Газета «Галичина» підготувала низку інтерв’ю з людьми, які щодня своєю працею утверджують Незалежність України, наближають її до того ідеалу, про який мріяли, за який боролися і віддавали свої життя українські герої. Сьогодні про здобутки за три десятиліття, втрачені можливості та перспективи нашої держави розмовляємо з доктором історичних наук, професором, завідувачем кафедри теорії та історії держави і права Навчально-наукового юридичного інституту ПНУ ім. В. Стефаника, координатором ГО «Поступовий гурт франківців» Сергієм АДАМОВИЧЕМ.

– Україна наближається до 30-річчя своєї Незалежності. Як Ви вважаєте: це багато чи мало?

– У масштабі людського віку 30 – це час розквіту фізичних і розумових здібностей. Для становлення цивілізацій, якщо згадувати праці А. Тойнбі, це мізерний вік. У зв’язку з цим я не ставлюся скептично до сучасного стану нашого державотворення. З погляду історика шлях розвитку України вписується в загальноєвропейський контекст, і українці відкидають будь-які спроби нав’язати нам азійські деспотичні форми правління.

– Чи пам’ятаєте день проголошення Незалежності? Що означала тоді ця подія для Вас? Як оцінюєте її крізь призму часу?

– Той день став для мене завершальним акордом у форматі дуже швидких змін, каталізатором яких став невдалий путч консервативних радянських сил 19 серпня 1991 р. Масштаб подій уже тоді давав мені розуміння, що плекані десятиліттями мрії реалізуються у хвилинному діапазоні і наслідки тих змін будуть епохальні.

– Чи є нині Україна по-справжньому незалежною?

– Справді незалежних держав, як і людей, немає. Скажімо, США залежні від геополітичних відносин, які самі сформували, Російська Федерація – від власних міфів про «русскій мір», Хорватія – від успішності туристичного сезону, країни Латинської Америки – від монокультур тощо. Питання, напевне, ліпше ставити так: ми є суб’єктами чи об’єктами світової політики, а також про індекс щастя українця. У цих питаннях ми маємо ще багато роботи для поліпшення ситуації. Ситуація з Північним потоком-2 і Нормандським форматом засвідчили, що ми, на жаль, переходимо в категорію об’єкта світової політики, і абсолютно недипломатичні заяви В. Зеленського виглядають для світових геополітичних гравців навіть не як укус комара, а як писк. Перманентна соціально-економічна і політична нестабільність у нашій державі теж не дозволяє говорити про комфортність життя українців.

– Дуже часто нам доводилося чути побоювання про те, що Україна може втратити незалежність. Чому присутній в українців цей страх і наскільки така загроза актуальна й нині?

– Свого часу відомий історик Ярослав Грицак писав, що перебування України в зоні цивілізаційного кордону між Сходом і Заходом призвело до постійних військових і соціально-економічних лихоліть, а відповідно – й до виробленого в українців комплексу страхів. Мабуть, частиною тих побоювань є і загроза втрати незалежності. Сучасна міжнародна політика не має подібних прецедентів, окрім розпадів країн у результаті внутрішніх конфліктів. А у нас шанси Путіна здобути собі прихильників зменшуються щодня як унаслідок фізичного відходу ностальгуючих за СРСР, так і через безповоротні зміни всередині Української держави.

– Все ж чи можна говорити, що Україна рухається вперед, іде шляхом поступу?

– Поступ України дуже повільний, але він триває. В міжнародній політиці українці стали ближчими до Європи як ментально, так і завдяки безвізу, а Путін показав нам, що «русскій мір» – це танки, кров, убивства... Соціально-економічна політика і ситуація з корупцією та професійністю держслужбовців залишає бажати кращого, але у спілкуванні з росіянами і білорусами розумієш, що позитивні зміни у нас таки відбуваються.

– Незалежність – це також велика відповідальність. Чи є нинішня вища державна влада відповідальною перед Україною?

– Більшість політиків, напевно, не має відчуття відповідальності перед Україною, а має прагнення самовиживання, і це провокує їх бути успішними. На жаль, часом їм бракує професійності або свою успішність вони вимірюють вкраденими грошима. Здавалося, що радянські компартійні еліти відійдуть і їм на зміну прийдуть нові кваліфіковані й демократичні. Однак бюрократія злилася з бізнесом (часто кримінальним) і самовідтворюється. Спроби відкинути старих політиків у 2019 р. привели до влади людей некомпетентних, і це ще питання, чи вони втримаються від спокус корупції. Але тут вина і українців, які піддаються популізму й вибирають неякісний політикум.

– Помаранчева революція і Революція Гідності засвідчили, що Україна вибрала європейський вектор розвитку. Чого вдалося досягти нашій країні за три десятиріччя?

– Українці під час Помаранчевої революції і Революції Гідності ствердили, що в нашій країні головною цінністю є людина, а не держава-монстр, де людині відведена роль гвинтика. А це головна відмінність між європейською цивілізацією і державами Сходу і, мабуть, головне досягнення незалежності. Ми перестали бути на кордоні цивілізацій, а остаточно укріпилися як складова західного вільного світу. І, безумовно, втрата нами частини Донбасу й Криму є тимчасовою, бо рано чи пізно створяться геополітичні умови для руйнування нашої «берлінської стіни».

Рівень наших владних еліт, м’яко кажучи, бажає кращого. Але, на відміну від авторитарних держав, ми в своєму суспільстві маємо можливість змінювати їх. Поступово ми стаємо країною з ринковою економікою, хоча, на жаль, відсоток середнього бізнесу в нас не той, який би мав бути. Одночасно рівень життя українця – один із найнижчих в Європі і не відповідає національним багатствам країни. І тут ми бачимо поле для діяльності як держави, так і громадських організацій, партій, профспілок. Не такими значними є досягнення в українській культурі, але ми повинні зважати на шалений спротив путінського режиму поступові українства у всіх сферах життя нашої держави і на жахливий її спадок від радянського репресивного режиму.