У кожної громади своя історія війни. Є власний літопис її й у с. Вовчинець, яке входить до складу Івано-Франківської міської територіальної громади. Жителі цього села вирізняються не лише своїм патріотизмом, а й надзвичайною скромністю. Ми доклали чимало журналістських зусиль, щоб за сприяння старости села Михайла Назара вперше за роки боротьби з російськими загарбниками подолати й адміністративну, й людську публічну стриманість та описати бодай окрайчик волонтерської праці у сільській громаді, що творить надійний бастіон допомоги ЗСУ.
Передовсім культурним, а у час війни і волонтерським осердям у Вовчинці, без сумніву, є Будинок культури. У приміщенні закладу куди не глянь – усе означено воєнними реаліями в Україні. Зусібіч зі світлин – погляди захисників України, які віддали свої життя у війні з російськими окупантами, їхні нагороди й відзнаки, дипломи чи грамоти волонтерів, подяки від військових підрозділів або осібних бійців ЗСУ, від представників місцевого самоврядування та виконавчої влади, депутатів...
У фоє, крім звичної фронтової атрибутики – розписаних словами вдячності прапорів, порожніх тубусів від американських протитанкових переносних ракетних комплексів «Джавелін» чи одноразових ручних гранатометів «Муха», дерев’яних і цинкових ящиків з-під набоїв та снарядів, порожніх артилерійських і кулеметних гільз тощо, можна побачити й рулони основ і сувої тканин для плетіння маскувальних сіток, уже готові вироби чи нарізані для роботи стрічки тощо. Тут щодня панує рух – працюють сільські волонтери і волонтерки, навідуються охочі допомогти чи одержати пораду. Будинок культури – як живий бджолиний вулик, де кожен знає свої обов’язки й куди трутні навіть не потикаються.
– На базі нашого Будинку культури активна волонтерська робота на чолі зі старостою М. Назаром почалася фактично наступного дня після повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну, – розповідає директорка закладу й рушійка добродійства для ЗСУ в селі Наталія ШЕВЧУК. – Тими днями, образно кажучи, в нас тривала загальна громадська мобілізація. Щодня працювало не менше сотні людей. Ми виносили крісла з актової зали та столи, складали меблі на сцені – звільняли місце для роботи, а встановлювали стійки, і на великій території одні жінки нарізали тканину, а інші плели маскувальні сітки.
Запал до такої праці був потужним. Щодня ми виплітали по вісім чи дев’ять виробів довжиною до дев’яти метрів, а також збирали харчові продукти, одяг, медикаменти, предмети особистої гігієни тощо – все, що було потрібно для наших захисників і втікачів від війни з окупованих та прифронтових регіонів. Така робота триває й сьогодні. Але видається, що люди вже звиклися з війною чи, можливо, дехто й збайдужів. Та ми не маємо права ні на втому, ні на байдужість, а зобов’язані з усіх сил допомагати нашим хлопцям на фронті.
Для зборів коштів ми у селі вже організували і провели шість великих благодійних ярмарків. А також активно і всі гуртом співпрацюємо з дитячим дошкільним закладом «Ластів’ятко», Вовчинецькою гімназією, церквою Архистратига Михаїла УГКЦ, Катехитичною школою, адміністрацією села. Щойно роблю заклик про збір для ЗСУ, як усі долучаються безвідмовно. Дружно створюємо простір для ярмаркової торгівлі. А на задньому дворі Будинку культури розкладаємо великий намет та організовуємо там польову кухню – варимо борщ, бограч, банош, картоплю по-селянськи, смажимо чебуреки та інші смаколики. І це все реалізуємо людям, збираючи кошти для потреб ЗСУ.
– Наталіє Василівно, чи маєте достатньо однодумців і помічників в організації та проведенні різних благодійних акцій для допомоги ЗСУ?
– Звичайно, є, і чимало. У нашому селі за роки війни вже сформувалася група активістів, на яких завжди можна спертися у волонтерській праці і які ніколи не підведуть у роботі. Головно – жінки: Любов Мокляк, Оксана Білінська, Леся Бирич, Марія Ганущак, Любов Родіна, Лілія Боднарчук, Надія Данишенко, Наталія Мокляк, Мирослава Мокляк, Надія Григорчук, Оксана Парипа...
Прошу вибачення у тих, кого від хвилювання забула назвати. Інколи на мене чи інших помічників находять паніка й тривога, сумніви, чи вдасться організувати людей і закрити актуальний збір, але у таких випадках завжди підтримуємо одна одну й підбадьорюємо, що все у нас вийде. Віримо у свої задуми, тож і вдається разом розв’язувати ті чи інші проблеми.
Також коли погана погода, буває, закрадаються сумніви, чи прийдуть люди на ярмарок, а відповідно – чи вдасться продати заплановане і таким чином зібрати кошти для потреб ЗСУ. Але в таких обставинах керівниця нашого хору «Червона калина» Надія Данишенко записує відео і звертається до жителів села з патріотичним закликом… На серці стає спокійно, й робота починає лагодитися.
Фінансові збори, які провадить Надія Михайлівна, дуже оперативні, відчутні й надзвичайно потрібні. А також я розумію та вкотре переконуюся, що Бог у тих справах, які провадимо, нас чує і не покидає ніколи. Ми спочатку починали зі зборів у 50 з гаком тисяч гривень, згодом мали й по 80 тис., а відтак і по 150 й навіть 170 тисяч… Купували й купуємо за ці кошти все необхідне – дрони, реби, прилади нічного бачення, автівки чи продукти тощо.
За весь час уже виготовили 895 маскувальних сіток. А це кілометри захисного спорядження для бійців. А головне – не одне збережене життя воїнів на війні. Плести маскувальні сітки жінки приходять щодня. Є з-поміж них пенсіонерки, одинокі чи хворі, чимало літніх людей, словом, кожна – зі своїми проблемами… Але тут, працюючи разом, на мій погляд, вони відживають, забувають і про немочі, негаразди, домашні справи, бо розуміють, що своєю працею рятують життя наших оборонців. Хто хоч раз пробував плести маскувальні сітки на рамці, той добре знає, що така робота не з легких: відтак і руки та ноги болять, і спина терпне… Але попри все жінки приходять і працюють, бо розуміють, що сьогодні дуже бракує рук.
У свята наші доброчинниці, зрозуміло, не працюють, а йдуть до церкви і перепочивають. Та й у будні деколи залишаються вдома, бо домашні справи самі не зробляться. У кожного ж якесь і господарство є. Я їм безмежно вдячна і прошу Господа кожному здоров’я. «Наталіє, не переживай, ми будемо допомагати хлопцям аж до перемоги…», – часто заспокоюють мене сиві волонтерки. Я дуже бідкаюсь і щиро переймаюся тим, якщо хтось не прийшов – не через можливий брак рук для роботи, а насамперед думаю, чи, бува, не захворів…
Ми зобов’язані допомагати ЗСУ. Я не раз, коли було найважче на душі, собі думала: а що, мені більше за всіх треба? Може, не брати так близько до серця громадські справи? А відтак переконувала себе, що ми не маємо права зупинятися ні на мить, а повинні й далі гуртувати навколо себе людей. Жінки, які плетуть маскувальні сітки, кожен день починають із молитов. Відтак кожну сітку окроплюємо свяченою водою, запаковуємо й відправляємо на фронт. Захисники України мають відчувати нашу любов та опору.
Мій чоловік розповідав, що вони як діти радіють кожним відвідинам волонтерів. Для воїнів ЗСУ вже сам їхній приїзд – це вияв пошани і вдячності, чи то від нашого Вовчинця й кожного його жителя зокрема, чи від інших сіл і міст. Я знаю, що Бог добрий і милосердний, тож під Його опікою ми не зупинимося і надалі будемо допомагати ЗСУ.
– Як Ви думаєте, чому нині волонтерська хвиля трохи спала?
– Люди і втомилися, і звикли до війни, і збайдужіли, і витратилися… У кожного своя причина. Але є й ті, що й далі допомагають, – і маскувальні сітки плетуть, і коштами підтримують. Якщо закінчуються основи для маскувальних сіток, то звертаємося по допомогу до свого старости Михайла Назара. Допомагають у таких випадках і депутат міськради Володимир Фецич, підприємець Василь Угренюк та інші.
Для виготовлення сіток потрібні основа й тканина. Спочатку ми ще не знали, де краще їх купувати, тож закуповували рулонами тканину габардин і платили великі кошти. А також люди зносили різні тканини. Використовували й недешевий спанбонд. А вже два роки поспіль нам дуже допомагає відходами тканин від пошиття одягу Василь Царик із Чернівців. А відома прикарпатська фірма «Лігос», яка виробляє круасани, доправляє ті мішки з обрізками тканин в Івано-Франківськ. Усе – безплатно.
Ця співпраця дуже ефективна. Ми безмежно вдячні. Маскувальні сітки плетемо таким способом, що вони не торочаться, навіть якщо порвуться. Жінки вже настільки навчені, що все горить в їхніх руках. Руки болять дуже, але Бог дає волонтеркам силу. Кожен щонайперше відповідатиме перед Всевишнім і своєю совістю за свої вчинки. Просимо приходити до нас усіх, хто має можливість. Ми на Прикарпатті живемо у порівняно спокійному й комфортному тилу, а на передовій наші воїни щомиті – як у пеклі. Тож коли до когось закрадаються думки про втому, якісь сумніви чи розчарування, то слід не забувати, що без наших захисників там хтозна чи й були б ми тут…
Беру диктофон і йду до жінок, які, разом помолившись вервицю, так само дружно й до ладу продовжують плести сітки в одному з приміщень Народного дому. Прошу волонтерок за бажанням назвати свої прізвища чи хоча б імена. І сумнівів не маю, що волонтерки не будуть заперечувати. Та у відповідь – тиша й настороженість. З-поміж присутніх жінок не погоджується ніхто. Пояснюють, що працюють не для слави чи популярності, а для перемоги. І мені доводиться вже не вперше як журналісту переконувати жінок, що добрі волонтерські справи своїм прикладом потрібно множити, а кожне слово на шпальтах «Галичини» – то передовсім частина літопису війни, який пишуть і наші воїни на фронті, і волонтери в тилу. Дехто мене підтримує і навіть схвально киває головою, та назвати своє прізвище чи ім’я не зголошується ніхто. Таке воно життя, просякнуте війною.
– Бачу, що жінки і злагоджено працюють, і дружно моляться. Дуже приємно бачити, що Господь є першим будівничим добрих волонтерських справ у вашому селі.
– Так, без молитви наші сільські волонтерки до роботи ніколи не беруться. Обов’язково щоразу спільно молимося «Отче наш...», «Богородице Діво...», «Царю небесний...», псалом 50, псалом 90, а також різні вервиці та молитви на всякі потреби. І Бог чує наші молитви – у цьому я переконана...
Село Вовчинець – дуже патріотичне й свідоме. І загасити у людях потяг до незалежності й свободи не вдавалося нікому у всі роки, тож і російським загарбникам тепер не вдасться. Прагнення до вільної України у крові кожного жителя нашого села. Громада активно почала допомагати ЗСУ з перших днів повномасштабного вторгнення російських загарбників. Було дуже багато охочих допомагати і долучитися до лав територіальної оборони. Громада допомагала й допомагає фронту чим тільки може. Не думаю, що людям набридло працювати чи вони втомилися. Можливо, частково. Але наше село не перестало допомагати ЗСУ. Адже дуже багато уродженців Вовчинця нині захищають Україну зі зброєю в руках. Важко. Але люди відгукуються й допомагають, не залишаються осторонь добрих справ. Відбуваються регулярні адресні поїздки наших волонтерів-перевізників у підрозділи воїнів. Дбаємо про найактуальніші потреби бійців на фронті й допомагаємо оперативно та якісно їх задовольнити.
(Михайло НАЗАР, староста села Вовчинця)
