Напередодні Львівського Безпекового Форуму-2018, який 24 жовтня і тривав три дні, топ-спікер його панельної дискусії «Побудова ефективної моделі армії в сучасних умовах безпеки» експерт НАТО з Великобританії полковник Ґлен Ґрант дав інтерв’ю одному зі співорганізаторів дійства – неурядовому модернізаційному проектові «Інститут Просвіти», в якому оцінив обороноздатність України, а також визначив сильні і слабкі сторони міліарної потуги нашої держави. Пропонуємо увазі читачів головні меседжі з означеної тематики професійного військового, котрий прибув до Києва відразу після початку російсько-української війни на Донбасі, щоби за підтримки західних країн реалізовувати проекти зі зміцнення Збройних сил України. Нагадаємо, що Ґрант – один із небагатьох, хто гостро критикує керівників держави за недолугість у багатьох питаннях реформування війська і все ще вірить у незворотність позитивних змін в Україні…

Перший аспект оцінки стану обороноздатності України – якісні характеристики солдатів на лінії фронту. Із цим в української армії непогано. Ми бачимо, як ваші воїни одягнуті, як здійснюють пересування, як вони діють. Бійці українського війська у прифронтовій зоні на Донбасі досить вправні. І за останні кілька місяців уже відвоювали 15 квадратних кілометрів території, діячи за принципом «кілометр за кілометром». І здатні на більше. Ваші військові використовують тактику «маленьких укусів» і вони є сильнішими за супротивників.

Чітко видно, що українські військові є набагато кращими за російських, можна сказати, у пропорції 3:1. Це видно під час кожного бою. Якщо йдеться про протистояння «один на один», то українці долають росіян. Однак Росія краща у використанні технологій у різних сферах. Військовики РФ більш технологічно «просунуті». Сучасні технології потрапляють і в українську армію, але не всюди, вони не пронизують всю систему оборони, а проникають лише через волонтерів і громадські організації, які постачають на фронт дрони, камери і таке інше. Це велика помилка і навіть серйозний провал Міністерства оборони, яке не здатне відстежувати військові технології і інтегрувати їх у Збройні сили.

Проблема і в тому, що чимало досвідчених воїнів, які могли б продовжити служити після демобілізації, залишають лави українського війська. Головна причина – занадто багато скарг на побутові умови. Нещодавно Президент Порошенко порушив питання зарплати військовим. Адже низька платня – одна з найвагоміших причин, чому у вашому війську не хочуть залишатися служити. Перед владою стоїть виклик – як зберегти найкращих солдатів у системі. І одна з відповідей на нього – підвищити заробіток військовикам.

Звісно, порівняно з 2014 роком прогрес – відчутний. Але зіставляти з 2014-м не варто. Тоді в українській армії панував суцільний безлад як результат підривної діяльності росіян… Тепер маємо позитивні зрушення, навіть певні досягнення, але ці зміни занадто повільні і їх усе ще замало, реформування війська відбувається дуже мляво. Якщо це й далі так триватиме, то війна на Донбасі буде довшою, ніж була Перша світова.

Найпозитивніше, що вже сталося в українській армії, – це якісні зміни у формуванні молодшого командирського, тобто сержантського складу війська. А от на вищих рівнях реформ у вашій армії немає. Значною мірою українська армія залишається «радянською», використовує правила та норми, які діяли в армії СРСР. Занадто великою є паперова бюрократія, яка мала зникнути ще чотири роки тому, коли розпочалася війна. Є багато змін у сфері зв’язків армії з громадськістю, але справжніх глибинних реформ у вашому війську замало.

Обов’язково треба покращити ситуацію з тренуваннями та навчаннями ваших військовиків. Бо все ще занадто часто використовується радянська система військової освіти. Тим часом її слід замінювати на західні зразки. Але найвагоміші зміни мусять статися на найвищих рівнях керівництва армією. У західній системі управління військом практикується делегування відповідальності на нижчі рівні. В Україні все ще «згори» вказують: «зроби те чи інше» або «не роби чогось». І це тоді, коли практика свідчить, що такий підхід не дає доброго результату. Навіть у російській армії від такої системи «розпоряджень» уже відходять. Адже, зрозуміло, якщо під час бою виникає певна ситуація, то її повинні вирішувати люди, які є на місці події, бо бачать все «зсередини». Полем бою має управляти людина, яка чітко бачить і усвідомлює всі його особливості. Якщо ж операцію жорстко контролювати «згори», то її буде провалено, як це було в Дебальцевому чи в Іловайську.

Втім, ці «котли» сталися й через погану взаємодію між військами і командуванням та через кепську організацію самого командування, яке не мало відповідного фахового рівня. Воєначальники не виїжджали на поле бою, не діяли мобільно, а залишалися статичними у своїх кабінетах. А коли командування – «кабінетне», воно й рішення приймає відповідні. Все ж я сподіваюся, що система підвищення кваліфікації армійських високопосадовців в Україні зміниться і тренування штабів і командування відбуватимуться на високому фаховому рівні.

Система управління в українській армії працює теж наразі неналежно. Структура військової адміністрації така, як і в мирний час. Це ж можна сказати й про ваших політиків. Посудіть самі: депутати Верховної Ради мали довжелезні канікули. А коли твоя країна воює – це неприйнятно. Всі в державі мусять працювати заради перемоги. У такій ситуації занадто багато справ доводиться робити Адміністрації Президента. Цей орган влади намагається і керувати державою, і вести війну, а це не є його завданням. Від АП вимагають більше, ніж вона здатна зробити. Слід створити нові ефективні структури, які здійснюватимуть аналіз, робитимуть прогнози, плануватимуть військові операції і втілюватимуть їх у життя. Такого аналітичного центру немає ні в АП, ні в РНБО, ні в Міноборони. А потрібно б зібрати, скажімо, 20 найбільш фахових людей у одній кімнаті – і вони спільно мають відповісти на запитання: як перемогти? Поки такого не буде зроблено – перемоги не здобути.

Основна проблема – згаяний час. Інша важлива справа – втрачена ініціатива, через що Росія отримала змогу диктувати свої умови. Відповідно, офіційний Київ може лише реагувати на дії росіян. Найяскравіше це ілюструє ситуація в Азовському морі. Проблема також у тому, що в Україні певна частина людей відмовляється сприймати факт, що війну на українській території веде саме Росія.

Українцям важливо усвідомити, що мета Путіна – здолати Україну. Якщо ж йому це не вдасться, то на своїй батьківщині він стане політичним трупом, втратить всю владу і довіру до себе як до «великого лідера». Але для України це означає, що не можна зупинятися на досягнутому, слід робити все, щоб реформування війська нарощувало оберти. Ваша здатність оборонятися й наступати мусить постійно ставати чимраз кращою…

Інакше кажучи, лейтмотивом одкровень Ґлена Ґранта є побажання офіційному Києву відмовитися від політики подвійних стандартів у ставленні до проблеми російської агресії на сході України, за якої владний Олімп України, в тому числі й генералітет ЗСУ, на словах воює з ворогом, а на ділі торгує з ним та постачає йому і зброю і секретну інформацію, і згрупувати «верхи» й «низи» військового і цивільного сегментів українського суспільства в один кулак в ім’я перемоги й відновлення територіальної цілісності держави. В іншому ж разі нас чекає поразка і втрата самостійності.