Драма «Додому» – вже другий тиждень, як вийшла у широкий прокат і впевнено збирає схвальні відгуки від пересічних глядачів та позитивні рецензії від кінокритиків. Такої одностайності вражень від української стрічки – не було давно…

«Додому» – це дебютна робота режисера Нарімана Алієва. І варто визнати, що вдала і яскрава. Адже не всім режисерам вдається своїм фільмом-первістком потрапити до номінацій таких мегапрестижних кінонагород, як «Оскар» та «Золотий глобус», а також зібрати чимало призів на інших міжнародних кінофестивалях. Та й світова прем’єра картини відбулася не де-небудь, а на 72-му Каннському міжнародному кінофестивалі. Втім, найважливіше те, що стрічка вразила пересічних глядачів та розтопила крижані серця кінокритиків. Адже, ніде правди діти, останні не надто бавлять фільми українського виробництва схвальними рецензіями і не шкодують для них критичних зауваг.

«Додому» – це роуд-муві (фільм-подорож), в якому його герої долають шлях з однієї точки до іншої, а саме: з Києва до Криму. Кримський татарин Мустафа забирає зі столичного моргу тіло свого первістка Назіма, котрий загинув в Пісках під час російсько-української війни, і вирушає разом з молодшим сином Алімом до Криму, щоб поховати свою дитину за мусульманським звичаєм. Дорога розпочинається з перших хвилин стрічки: тіло Назіма завантажили в машину, помолилися, і почався класичний фільм-подорож, де кінцева зупинка – дім, втрачений Крим. Дорога додому виявилася складною, у ній батько знову знайомиться зі своїм молодшим сином, і навпаки. Діалоги батька й сина, не прості і гострі, але водночас неймовірно чесні.

Для мене ця стрічка видалася універсальною історією повернення додому, як за життя, так і після смерті. І дороговказом у цій історії слугує генетичне коріння, яке веде героїв через перепони до землі предків. У фільмі дуже тонко передано, як цей поклик генетичного коріння прокидається в Аліма, який ще на початку стрічки його заперечував.

Роль батька – кримського татарина Мустафу зіграв Ахтем Сеітаблаєв. Лише нещодавно про нього гучно говорили як режисера стрічок «Кіборги» та «Захар Беркут»... Завдяки «Додому» на перший план виходить його акторський талант. Його гра неймовірна, ти віриш кожному його слову та виразу обличчя. Видно, що тема втраченого Криму є для Ахтема не чужою. Актор настільки перевтілився в свого персонажа, що з першого кадру ти бачиш не актора, а Мустафу – суворого, різкого і категоричного. Вже сьогодні можна спрогнозувати, що ця роль у його фільмографії посяде особливе і знакове місце.

Молодшого сина Аліма зіграв Ремзі Білялов. Це його акторський дебют. Але він гідно впорався з цією роллю. Навіть складно уявити когось іншого на його місці.

Характери центральних персонажів – батька та сина, допомагають розкривати другорядні герої, яких зіграли Віктор Жданов, Дар’я Баріхашвілі, Анатолій Маремпольський, Вероніка Лук’яненко, Акмаль Гурезов, Лариса Яценко. Претензій до їхньої акторської гри немає.

У фільмі звучить одразу три мови: кримськотатарська, українська та російська. Вони доволі органічно переплітаються і створюють гармонійне мовне полотно. Єдине, що трохи ріже вухо, – літературна, вичищена до блиску українська, яка звучить з уст жителів, віддалених від столиці населених пунктів, які зустрічаються мандрівникам по дорозі. Впевнена, що в глибинці однозначно так не розмовляють. Але цю погрішність можна простити, адже особисто мені дуже б хотілося, щоб у всіх, навіть найвіддаленіших куточках української землі, звучала така чиста, майже ідеальна українська мова.

У стрічці багато красивих статичних, пейзажних та метафоричних кадрів, які підкреслюють її авторську стилістику. Завжди, коли дивлюсь фільми, звертаю увагу саме на операторську роботу. В «Додому» вона майстерна, має свій неповторний почерк, доповнює і підсилює сюжет. Оператору стрічки Антону Фурсі вдалося, на перший погляд, простими прийомами, доповнити і підсилити сюжет кіно, додати йому ще більше авторських фарб та об’ємних метафор.

Стрічка «Додому» за настроєм і посилом, як на мене, має свою музичну сестру – пісню «Шлях додому» Джамали. І хоча ця композиція не лунала у фільмі, та й написана вона задовго до його створення, для мене вона стала його уявним саундтреком – звуковим оформленням картини. Адже звучала у моїй голові до і після перегляду стрічки, настільки з ним співзвучна. «Я знайду. Я знайду свій шлях додому, Хоч важко буде йти крізь спогадів шалену втому. Там буде затишно i світло. Птахи в долонях», – це якраз рядки з пісні тріумфаторки «Євробачення-2016», які так тонко передають настрій, ідею та меседж стрічки «Додому».

Картина тримає глядача впродовж усіх 96-ти хвилин екранного часу, емоції наростають з кожною хвилиною і доходять до апогею ближче до кінця. А фінал стрічки прогнозовано відбувається в Криму, на березі моря, хоча подальший розвиток подій стає справжньою несподіванкою. Бо коли після фінальної сцени екран гасне, глядачі чекають продовження. Але титри дають зрозуміти, що на цьому фільм завершився. Попри те, що герої картини, по суті, прибувають до своєї мети, знаходять свій дім, її закінчення дарує відчуття незавершеності. Отож режисер дозволяє кожному глядачеві приміряти на себе свою роль і додумати своє продовження історії…

За перший тиждень прокату картині вдалося зібрати лише понад 1 мільйон 300 тисяч гривень при загальному бюджеті у 20 мільйонів. Не абсолютний успіх в прокаті, попри те, що робота є надзвичайно сильною, свідчить про те, що в Україні ще потрібно виховувати кіноглядача та привчати його до того, що фільми потрібно дивитися в кінотеатрі, а не в домашніх умовах, особливо, якщо йдеться про прем’єри знакових некомерційних стрічок. Хоча це ще залежить від жанру. Адже легші фільми, як-от бойовики чи комедії, по всьому світі збирають більше глядачів у зручних кріслах кінотеатрів. Але не варто забувати, що Україна лише на початку розвитку свого кінематографу, тож, упевнена, з аншлагами у нас ще все попереду.

«Додому» – це не комерційне кіно, основна мета якого зібрати якомога більше глядачів і заробити ще більше грошей. Це авторське роуд-муві – правильне патріотичне кіно, без фраз-слоганів, дуже щире і правдиве. Це стрічка, яку не забудеш одразу після фінальних титрів, адже вкотре повертатимешся в думках до неї та її героїв. Це чесне українське кіно з яскраво вираженим кримсько-татарським обличчям як у кадрі, так і поза ним. Моя оцінка висока – 8,5 за 10-ти бальною шкалою, з приміткою: «зворушливе вітчизняне некомерційне кіно».