Прикро, але факт. Після апогею волонтерської активності у 2022-2023 роках за рівнем благодійності у світі Україна, згідно з дослідженнями британської організації САF, торік опустилася з другого місця на сьоме. Отож про волонтерські реалії зсередини йдеться у нинішньому випуску редакційного проєкту «Людина у війні» – в інтерв’ю з Аліною БІГУН, головою і директоркою доброчинної організації «Крила підтримки», яка є активним осердям благодійності на Прикарпатті. Але з часу заснування «Крила підтримки» вже втретє вимушено змінили свою дислокацію в місті й сьогодні орендують приміщення у відомому «інженерному корпусі» лідера хімічної промисловості України 90-х років – калуської «Оріани».

А. Бігун переконана, що її життєвий потяг до благодійних справ чи покликання допомагати людям, а також стійкість у складних життєвих ситуаціях однозначно пов’язані з родинними корінням і цінностями.

– Аліно Михайлівно, як виник задум створити «Крила підтримки»?

– Ми з чоловіком Віктором віддавна мали в Калуші магазин розвивальних іграшок, але через реалії 2014 року бізнес не пішов – криза, зростання податків тощо. Мої слова можуть видатися високими, та в нашій родині завжди культивували покликання служити людям. Думаю, що це так родинні гени наших дідусів, бабусь, батьків і матерів – правників, посадовців, медиків, військових, музикантів, які були авторитетними й знаними особистостями Калуша, – проросли і проступили в нас у часі гірких українських реалій.

Від народження родичі мене виховували у дусі жертовності – бути сильною, мати авторитет у громаді, допомагати іншим, робити добро людям, жити скромно. Такою я виросла і знала, що маю служити людям. Тож 2019-го, коли ми створили «Крила підтримки» задля соціальної інтеграції жінок, які опинилися в кризових обставинах, через спілкування, психологічну підтримку, майстер-класи тощо, я була морально готова до такої праці й вирішила присвятити себе роботі у соціальній сфері. За фахом психологиня, працювала в міському управлінні сім’ї, молоді та спорту як спеціалістка із сімейної політики з жінками кризових категорій – багатодітними, потерпілими від домашнього насильства, з інвалідністю, з фінансово незахищеними, з тими, які потребували реабілітації чи перебували у складних життєвих обставинах.

Мала я працювати і з різними жіночими організаціями. Правда, тоді в Калуші була єдина активна жіноча організація – «Союз українок» на чолі з Любов’ю Липовською, і я звернулася до неї як авторитетної особистості по підтримку й пораду, щоб створити якісь цікаві соціальні проєкти для допомоги жінкам цих соціальних груп. Вона пообіцяла допомогти методичними рекомендаціями, порадами, але сказала: «Аліно, ти мудра дівчина, роби сама…». Це мене підбадьорило й підштовхнуло до роботи. До мене був великий наплив жіночих звернень з різними життєвими проблемами. Я їх спрямовувала у соціальні служби для консультацій. Але жінки попри все зазначали, що було б добре організувати жіночий клуб – коло відвертого спілкування й взаємопідтримки, де можна було б виговоритися, отримати арттерапію тощо. У мене для цього були всі можливості й контакти.

– Тобто благодійний фонд задумали попервах як жіночу спільноту?

– Так, в основі нашого задуму – надання допомоги жінкам у кризових життєвих ситуаціях. Я спочатку організувала збори, а відтак щоп’ятниці ми почергово провадили своєрідні жіночі кола взаємопідтримки. Збиралися, де була можливість. Спочатку у кімнаті Калуської міської організації профспілки працівників освіти і науки України. Такі посиденьки часто тривали по три години. 2020 року ми почали писати різні проєкти. Був оголошений проєкт «Добрий сусід», на який ми подали свої напрацювання. Кошти були незначні – 40 тисяч гривень для допомоги сім’ям у складних життєвих обставинах.

Щоб взяти участь у поважніших грантах, потрібно було стати юридичною особою. І ми зробили все необхідне для того. Але хотіли, щоб це був не просто жіночий клуб за інтересами, а справді благодійна організація, і ми могли залучати кошти, провадити комплексну допомогу жінкам у кризових обставинах та співпрацювати з іншими й потужнішими доброчинними структурами, з бізнесом і меценатами. Так і визначилася наша назва – благодійна організація «Благодійний фонд «Крила підтримки». Ми хотіли, образно кажучи, дати жінкам крила – для підвищення самооцінки й морального зростання, економічної спроможності тощо. Але тоді у той спосіб ми наче давали людям готову рибку, але не вудочки. У такому форматі ми працювали орієнтовно два роки. Та повномасштабне вторгнення російських загарбників 2022-го внесло свої корективи у нашу роботу.

– Як Ви пережили ті важкі дні?

– Ми всі думали-гадали, що робити. Але на мене найбільше вплинув сам факт існування нашої організації – це мотивувало залишитися в Україні й допомагати іншим. Тим-то активістки «Крил підтримки» й далі працювали та організовували розмаїті акції. Волонтерки комунікували з людьми, проводили опитування про їхні потреби та інформували їх про громадську організацію «Крила підтримки». Все робили на особистому ентузіазмі і своїми ресурсами. Нас найактивніших було до 15. Відтак підприємниця і голова громадської організації «Уфра» Наталія Захарова запропонувала нам працювати над проблемами економічної спроможності й фінансової грамотності жінок, щоб давати їм, образно висловлюючись, уже не рибку, а вудку. Тоді ми й започаткували перші курси фінансової грамотності, навчання основ підприємництва тощо. Наші активістки проводили безоплатні навчання для жінок, благодійні акції і тренінги, жіночі кола й інші заходи комплексної підтримки, залучали кошти завдяки громадським зборам тощо…

Попервах бракувало ресурсів, але ми мали потужну мотивацію та охоту допомагати людям. Правда, чимало дівчат порозбігалися чи виїхали. Але ті, хто залишився, мали велике бажання щось робити. Тоді до нас масово прибували внутрішньо переміщені особи. Деякі жінки-волонтерки працювали, як кажуть, на два фронти – і у «Крилах підтримки», і в ГО «Чисті серця Калуша», якою керував брат міського голови Михайло Найда. У нас домінував соціальний напрям підтримки, а у них – гуманітарний. Ми зустрілися з паном Михайлом і спочатку на рівні домовленостей вирішили об’єднати роботу наших громадських організацій. Ми були першими, хто у Калуші об’їхав помешкання всіх внутрішньо переміщених осіб громади. Згодом ми нашу співпрацю зафіксували юридично, підписавши меморандум.

Моя тренерка від фонду «Народонаселення ООН», яка приїхала з Дніпра і волонтерила, запропонувала нам написати проєкт про комплексну підтримку потерпілих від війни. Це був наш перший спільний задум після об’єднання. Разом ми пропрацювали пів року, поки не зрозуміли, що у такій роботі не може бути двох керівників і лідерів. Ми – «Крила підтримки» і «Чисті серця Калуша» – вирішили знову працювати окремо. Тоді наша волонтерка з великим серцем Галина Іванюк-Токарик запропонувала нам зробити своєю базою її вільну квартиру, переобладнану під офіс. Я була щаслива від цієї пропозиції. Пані Галина – найбільша благодійниця у моєму житті. Я написала перший проєкт і подала його на розгляд однієї з угорських гуманітарних організацій. І вона стала нашим першим донором. За грантові кошти змогли придбати обладнання, меблі, техніку… За три роки реалізували ресурси від 16 різних соціальних проєктів, які я написала.

Згодом – наприкінці 2023-го – на початку 2024-го – ми були вимушені шукати інше приміщення для «Крил…», не мали й фінансової підтримки. Але до нас доєдналися дуже активні у громадській роботі дівчата, які свого часу в нас адаптувалися й одержали підтримку. Зокрема Валерія Прудникова й Валентина Соколовська… Тож ми попри все вирішили не згортати роботу, а й далі робити те, що вміємо й можемо. Відтоді в нашій команді волонтери не лише з-поміж місцевих жителів, а й з внутрішньо переміщених осіб. Два роки всю нашу працю було спрямовано на підтримку та розвиток саме ВПО.

– Ваша організація постійно змінює свою робочу волонтерську стратегію залежно від українських реалій і суспільної необхідності…

– Я завжди у своїй роботі орієнтувалася на виклики й потреби часу. Наприклад, торік написала проєкт на конкурс підтримки малих локальних організацій для київської ГО «Дівчата». І ми перемогли. Завдяки таким грантам і працюємо, адже нас ніхто не фінансує. Розробляємо нову стратегію розвитку нашої громадської організації. А її команда дуже потужна – навчена і сертифікована, має хороший досвід роботи, тож можемо реалізовувати свої ідеї, спрямовані як на подолання викликів війни, так і на роботу на міжнародному рівні. Ми оновили свою місію та її бачення. Допомагаємо тепер не лише жінкам, потерпілим від насильства, з інвалідністю, тим, котрі проживають у складних обставинах, а й родинам військових. Тим паче, що до нас по різну підтримку звертаються й самі матері, сестри, кохані захисників.

Власне, тепер працюємо над новим проєктом підтримки саме дружин бійців ЗСУ. Були у нашій команді деякі суперечності чи непорозуміння з цього приводу між волонтерами з числа ВПО й місцевими. Одні вважали, що проєкт для таких жінок не на часі, бо вони не дуже тим цікавитимуться і їх важко буде залучати до його реалізації, а інші, навпаки, таку роботу вважали невідкладною. Я ж була переконана, що нам потрібно спрямовувати свої зусилля на допомогу дружинам наших захисників. Адже щодня чимало фронтовиків повертаються з війни додому, як мовлять, на щиті.

Працюємо саме з жінками, які переживають усю гіркоту війни, а передовсім пов’язану із втратою рідних і близьких людей. Не можна вважати, що жіноча організація не має займатися ветеранською політикою, бо, мовляв, нас це не стосується. Ні, саме це нас і стосується щонайперше – ми якраз ті жінки, котрі повинні провадити такий напрям роботи. Жінкам найефективніше можуть допомагати саме жінки. Так, ми не працюємо безпосередньо з чоловіками-військовими, але консультуємо їхніх близьких – матерів, дружин, доньок… Це наша аудиторія, яка потребує підтримки. А гасло нашої організації «Крила – це наша сила».

Кожна жінка, яка приходить до нас по допомогу, після спілкування й нашої підтримки стає сильною, щоб дарувати цю силу іншим… Отож я, так би мовити, зсередини тієї справи, яка є смислом мого життя, не бачу зниження рівня волонтерської активності в Україні, про що кажуть. У нашій організації все інакше – ми самі мотивуємо одна одну до роботи. Волонтери «Крил підтримки» з часу заснування організації не надіються на когось, а діляться тим, що мають.

Якщо людина наділена любов’ю і добром, то вона й ділиться з іншими тією любов’ю і добром. Але, очевидно, ситуація інша у тих, хто покладається передовсім на зовнішні допомогу й ресурси. Втім, найбільшою перешкодою у волонтерському русі нині, на мою думку, є виснаженість і втома людей, а не фінансові ресурси. Мене найбільше мотивують, роблять сильнішою, переконливішою і спонукають до руху позитивні результати роботи «Крил підтримки».