До повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну медикиня-дифектологиня Олена Николин, банківська працівниця Олена Черкас, підприємець-будівельник Олександр Савчук навіть не були знайомі. А сьогодні вони – співзасновники організації «Благодійний фонд «Добро-Дії», у форматі якого на майданчику рибної бази «Лоцман» (приміщення колишнього заводу «Індуктор») провадить свою волонтерську роботу центр «Маскувальні феї». Тож у рамках нашого редакційного проєкту «Людина у війні» у цьому матеріалі ми пропонуємо своїм читачам познайомитися зблизька з тими людьми, які не втомилися від війни, не зневірились і не опустили рук у своєму волонтерському подвижництві, а навпаки, й далі тримають непохитно тилові редути та б’ють на сполох про те, що хвиля добровольства відчутно спадає і загрожує стати повним штилем…

Зрозуміло, що у цій статті ми не можемо охопити всієї діяльності БО «Благодійний фонд «Добро-Дії», але хочемо хоча б торкнутися словами вдячності тих, хто творить волонтерське обличчя цієї структури – добровольців зі спільноти «Маскувальні феї».

У приміщенні, облаштованому по периметру спеціальними рамками для плетіння маскувальних сіток, не гамірно і, на жаль, не так людно, як хотілося б, чи як було рік тому. Знайомимося з жінками-працівницями Катериною Шеллінг та Іриною Метлюх з Івано-Франківська, Оксаною Світлічною із Сєвєродонецька на Луганщині, Оленою Сурковою з Харкова та іншими, а також зі згаданими співзасновниками БФ «Добро-Дії», щоб почути відповідь на одне з важливих запитань: що спонукає кожну з «маскувальних фей» до нелегкої, але дуже потрібної праці, – плетіння маскувальних сіток для потреб ЗСУ?

Ніхто зі співзасновників БФ «Добро-Дії» не мав до повномасштабного вторгнення російських загарбників цілеспрямованої мети – об’єднатися для спільної волонтерської праці. Їх звели страшні події 24 лютого 2022-го. А наприкінці грудня торік зареєстрували БФ «Добро-Дії». Тим часом «Маскувальні феї» в Івано-Франківську з’явилися рік тому – у червні.

– Ми познайомились у квітні 2022-го в ліцеї №10, де були серед тих, хто першим долучився до плетіння маскувальних сіток, – розповідають О. Николин, О. Черкас та О. Савчук. – Там працювали до серпня – поки не почався навчальний рік, коли нас попросили виїхати через безпекові ризики для учнів і прийом тимчасово переміщених осіб. Ми дуже вдячні керівництву ліцею. Цей навчальний заклад завдяки громадянській позиції директора Олександра Куриндаша тоді дав прихисток багатьом волонтерським ініціативам. Ніхто з нас не навчався свого часу в цій школі, але ми мешкали неподалік. І у перші дні після повномасштабного вторгнення, коли ще мало хто знав, що робити, у ліцеї №10 добровольці вже працювали. Тож ми туди й подалися, де вже було багато охочих із мікрорайонів «Каскад» та «Позитрон». Якби там не було такої праці, то ми, очевидно, шукали б себе деінде. У ті дні, як ми згодом довідалися, маскувальні сітки плели чи не в кожній школі Івано-Франківська.

– Що стало поштовхом до вашої волонтерської праці?

– Ми вирішили працювати, щоб згодом не було соромно перед дітьми, коли вони після перемоги запитають нас, що ми робили в часі війни. Є миттєвості, коли ти просто не можеш чинити інакше. А особливо, коли чуєш слова вдячності від наших воїнів. Це додає сили. Адже були ситуації різні, не раз хотілося все кинути. Волонтерство, на наш погляд, годиться тільки для психологічно стійких і фінансово незалежних людей. Відразу після повномасштабного вторгнення волонтерів було багато. Та чимало з них «поздувалися» вже на першому році роботи. Ми ж не можемо дозволити собі зупинитися.

– Що вам сьогодні найбільше перешкоджає в роботі?

– Напевно, людська байдужість. Коли світить сонце і тривог меншає, всі заспокоюються. Приплив людей більшає, на жаль, тільки після серії повітряних тривог чи ракетних атак на Прикарпаття. Дуже мало нових людей серед наших волонтерів, головно працюють ті, які з нами вже упродовж значного часу. Дуже потрібно їх розвантажити. Ми щосуботи й щонеділі виходимо в парк та роздаємо листівки, щоб спонукати людей долучитися до волонтерської праці, зрозуміти, що можна допомагати ЗСУ не лише грішми. Можливо, ті кілька десятків сплетеної маскувальної сітки комусь із наших захисників стануть захистом на фронті. Адже гасло «Маскувальних фей»: «Наближай перемогу власними руками».

Віримо, що у Бога нема інших рук, крім наших. Плануємо у нашому місті навіть відкрити волонтерську локацію у храмі Всіх святих Землі Української ПЦУ на вулиці Володимира Івасюка біля «Грандбазару», щоб залучити тих, кому складно до нас дістатись. У нас працює чимало локацій – у Вовчинцях, у бібліотеці-філії №1 ЦМБС на вулиці Вовчинецькій, є й домашні волонтерські локації у помешканнях сусідів. Усе можна зробити, якщо робити. Хочеш допомагати – вихід знайдеш. А якщо не хочеш – відмовок не бракуватиме. У нас мало молоді. І проблема, на наш погляд, не в недостатній інформації, а образно кажучи, у громадянській фригідності й людській пасивності. Люди адаптовуються і звикають навіть до війни, а волонтерство відчутно просідає. Та ми щодня спілкуємося з військовими з фронту і добре знаємо, наскільки ми їм потрібні в тилу.

– Ваше волонтерство – то не лише маскувальні сітки, як я розумію?

– Все починалося передовсім із них, і це й досі наш основний вид діяльності. Але ми ще виготовляємо окопні свічки, плетемо зимові шкарпетки, килимки, готуємо сухі овочі й енергетичні батончики, за потреби шиємо підсумки для медичних аптечок, збираємо для шпиталів футболки та шорти, закуповуємо для воїнів сухі «душі» – спеціальні пристосування для гігієни у польових умовах, організовуємо гуманітарні вантажі для потерпілих від теракту російських окупантів на Каховській ГЕС тощо. Колись навіть крутили цигарки для ЗСУ.

А коли з’явився фонд, то почали робити й вагоміші справи – забезпечувати наших захисників тепловізорами, приладами нічного бачення. І сьогодні готуємо вантаж на понад пів мільйона гривень. Але дуже просіло і волонтерство, і суми пожертв. Нами рухає переживання не лише за свою долю чи майбутнє рідних і близьких, а й за долю нашої країни. До повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну у нас відчуття війни було приглушене. Нині на фронті воюють наші діти, і ми не можемо їм не допомагати. Це також нами рухає і додає сили. Можна просто собі ходити на роботу і нічого більше не робити для перемоги, а через якийсь час сісти й плакати, бо у нас, мовляв, забирають дітей. Ми будемо робити все залежне від нас, щоб перемога настала максимально швидко, а наші діти не побачили війну зблизька.

– Я за фахом ілюстраторка і працюю віддалено вдома. До активного волонтерства долучилася недавно, тож праця разом з «маскувальними феями» – це мій перший досвід. Така робота для мене є своєрідним медитативним процесом, очищенням від негативних емоцій. Не хочу мовити патетичні слова, але така робота дає відчуття причетності до протистояння ворогам. Я не маю намірів покидати Україну й виїжджати за кордон. Але розумію, що не можу не діяти, якщо хочу жити на своїй землі.

Оксана СВІТЛІЧНА, м. Сєвєродонецьк:

– Ця праця стала для мене передовсім психологічною підтримкою у часі панічних атак. Я ж двічі переселенка. Спочатку 2014 року переселилася з родиною з Луганська до Сєвєродонецька, а відтак довелося виїжджати і з цього міста. Було дуже важко пережити такий шок. А коли він минув, то з’явилося бажання щось зробити для перемоги України. Для мене було дуже важливо бути серед однодумців, які хочуть перемоги та докладають для цього свою працю, прагнуть незалежної і вільної України. Здається, що твоя праця ніби й непомітна, але й океан складається з нескінченної маси крапельок. Маю таке відчуття, що не можу цього не робити. Ми підтримуємо одне одного і спілкуємося. І минають тривоги, коли ми разом та відчуваємо енергетику спільної справи й віри в перемогу, яка витає між нами.

– У цій роботі маю «шкурні» інтереси – щоб швидше настала перемога над російськими загарбниками, закінчилася війна, не гинули люди, і я з родиною повернулася додому. В Івано-Франківськ ми переїхали рік тому, коли відбулася релокація підприємства, на якому працює мій чоловік. Але я і в Харкові старалася бути потрібною Україні та її захисникам – шукала волонтерські центри, в’язала для військових теплі шкарпетки тощо. Я була тренеркою-викладачкою, тож скажу, що плетіння маскувальних сіток – то не лише відповідальна справа, а й важка та кропітка…

Коли будь-яку маскувальну сітку знімають з рамки, то хтось зі співзасновників волонтерського центру «Маскувальні феї» традиційно оголошує, що завершено роботу над виробом відповідного розміру. А далі – оплески. І так – після виготовлення кожної сітки. До них волонтери додають спеціальний паспорт, молитовники, наручні патріотичні браслети та ін. Там можна, наприклад, прочитати і такі слова: «Після перемоги – всі бігом в Івано-Франківськ святкувати…». Є й посилання на фейсбук, щоб воїни могли ознайомитися з різноманітними варіантами маскувальних сіток і замовити залежно від специфіки ландшафту, де бойові дії. А ще «Маскувальні феї» – то добрі газди й газдині, тому що готують, образно кажучи, сани влітку: вже тепер, коли літні дні довгі, дбають про насущні потреби вояків ЗСУ в осінні й зимові місяці. Кожен свій виріб волонтерки насичують позитивними емоціями, жартуючи, що вони ж – феї, то буде так, як вони скажуть, – тільки перемога.