – документатор воєнних злочинів, автор медійного жанру, що його розширила російсько-українська війна. Зрозуміло: наша справедлива боротьба проти імперської росії вносить корективи і до інформаційної діяльності, додає їй карби з воєнного лихоліття.

Колега присвятив журналістиці понад чверть століття на рідній Херсонщині. Він напрацював свій творчий стиль, що є впізнаваним. Журналіст вибирає теми завжди обдумано, бо дорожить своїм професійним ім’ям. Здобуття фактів, їхній критичний аналіз спонукає до розмислів, що є важливим для розуміння суспільних подій і явищ.

Мою увагу привернув цикл його публікацій про життя херсонців під час тимчасової окупації, про тих, хто прислужує ворогам. Зокрема фігурантом його журналістського розслідування став депутат Херсонської обласної ради такий собі Валерій Салтиков, котрий отримав паспорт країни-агресорки і перереєстрував бізнес за російським законодавством.

Такі статті становлять суспільний інтерес, щоб знати хто є хто. Пам’ятаємо, як херсонські патріоти живим щитом ставали перед ворожими танками, а в той час окремі їхні земляки-зрадники стелили дорогу окупантам до влади.

Творча біографія Олега Батуріна починається з газети «Новий день» на Херсонщині. Він також є автором Центру журналістських розслідувань (Крим), який після анексії російською федерацією українського півострова 2014 року знайшов юридичний осідок у Києві.

Журналіст-розслідувач був змушений звернутись із заявою до поліції через погрози, отримані після своїх викривальних статей про зрадників. Як результат – порушено кримінальне провадження за частиною 1 статті 345-1 Кримінального кодексу України (погроза або насильство щодо журналіста) у зв'язку зі здійсненням ним законної професійної діяльності.

Майже всі журналісти-розслідувачі отримують погрози за критику в медіа. Правда тяжко пробиває собі дорогу на звивистих поворотах брехні. Це їхня місія шукати та захищати її. Вони не можуть бути іншими, як, наприклад, не зміг не бути самим собою і наш цьогорічний лавреат. Власне, журналістська діяльність і була причиною для його викрадення окупантами 12 березня 2022 року. Вісім діб катувань і знущань! Це – 187 годин жахливого російського полону! Того пекла, що таврувало життя навіть не годинами, а хвилинами кровило душу й тіло.

Журналістська солідарність, розголос в Україні та світі про російський полон Олега Батуріна сприяли його визволенню 20 березня 2022 року. 6 червня того ж року, в День журналіста, за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики та інформаційної сфери, мужність і самовідданість, виявлені під час висвітлення подій повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України, багаторічну сумлінну працю й високу професійну діяльність його відзначили державною нагородою – орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

«Журналістика – моя зброя», – каже О. Батурін. Він перевірив це часом і випробуваннями у ворожих катівнях на окупованій території Херсонської області. «Після пережитого не можу не писати, – додає він. – Цим я допомагаю людям в окупації». Згадує, що під час пекельних днів, проведених у застінках рашистів, постійно твердив собі: «Я – журналіст!». Це додавало моральної сили перед нелюдами. Після визволення Каховки від загарбників планує повернутися до рідного міста.

Цікаві, пізнавальні й професійні статті Олега Батуріна, які він писав до початку війни росії проти України. Ось одна з них – «Матрьошка з гнилим серцем» (16 листопада 2014 р.). Ідеться в ній про проблеми з українськими паспортами під час війни, розв’язаної «батьківщиною матрьошок».

У розмові з колишнім головою Верховної Ради Білорусі й підписантом Біловезької угоди Станіславом Шушкевичем (1 грудня 2016 р.) прозвучало сміливе на той час означення про росію. «Ми маємо справу з російським фашизмом», – сказав екскерівник тодішньої незалежної Білорусі. Він влучно й беззастережно охарактеризував росію як країну-агресорку, а її засоби масової інформації називав пропагандистською машиною, що затуманює розум.

Знакові й такі його журналістські розслідування – «Валіза. Вокзал. Росія» (16 січня 2017 р.), «Кіно і «зелені чоловічки» (27 лютого 2019 р.) та інші. Завдяки статтям Олега Батуріна ми довідуємося про звірства окупантів, нищення ними української культури та історії.

Херсонський журналіст прикипів душею до колег-іванофранківців. Він активно підтримує діяльність обласної спілки журналістів НСЖУ, яку очолює Лілія Боднарчук, Івано-Франківський Центр журналістської солідарності НСЖУ з усіма новими починаннями, які ініціює і проводить координаторка заслужена журналістка України Вікторія Плахта. Запам’яталася його участь в обговоренні виставки «Душа в місті Марії» в Івано-Франківську, яку організувала колега з Вінниці Вікторія Колмикова – мати загиблого «азовця» Романа Колмикова. О. Батурін охоче долучається до заходів з навчання майбутніх журналістів. Бачення ним сучасної інформаційної моделі з акцентом на правді йдеться в його інтерв’ю колегам багатьох медіа, зокрема й асистентці Івано-Франківського ЦЖС Богдані Засідко. Лілія Боднарчук, Вікторія Плахта, журналістський актив вірять, що разом зроблять ще багато добрих справ для розвитку української журналістики, стратегічний вектор якої спрямовує голова НСЖУ, член Керівного комітету Європейської федерації журналістів Сергій Томіленко.

Журналіст не має права мовчати, коли володіє інформацією, з якою за велінням його сумління обов’язково мусить ознайомити людей. Цими й іншими думками ділюся в авторській книзі власних журналістських розслідувань «Кардіограма» (2018), за яку отримала міжнародну літературно-мистецьку премію імені Пантелеймона Куліша. Нею з письмовими побажаннями бути вірними професії нагороджую лавреатів та володарів спеціального призу іменної премії.

Конкурс творчих робіт має свої особливості – залишилися в минулому подання на іменну премію та колективні рекомендації. Адже головне – журналістське розслідування, його суспільний інтерес та ефективність. В оглядовій статті маю за честь сказати добре слово про колег. Роблю це в алфавітному порядку за прізвищами.

Марія ГАВРИЛЮК. Фахова журналістка. Пройшла професійне становлення в тижневиках «Репортер» та «Галицький кореспондент». З початком російсько-української війни 2014 року тримає правдиве інформаційне крило агенції новин «Курс». За її власним визначенням, для неї улюбленими темами є діяльність місцевої влади,її бюджети та публічні закупівлі.

Спроба розібратись із санкціями на майно, пов’язане зі зрадником України Віктором Медведчуком, дотриманням чинного законодавства Національним агентством з розшуку та менедженту активів (АРМА), щоб унеможливити крадіжки й корупцію, – на часі для всіх журналістів-розслідувачів. Під прицілом – Калуш. Журналісти мають бути на сторожі, щоб громада повернула награбоване і справедливо розпоряджалася активами. Це застереження продиктоване недавніми махінаціями тією ж державною інституцією АРМА щодо медведчуківської дорожезної яхти, яка через юридичні лазівки має шанс незаконно потрапити до рук ворога-вигнанця – свого колишнього власника.

Тішить професійна солідарність журналістів-розслідувачів, які доповнюють один одного, стараються разом побороти зло. До такої теми належить і розвінчання інформації про завищення цін під час реконструкції водогону в Бурштині, що детально вивчила і професійно висвітлила журналістка Оксана Цокур онлайн-видання «Наші гроші» з його відомими співзасновниками Олексою Шалайським та Юрієм Ніколовим. До речі, журналіст-розслідувач Юрій Ніколов узяв під медійний контроль виконання робіт на водогоні в Бурштині.

Журналісти низки прикарпатських медіа згуртувалися для виведення на чисту воду вперті намагання будувати в Долині соляну градирню. Марія Гаврилюк свій матеріал назвала – «Гроші на вітер: у Долині мільйони витратять на градирню, яка буде розпилювати сіль у повітрі».

Тетяна ЗЕЛІНСЬКА. Публікації цієї талановитої журналістки інтернет-видання «Галка» читаю з професійним задоволенням. Раділа за її спеціальну відзнаку в конкурсі НСЖУ 2022 року – «Інформаційна передова». «Галка» та її журналістка не могли оминути теми про бурштинський водогін з його 330 мільйонами гривень на реконструкцію, професійно солідаризуючись із всеукраїнським проєктом «Наші гроші» та іншими прикарпатськими виданнями.

Кроком до прозорості є її журналістське розслідування про захист екології – «На Прикарпатті на річці Прут планують збудувати каскад ГЕС: екологи розповіли про ризики». У заголовку означено проблему, яку порушує колега на захист довкілля. І робить це професійно, сповна вивчивши питання, над яким розмірковує разом із читачами.

Журналістам-розслідувачам притаманне критичне мислення. Їхня професійна ноша нелегка. Влада недолюблює їх. Але це є чи не найкращим показником праці розслідувальної журналістики. Перу Т. Зелінської належать висвітлення корупційних схем у громадах Долини, Івано-Франківська, а також того самого Бурштина, але вже про зупинення рішення щодо підвищення вдвоє тарифів на воду.

Свого часу я одна з перших на сторінках газети «Галичина» підтримала досвідченого колегу Юрія Ніколова, коли він виявив і документами підтвердив закупівлю курячих яєць за завищеними цінами – по 17 гривень – для Збройних сил України за міністра оборони Олексія Резнікова. Це було тоді, коли журналістові-розслідувачеві погрожували порушенням кримінального провадження, а СБУ намагалася підозрювати його навіть у державній зраді. Публікації початку 2023 року про «золоті» яйця сколихнули Україну й світ. Автор журналістського розслідування довів справу до вручення підозр у розкраданні 733 мільйонів гривень. І хай це сталося через більш як два роки, все ж є сподівання, що винуватці (можливо, наразі не всі) отримають справедливі покарання, визначені судом. Але головне в цій довгій історії з яйцями те, що вдалося частково зберегти чималі кошти і не дати красти їх надалі.

Тетяна КІНДЮХ. Іменна премія має своїх лавреатів і володарів спеціального призу. Лавреатом щорічної обласної премії Оксани Ровенчак можна бути один раз. Після вручення спеціального призу завжди є шанси стати лавреатом. Журналістка є володаркою спеціального призу за 2019 рік. Тоді вона працювала в тижневику «Галицький кореспондент». Її цикл журналістських розслідувань вражав професійністю, знаннями законодавства, вмінням послуговуватися сучасними комунікаціями, використовувати Єдиний державний реєстр судових рішень тощо.

Сьогодні Т. Кіндюх – редакторка незалежного порталу новин «Інформатор Калуш» – всеукраїнського інформаційного проєкту «Інформатор». Це популярне медіа, яке викриває корупцію та її «схематози», контролює рішення влади. Як каже вона сама: «Найбільше люблю копирсатись у звітах і цифрах, аналізувати та порівнювати дані...».

Помітне фахове зростання в жанрі журналістського розслідування. Надійними помічниками для неї є аналітичні державні центри Prozorro, YouControl та OpenDataBot, що допомагають розслідувати важливі суспільні справи, викривати корупціонерів та крадіїв державних коштів.

Як і чимало читачів, я шукаю журналістські розслідування за підписом цієї авторки. Тетяна Кіндюх повертається до порушених нею тем, прискіпливо відстежує ефективність публікацій, завжди захищає правду і справедливість.

Годі вирізнити якусь одну тему з її численних публікацій. Означу найактуальнішу – про те саме будівництво соляної градирні в Долині, яку ініціює і лобіює міський голова Іван Дирів. «Інформатор Калуш» надрукував десятки публікацій, що становлять фаховий цикл журналістських публікацій, вартих уваги правоохоронних органів. Кожний перевірений факт журналістка підтверджує документами, розповідає про порушення під час визначення виконавця робіт на понад чотири мільйони гривень, який не має досвіду в цьому сегменті будівництва, що, до того ж, не є критичним у часі війни. Але це, схоже, не турбує замовника – управління благоустрою та інфраструктури Долинської міської ради. Обнадійливо тішить, що справедливо критикують будівництво градирні активісти громади та окремі депутати під час сесійних засідань.

Т. Кіндюх наводить факти про підприємця-виконавця, які викликають сумніви щодо спроможності будівництва розхваленої градирні на фейсбучній сторінці очільника громади. Окремі замовлені місцевою владою роботи, зокрема ремонт тротуарного покриття, давно вже мали б отримати правову оцінку.

З притаманним фаховим підходом колега подає джерела перевіреної інформації, що викликає довіру читачів. Завважила, що журналісти, які працюють над цією темою, наводять загальні застереження Міністерства охорони здоров’я України з приводу так званої масової реабілітації соляними аерозолями. Про бачення проблеми яскраво засвідчує один із заголовків циклу публікацій – «Мешканці Долини хочуть зупинити будівництво градирні. Депутати не знають, коли давали на це дозвіл».

Ярослав КУЦІЙ. Здобутий фах історика допомагає молодому авторові онлайн-видання «Інформатор Калуш» відроджувати нашу національну давність. Він не лише кваліфіковано досліджує минувшину краю і цікаво пише про це, але набуває документи-оригінали про окремі події. Калушани вдячні за придбані ним свідоцтва про хрещення в церкві святого Михаїла 1909 року.

Дослідник вселяє надію майбутніми історичними працями, бо ще студентом розпочав їх працею про «Роль Івана Павла ІІ в падінні комуністичного режиму». «Моя ціль – доносити до людей правдиву історію», – каже Я. Куцій. Так, дорожити нею, перекривати дорогу окремим вітчизняним фальсифікаторам і суцільним російським перебріхувачам – надзвичайно відповідальне завдання.

Пізнавальне дослідження Ярослава Куція у співавторстві з Юлією Мельник про «Чи насправді герб Калуша є таким, яким ми його знаємо сьогодні?». Журналіст-історик відкриває сторінки «Чорного червня 1941 – історії большевицького садизму в Калуші». Тодішні звірства так званих «визволителів» нагадують теперішні, що чинять російські окупанти. Ті самі катування й знущання над українцями, що колись і тепер, які пережив цьогорічний лавреат іменної премії документатор воєнних злочинів Олег Батурін.

Статті Я. Куція увінчують правду. Він старається історичними фактами спростовувати брехню, яка лине з уст окремих посадовців. «Скільки в Україні «найвищих» прапорів і чи може Долина претендувати на рекорд?». Звичайно, що ні, як не хотілося б комусь цього із 42-ма метрами флагштока ціною півтора мільйона гривень. Автор завершує розлогу статтю констатацією – «Міряння висотою прапорів у часі війни – чи доречно?». Найгірше, що такі конструкції маскують під «патріотизм», коли українські захисники гинуть, бо нерідко бракує озброєння, а тут звично піаряться з майже хворобливою думкою – ми найкращі. Журналіст слушно резюмує: «Саме військові, як ніхто інші, найбільше розуміють і знають цінність українського стяга. І саме на підтримку воїнів доречніше спрямовувати кошти, які комусь на четвертому році повномасштабної війни раптом стали зайвими у бюджеті...».

Ігор ЛАЗОРИШИН. Досвідчений журналіст газети «Галичина» – провісниці демократичної преси в Україні, яка цьогорічного травня відзначила своє 35-річчя, редактор відділу соціальних розслідувань та комунікацій з читачами. Коло питань у його віданні – це стрижень журналістики, який забезпечує зворотний зв’язок. Без нього будь-яке видання мертве. І навіть правда не є живою, що дихає болями й радощами, коли про неї не знають читачі.

Для І. Лазоришина, за його визначенням, журналістика – це проща до Бога і Людини. Звідси, мабуть, і його проєкт – «З проблемами і болями – до «Галичини». Пише про те, що людям болить, старається зарадити тій чи іншій людській проблемі. Джерело – листи читачів до редакції як останньої інстанції про допомогу. Це і про дороги, і про доставку преси, зокрема «Галичини». На жаль, сьогодні не реагують належним чином на конструктивну критику та порушені суспільні проблеми. Не всяка влада на місцях щиро переймається життєвими справами громади, що не може не турбувати журналістську спільноту щодо відповідальності на законодавчому рівні тих, хто порушує статті діяльності медіа.

Привернула увагу публікація члена НСЖУ Ігоря Лазоришина – «Занедбаний залізничний зупинний пункт у Брошневі-Осаді засвідчує і ганьбу залізничників, і байдужість керівництва громади, й вандалізм та злодійство пасажирів». Автор розставив усі крапки над «і» у назві творчої роботи. Ця кричуща безгосподарність – як чиряк на іміджі громади. Тому не будьмо схожими на москалів!

Попри потужний редакційний проєкт «Людина у війні» про волонтерський рух на Прикарпатті та його героїв, який регулярно веде, а також літературно-мистецьку й іншу тематику, над якими сумлінно працює, колега уміє розпоряджатися своїм «куфером часу» і не втрачає зв’язок із читачами популярної газети «Галичина».

Кожний рік – особливий. Конкурс народжував найкращі нові імена в журналістському розслідуванні. Завжди підтримувала творчий конкурс Івано-Франківська обласна спілка журналістів НСЖУ, під егідою якої він розправляє крила для наступних стартів. Пам’ятна співпраця з партнерами іменної премії депутатом Івано-Франківської обласної ради Богданом Ленігевичем, народним депутатом України сьомого-восьмого скликань Анатолієм Дирівим, якого 6 червня 2023 року нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня за захист державного суверенітету та самовіддане виконання військового обов’язку, і народним депутатом України теперішнього скликання ВРУ Олександром Матусевичем.

Пишаюся всіма лавреатами. Ось їхні імена: Наталка Голомідова; авторський колектив – Ольга Баранецька, Інна Сендецька-Монюк, Роман Кочержук; Людмила Стражник; Оксана Гуменяк; Ірина Федоляк; Микола Петричук; Василь Мороз; Віталій Чорненький; Вадим Войтик; Оксана Дрогомирецька; Степан Пенкалюк; Олег Батурін.

Радо вітаю у родині прикарпатських медійників цьогорічного лавреата – документатора воєнних злочинів Олега Батуріна. Він заслужено удостоївся відповідного, спільного з Івано-Франківською обласною спілкою журналістів НСЖУ, Диплома, грошової винагороди п’ять тисяч гривень, авторської книжки «Кардіограма» з автографом та пам’ятної монети Національного банку України «Ой у лузі червона калина».

В історію іменної премії ввійшли й володарі спецпризу: Ірина Федоляк; авторський колектив – Ольга Баранецька, Інна Сендецька-Монюк, Роман Кочержук; Юлія Канюс; Тетяна Кіндюх; Оксана Денега-Глушкевич; Оксана Дрогомирецька; Микола Грабовецький; Тетяна Дюг; Наталія Олексієнко; Яна Гудяк; Іван Дрогомирецький (посмертно); агенція новин «Галка»; агенція новин «Курс».

Мрію про колективну зустріч лавреатів та володарів спеціального призу за круглим столом з обговорення питань про розвиток української журналістики і важливої її складової – журналістського розслідування. Але це буде після закінчення страшної війни з утвердженням, що «Синонім до правди – мир!».