Те, що зробила ця людина на терені державотворення, викликає щире захоплення. Найбільше вражає подвижницька праця Романа КРУЦИКА на ниві духовного розвою, повернення історичної правди про трагічні сторінки життя українського народу, зрештою про історію української держави. Вражає його незмінна вірність своєму внутрішньому покликанню, розуміння історії нації.

Розповіді пана Романа про проведення розкопок більше сотні могил жертв політичних репресій, про повернення правди про могили в Биківні, про українські Соловки, про масові злочини без кари у 1937 році спонукають до думки про психічні відхилення в тих виродків, що спричинилися до створення такого страхітливого монстра, який ні за що погубив мільйони українських людей, винищив українську національну еліту...

Цей найбільший у світі злочин, скоєний комуно-большевицькими варварами щодо українців, дотепер мало знаний у світі. Досі існує багато перекручень правдивої історії та її фальсифікацій. Що там у світі, коли навіть уже в незалежній українській державі на початку XXI століття чимало людей, а надто ж молодих мало знають про велику трагедію українського народу. Бо якби знали трагічну історію звірячих злочинів большевицько-комуністичних сатрапів, то не було би лжепатріотів, не панувала б на нашій землі чужинська мова, не сталося би відкритої російської агресії на Україну.

Настав час повернути імена розстріляної української еліти, імена кожної невинно знищеної української людини на основі обґрунтованих історичних доказів, на не знищених архівних матеріалах, на базі свідчень ще живих свідків тих страхітливих подій…

Роман Миколайович Круцик побачив світ Божий 6-го липня 1945 року в селі Яблунів Галицького району Івано-Франківської області у родині хліборобів. Спочатку навчався в сільській початковій школі, далі в середній школі в Івано-Франківську, в залізничному технікумі у Львові. Працював помічником машиніста, машиністом паровоза, тепловоза, дизель-поїзда. Завдяки сумлінній праці, намаганню стати досконалим у своїй професії Р. Круцик досяг поваги і визнання колег. З 1985 року він працював машиністом з випробувань тепловозів Івано-Франківського локомотиворемонтного заводу. Попри тиск з боку керівництва, Роман Миколайович разом із колегою по заводу Романом Левицьким створили осередок Руху (по всій Україні активізувалася робота зі створення осередків «Народного руху України за перебудову»).

То була чи не найголовніша риса характеру Р. Круцика − вміння згуртувати навколо себе патріотів, які в ім’я української національної ідеї готові самовіддано виконувати складну, інколи й непосильну роботу. Ось лише неповний перелік його участі у громадській діяльності. З 1988 року Роман Миколайович був членом Української гельсінської групи, його обирали головою Івано-Франківського обласного комітету захисту Української греко-католицької церкви, з 1991-го по 1999-й він − голова обласної партійної організації Конгресу українських націоналістів, член її центрального проводу, в 1990−1998 рр. − голова Івано-Франківської обласної організації Товариства «Меморіал».

Горбачовська перебудова дала поштовх до викриття комуністичних злочинів. Можливо, саме це і спонукало Романа Миколайовича до дії − з його ініціативи і під його керівництвом почалися перші в Україні розкопки місць репресивного знищення українців – у Дем’яновому Лазу в Івано-Франківську. Загалом Товариство «Меморіал» провело в на Прикарпатті більше сотні розкопок місць захоронень жертв репресій. Щодо 46-ти місць розкопок порушено кримінальні справи і проведено судово-медичну експертизу…

Це була небезпечна як на той час справа. Як розповідав Роман Миколайович на місце розкопок у Дем’яновому Лазі прибув представник влади і попередив: «Якщо не знайдете поховань – посадимо». Але це не зупинило активістів. Завершився цей етап роботи товариства відкриттям 1988-го першої черги меморіального комплексу, а роком раніше під керівництвом Р. Круцика в Івано-Франківську відкрито Державний музей визвольних змагань Прикарпатського краю.

Подиву гідна діяльність Романа Миколайовича на терені повернення історичної правди про комуністичне нищення українського народу. «Є багато скептиків, які запитують: а кому це потрібно? – розповідав Р. Круцик, − Я думаю, що мертвим уже нічим не допоможемо, а живим це потрібно. Без повної правди про минуле, якою страшною вона не була б, і не мислиться процес оновлення та очищення, що так повільно відбувається в нашій країні».

Пан Роман разом зі своїми друзями вперше в області у травні 1989 року на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку в селі Воскресінці Коломийського району підняли національний прапор. А вже 1990-го за рішенням сесії Івано-Франківської міської ради Р. Круцику було доручено підняти і встановити жовто-блакитний прапор над міською радою.

Громадську діяльність пана Романа, скеровану на утвердження незалежності України, його принциповість і непоступливість у розкритті злочинів комуністичного режиму, визнала громадськість області. Його обрали депутатом Івано-Франківської обласної та міської рад (1990−1994 рр.), головою комісії обласної ради з питань законності та правопорядку, начальником обласного відділення з поновлення прав реабілітованих.

1994 року Р. Круцику вкотре виявили велику довіру − його обрали депутатом Верховної Ради, він став членом парламентського комітету з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією. З 1995-го він − член Міжнародної парламентської групи з питань припинення військових дій у Чеченській республіці Ічкерія, член Української урядової делегації з доставки гуманітарної допомоги від України цивільному населенню Чечні.

Того ж року депутатська група, до якої входив Роман Круцик, здійснює безпрецедентну операцію: вивозить із зони військових дій жінок і дітей родини президента Республіки Ічкерія Джохара Дудаєва.

Тим часом в Україні повільно тривало становлення незалежної держави. Роман Миколайович, закінчивши 1995-го Львівський національний університет ім. І. Франка, стає юристом, і це допомагає йому в подальшому житті. 1999 року його обирають головою Київської міської організації Товариства «Меморіал». Починається новий етап в житті Р. Круцика − повернення правди про Биківнянські поховання, що недалеко від Києва і, як з’ясувалося згодом, є одним із найбільших в Україні місць захоронень жертв масового знищення українського народу – там поховано понад 100 тисяч осіб. 2000-го Роман Миколайович ініціював збір підписів від громадськості Києва й України загалом під зверненням до Папи Римського Іоанна Павла II з проханням відвідати Биківнянські поховання. Віддамо належне Святійшому Отцю: він, змінивши протокол своїх поїздок, 24 червня 2001 року таки відвідав Биківнянські могили.

Того ж року Роман Миколайович доклав зусиль щодо створення при Київській міській організації Товариства «Меморіал» першої в Україні музейної експозиції «Забуттю не підлягає». В ній відобразили дії тоталітарного режиму в історії України задля здійснення просвітницької роботи серед населення, особливо шкільної та студентської молоді, викладачів історії в школах і вищих навчальних закладах. Виставку відкрив прем’єр-міністр Віктор Ющенко 30 листопада 2001 року.

На жаль, відтоді музейна експозиція не має належної підтримки з боку держави. Так, останніми роками припинили виділяти кошти на оплату оренди приміщення і оплату праці екскурсоводам. Упродовж кількох років колектив не раз зазнавав погроз, а експозицію та приміщення піддавали нищенню. І все ж експозиція існує, а її виховна роль нині надзвичайно важлива. Щороку експозицію відвідували понад 15 тисяч студентів і старшокласників, було й чимало відвідувачів з різних куточків світу.

2002 року з ініціативи й під керівництвом Р. Круцика створено ще одну музейну експозицію – «Українські Соловки» – з нагоди 65-ї річниці трагедії соловецьких розстрілів. Нагадаю, що 3 і 4 листопада 1937 року большевики розстріляли в урочищі Сандормох у Карелії на відзначення 20-х роковин «Великого Жовтня» цвіт української національної еліти.

Злочини проти українського народу московська комуністична влада творила масштабно, й вони були жахливими, а передусім небачена у світі трагедія − Голодомор 1932−1933 рр. в Україні. Це був геноцид українського народу, спрямований насамперед проти українського селянства. 2003-го на 70-ту річницю трагедії Роман Миколайович ініціював виготовлення 750 комплектів українськомовного і 150 комплектів англійською мовою плакатного варіанта експозиції «Забуттю не підлягає. Хроніка комуністичної інквізиції». Ці матеріали розповсюдили по всіх регіонах України й по державах світу. У квітні 2003 року експозицію було представлено у 24 містах США і у штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку, а у вересні того ж року − в усіх великих містах Канади, пізніше − в Ізраїлі.

До речі, київський «Меморіал» разом із Київським національним університетом ім. Т. Шевченка був ініціатором проведення Міжнародної конференції «Три голодомори в Україні у XX столітті. Погляд сьогодення», проведеної в листопаді 2001 року. На форумі розглянули раніше невідомі документи з колишніх таємних архівів, які потім оприлюднили у книзі «Український хліб на експорт: 1932−1933», яку підготували Роман Круцик і професор Володимир Сергійчук. Її присвячено світлій пам’яті мільйонів невинно убієнних голодною смертю наших співгромадян.

Неприбуткова організація, яку очолював Р. Круцик, без державної підтримки робила більше, ніж деякі державні утворення. У 2007−2008 рр. київський «Меморіал» і Ліга українців Канади створили англомовну експозицію з тоталітарного періоду історії України, яку сьогодні вивчають у більш як сотні навчальних закладів США й Канади. Спільно з фондом «Україна-3000», Службою Безпеки України та «Меморіалом» також створено музейну експозицію «Зламані долі». 2008-го київський «Меморіал» підготував до друку унікальну книгу «Кияни − свідки голодомору» в якій є окремий розділ – «Зарубіжна преса 1932−1933 рр. про Голодомор».

Того ж року з власної ініціативи і за свої кошти пан Роман спільно з екскурсоводом, аспірантом Сергієм Жовтим опрацювали державні, партійні архіви, «спецхрани» СБУ у пошуках матеріалів про визвольну боротьбу українського народу 1917−1933 рр. Вони зібрали близько 70 000 унікальних документів, на основі яких створено експозицію «Народна війна».

Роздумуючи над трагічними сторінками історії українського народу, дедалі частіше спадають на думку слова, що світова історія не завжди була справедливою ні до окремих націй, ні до окремих осіб. Тож людство повинно знати про трагедії українського народу, і цьому мають слугувати створені за безпосередньої участі (як автора чи співавтора) Р. Круцика відеофільми: «Дем’янів Лаз», «Визволення по-совіцьки», «Розстріляний ангел», «Людина з небуття», серіал «Україна нескорена», «Русизм», «Лице Росії», «Солодкий гріх», «Бомба до свят».

Р. Круцик жив для України, прагнув пережите і побачене залишити на папері. Зокрема 1990-го написав документальну повість «Дем’янів Лаз. Хроніка злочину». То була нова розповідь про все, що вдалося віднайти в архівах, занотувати у щоденниках, відзняти у світлинах, що вдалося зафіксувати зі слів свідків тих трагічних подій − масового знищення людей за їхню любов до рідної землі, до рідної мови. Пізніше видав книжку «Дем’янів Лаз. Геноцид Галичини» (2009).

Роман Миколайович був переконаний, що правду про українську трагедію у XX столітті людство не має права забути ніколи. Ми повинні знати імена всіх репресованих тоталітарним комуністичним режимом, знати імена і тих, що стріляли невинним людям у потилиці. Саме тому, заради правди, заради майбутнього України та її нації Р. Куцик написав книгу про геноцид українців на його рідних землях, на Прикарпатті, щоб знали нині сущі і майбутні покоління української нації про тотальне винищення найкращих синів і дочок українського народу, щоб дізналися про ліквідацію українських церков та духовенства, щоб довідалися, як гинули невинні люди від рук большевицьких катів і їхніх прихвостнів, щоб ми, українці, більше ніколи не допустили такого страшного лихоліття, і щоби

Важко сприймати розповідь про безліч невинно знищених людей. Адже багато хто з них нерідко зустрічали «визволителів» із хлібом і сіллю. За що їх мордували, забирали майно, землю, віру, життя? Чому ті, хто це робив, не відповіли за свої злочини, чому їхні нащадки, живучи на землі невинно убієнних, не знають про звірства своїх батьків, дідів, чому сьогодні не засуджено большевизм як ідеологію, великодержавний шовінізм, комуністичну партію, яка була головним натхненником нищення українського народу?

Ось один із фрагментів книжки, який красномовно засвідчує, що повинна зробити людина, яка хоч не чинила злочинів, але належала до большевицької партії. «...Вирішили припинити розкопки до наступного літа. Слідчий та експерт склали протокол огляду місця розкопок у трьох примірниках, і всі ми під ним розписалися. Слідчий Лобащук підписував протокол останнім. Він ще раз вголос прочитав його, зупинився в тому місці, де говорилося про відрізані голови, підписав протокол, а потім вийняв із кишені свого партійного квитка, розірвав його на кілька частин і викинув у розриту могилу...».

Як тут не згадати, що, пишучи нарис до своєї книги «Нехай не гасне світ науки» про визначного філософа, академіка ВУАН, ідеолога і засновника Інституту марксизму-ленінізму в Харкові Матвія Яворського, якого згодом було розстріляно (3 листопада 1937 року в Сандормоху), натрапив на його записку, яку він залишив перед смертю: «...я мав нещастя належать до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії, і цим зробив великий злочин перед народом...».

То як ми сьогодні мали би сприймати існування цієї злочинної партії? Чому її члени бодай не покаються у скоєному? Чи не тому, як пише молодий поет з Вінниччини Юрій Сегеда, що «...ті, хто розпинали Стуса, козацькі запустили вуса, навчились українських слів і записались до хохлів. А ті, хто проклинали Бога, сьогодні, підпилявши роги, ідуть, ховаючи хвости, до церкви слинити хрести...».

Перефарбувалися і розкрадають Україну знову. Нещодавно один із нащадків такого керманича (у недалекому минулому) вже незалежної України договорився до такого: «Всєх этіх западєнцев нада расстрєлять...», що й намагалися здійснити батьки та діди таких осіб. Це засвідчує, що та гідра живуча, її гени успадковуються, і тому такі злочини, великі чи вони чи малі, не мають залишатися без покарання.

Про знищення жителів Прикарпаття свідчать документи, свідчить книга Романа Круцика. Ті, кому вдалося вижити, змушені були тікати з рідної землі, захопленої ординцями, «братами по крові», тими, хто приходив до хати і, побачивши портрет Тараса Шевченка, зривав його і топтав ногами.

Про цю трагедію маємо знати не лише ми – про неї має знати весь світ, мають, повторюю, знати і діти причетних до тих злочинів. Діти не відповідають за вчинки батьків, дідів, але вони повинні не забувати, на чиїй землі живуть, чий хліб їдять. Вони мають бодай покаятися за гріхи своїх предків і просити прощення за вчинки своїх родичів. Тільки тоді буде злагода і мир в нашій хаті і добро на нашій благодатній українській землі…

Помер Роман Миколайович Круцик на 79 році життя (23 грудня 2023 року). Поховали його на цвинтарі біля Дем’янового Лазу на околиці Івано-Франківська.

Життя Романа Круцика, українського патріота, який наполегливо творив, самовіддано, навіть жертовно працював в ім’я утвердження своєї Батьківщини в ім’я її Незалежності, його принциповість і наполегливість, простота і скромність мають слугувати взірцем для кожного з нас нині. Подвижницька праця Романа Круцика гідна найвищої відзнаки держави – звання «Герой України».