Десять років тому вісім українських дерев’яних церков було внесено до переліку світової культурної спадщини ЮНЕСКО: Святого Юра (Дрогобич), Святого Духа (Потеличі), Святої Трійці (Жовква) та Собору Пресвятої Богородиці (Матків) на Львівщині, Архангела Михаїла (Ужок) і Вознесіння Господнього (Ясіня) на Закарпатті, Святого Духа (Рогатин) та Різдва Пресвятої Богородиці (Нижній Вербіж) на Івано-Франківщині. Саме ці унікальні українські святині, збудовані свого часу гуцульськими, бойківськими, опільськими чи покутськими церковними зодчими, стали світом захоплення столяра із Петрова Олешанської ТГ Олега ВОЛОЩУКА, який мріє виготовити з дерева мінікопії всіх перелічених храмів.

Майстрування мінікопій церков як хобі в Україні нині не першина. Талановиті автори з різних регіонів створюють їх з дерева, каменю, глини, цегли, металу, воску, картону, сірників, соломи, лози, листя, скла, пластику, шоколаду, борошна та інших підручних матеріалів. Є навіть унікальні музеї мінікопій українських церков та приватні колекції їх. Проте петрівський сакральних справ майстер своїм захопленням неабияк нас здивував…

Невеличке й чепурне покутське село, в якому живе майстер і яке цього року відзначає 585-річчя з часу першої письмової згадки, розкинулося на березі Дністра, що омиває поселення з трьох боків, за пів сотні кілометрів від обласного центру. Навколо, скільки сягне зір, рясно зеленіють пшеничною озиминою доглянуті лани й чорніють свіжозорані чорноземні перелоги, уздовж доріг ніби покраяні на квадрати горіховими посадками, а за Дністром – рукою подати – біліють подільські села. Там – Тернопілля.

Край села передріздвяний Петрів вітає нас двома ангеликами, які схилилися уклінно у молитві на придорожній стелі обіч гостинця. А сам О. Волощук, спираючись на кермо велосипеда, зустрічає нас у центрі села – на автобусній зупинці – і вулицею Незалежності провадить до свого обійстя повз церкву Успіння Матері Божої УГКЦ, яка ніби Фенікс свого часу тричі відроджувалася з вогню, щоб нині бути духовним центром й окрасою села.

Свою світлицю чоловік, образно кажучи, перетворив на майстерню: тут народжуються його сакральні задуми, які він втілює в життя і зберігає для оглядин. На полицях – взірці бронетехніки часів Другої світової війни, а в скляних «боксах» – унікальні мінікопії двох дерев’яних церков, внесених до переліку спадщини ЮНЕСКО – Святого Юра у Дрогобичі й Зішестя Святого Духа у селі Потеличах на Львівщині. У розмові пан Олег зазначив, що народився в сім’ї вчительки української мови і літератури Марії Михайлівни і колгоспного агронома Василя Михайловича та навчався у середній школі…

«Полюбляв майструвати змалку, – каже він. – Свого часу робив і церкви з сірників, і ліпив вироби з пластиліну, щораз придумував щось з телефонних дротів, плів вироби з лози. А столярку осягнув уже в училищі №5 в Івано-Франківську, яке закінчив як столяр-будівельник з відзнакою. Я просто люблю таку роботу, де потрібно чимало думати й багато працювати руками. Після училища кілька років працював на будовах у Києві, а відтак в Івано-Франківську… Доводилося здебільшого виконувати не лише столярні роботи. Та придбавши необхідні інструменти, я почав столярувати у рідному селі – вдома. Переважно виготовляв двері й невеликі меблі. Аж поки десять років тому був вимушений приділити увагу своєму здоров’ю – через хворобу став інвалідом ІІІ групи. Я б не сказав, що саме хвороба стала поштовхом до мого захоплення майструванням мінікопій храмів, але через неї просто з’явилося більше вільного часу. Тож завдяки цьому своєму захопленню знайшов куди себе подіти. Але нині вже не беруся за замовлення для односельців, щоб не підвести їх. Адже стан здоров’я може стати на перешкоді… Але люди у селі й досі знають мене як майстра-столяра…».

Захоплення столяркою О. Волощука має, на наш погляд, і родове пояснення – далися взнаки гени. Адже його прадід Василь Гладкий у селі стельмахував, а дід Михайло Чурак за золоті руки у Петрові мав прізвисько «Таланник». Зрештою, відомі на все село прадіди пана Олега згадуються і в книжці Михайла Гачинського «Нарис з історії села Петрова».

Захоплення мінікопіями бронетехніки часів Другої світової війни з’явилося у майстра десять років тому – ще до повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну, коли чоловік був обмежений у фізичних навантаженнях. Але задум виношував ще віддавна, просто бракувало часу. Деякі мінікопії О. Волощуку вдалося продати, а кошти за них сільський столяр переказав для потреб ЗСУ. Та через скромність петрівський майстер у розмові зі мною про це промовчав, але добрі люди не забули.

«Всі мінікопії бронетехніки у масштабі 1:20 я виготовляв з дерева й картону, – показує він власноруч створені витвори. – Деяких уже немає. Всього я виготовив двадцять взірців. Окремі з них унікальні ще й тому, що їх заводська кількість свого часу була невеликою. Жодних металевих деталей у копіях немає. Тільки гусеничні траки я з’єднував металевими скріпками. А схеми у всіх проєкціях віднаходив в інтернеті. Церкви ж я виготовляю у масштабі 1:40.

Виставок копій бронетехніки не робив, хіба що виставляв їх світлини у фейсбуці або показував друзям. Про виготовлення копій церков я також думав давно. Мав книжку про дерев’яні церкви, але там не було нічого про храми Галичини чи Закарпаття. А якось прочитав про вісім дерев’яних тризрубних церков України, занесених до переліку спадщини ЮНЕСКО, і подумав про те, щоб узятися й за виготовлення їхніх копій.

Втім, спершу й не думав, що виготовлю більше, ніж одну церкву. Але після виготовлення копії храму Святого Юра у Дрогобичі, яку робив півтора року і завершив 2022-го, з’явилася охота працювати далі. І от нинішнього року виготовив церкву Зішестя Святого Духа в Потеличах. Для цього використовував хвойні породи дерева для зруба. Хотів відтворити давню методику будування церков, передати особливості безцвяхових чи замкових з’єднань брусів тощо. Звісно, наскільки дозволяли мої знання. Для виготовлення ґонту використав липу.

Боявся робити його з твердого дерева, бо думав, що не вдасться. Колись майстри-ґонтарі просочували ґонт сирою нафтою. У моїй мінікопії всі церковні вікна засклені, а двері рухомі й на спеціальних завісах. Навіть всередині є підлога, плінтуси… Звісно, там немає церковного інтер’єрного начиння, призначеного для богослужінь. Парох нашої сільської церкви о. Михайло Давиденко був у нашій хаті, бачив мінікопію першої церкви і благословив мою працю. Думаю, робота йому сподобалася…»

Після виготовлення першої мінікопії та поширення інформації про петровського умільця в соцмережах пан Олег отримав пропозицію про організацію виставки в Івано-Франківському обласному краєзнавчому музеї. Але на те ще не наважився, думає представити свої роботи після виготовлення третьої мінікопії – церкви Святого Духа у Рогатині.

«Вже маю все для початку роботи, – розповідає сакральних справ майстер із села Петрова. – І матеріали, і креслення. Дуже вдячний за сприяння директорці музейного комплексу у Рогатині – філії Музею мистецтв в Івано-Франківську Тетяні Петрів. Церкву в Рогатині збудовано з дуба, а я для її мінікопії планую використати горіх. І дуб, і горіх – тверді породи та й за кольором схожі. Потрібні тільки час і натхнення до роботи…»

Матеріал про майстра О. Волощука у нашому часописі я означив би навіть ексклюзивним і головно через те, що з усіх журналістів, які про нього писали у різних газетах чи інтернет-виданнях, жоден представник ЗМІ не працював з майстром наживо – не переступав поріг родинного обійстя Волощуків, не торкався сакральних творів умільця й не бачив блиску в очах його матері, гордої за свого сина.

«Робота над виготовленням мінікопій церков хоч і забирає багато часу, але й водночас додає мені чимало життєвої сили, – відверто зізнається Олег. – Головне у моїй роботі – бажання працювати, але й здоров’я має велику вагу. Мрію змайструвати копії й решти українських дерев’яних церков з переліку спадщини ЮНЕСКО. Прикро, що ще не маю достатньо потрібних креслень. Інколи працюю по дві години на день, а то й по чотири чи шість. Часто так захоплююся роботою, що забуваю про все на світі. Головне – щоб ніхто не відволікав. Коли почалося повномасштабне вторгнення російських загарбників, то я не міг працювати упродовж, напевно, трьох місяців над своєю першою мінікопією церкви, роботу над якою вже було почав. Не мав сил зосередитися, та й артеріальний тиск зашкалював. Але з часом відпустило. Тож робота мені допомагала й допомагає у часі війни забутися та долати негативні емоції».

Майстер ще до початку роботи добре вивчає історію кожної церкви, а над мінікопіями працює за давніми кресленнями, яких дуже бракує, а також враховує, що наявні ескізи можуть бути застарілими через реконструкції храмів упродовж багатьох років.

«Наші давні українські дерев’яні церкви здебільшого тризрубні: нава, тобто центральна частина, святилище, де є престіл і відправляє богослуження священник, і бабинець як західна частина тридільного храму, – показує на мінікопії церкви Олег Волощук. – Звісно, церкви можуть бути збудовані в бароковому чи готичному стилі… Цікавлюся інформацією про сакральну спадщину й рідного Покуття, щоб самовдосконалюватися. Бо виготовлення мінікопій, напевно, вже стало моїм способом життя».

Чорнову чи підготовчу роботу з нарізання заготовок для майстрування мінікопій Олег Волощук виконує у своїй невеличкій майстерні у прибудові на обійсті, а сам процес творення провадить уже у світлиці. Тож чи не в кожному кутику його обійстя можна віднайти приховані рейки-бруси, нарізані готові дощечки, міліметровий шпон, ящик з інструментами тощо.

«Я все роблю самотужки і нічого, крім клею, не купую для виготовлення мінікопій, – розповідає майстер. – І шпон нарізаю, і бруси для підвалин, і ґонт тощо. Зрозуміло, що все це невеличке. Адже «будматеріали» для церков розраховую за спеціальними формулами й всюди дотримуюся масштабу 1:40».

«Що ж найскладніше у роботі над мінікопіями церков?» – запитую майстра. «Найважче почати, – відповідає. – А найбільш трудомістка праця – покривати мінікопію церкви ґонтом. Адже кожну ґонтинку необхідної форми треба спочатку вирізати, а відтак покласти на клей і шилом примістити її на потрібне місце. А загалом для виготовлення однієї мінікопії використовую до 30 тисяч деталей. Щоб нарізати ґонт з горіхового шпону відповідних розмірів і форми, я собі навіть придумав спеціальний ручний інструмент, який прискорює роботу. Кожний ґонтовий ряд після підсихання перешліфовую інколи по кілька разів, щоб вирівняти площину поверхні. Для роботи над копіями годяться будь-які відходи від мого столярування. Та й інструменти використовую найпростіші – гострий канцелярський ніж, шило, рубанок, ножівку для різання металу…