Відлуння добрих справ громадської спільноти «Крила надій», яку очолює ветеран війни Василь Штундер і яка розгортає свою діяльність у столиці Опілля, сягнула вже далеко за межі Рогатинщини. Приміщення організації – у центрі Рогатина, на першому поверсі будівлі, і це зручно для ветеранів війни з інвалідністю, доступно для осіб на візках і жителів навколишніх сіл.
Дві невеличкі кімнати засновники облаштували як тренажерну і як ветеранський простір. Є там і спеціальне обладнання для роботи з пацієнтами, які вже пройшли офіційний курс реабілітації у медустановах. Тут забезпечують проведення масажів, занять із відновлення опорно-рухових навичок та моторики кінцівок, а також створюють комфортні умови для спілкування…
В. Штундер – уродженець села Березівка Івано-Франківської громади, а вже майже 30 років живе у Пукові – за кілька кілометрів від Рогатина. Свого часу він пройшов випробування Євромайданом, а відтак як воїн-доброволець воював у батальйоні оперативного призначення Національної гвардії України імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Поки його не демобілізували за станом здоров’я.
Василь з дружиною Оксаною виховують двох дітей. Він – фаховий масажист з 20-річним стажем. Тож і вирішив відкрити у Рогатині кабінет масажу для реабілітації ветеранів війни. А в підсумку заснував щось значно більше – комфортний ветеранський простір.
– Я побачив, що нашим військовим потрібна допомога навіть після того, як вони вже пройшли відповідний курс реабілітації у медзакладах чи спеціальних центрах, адже ніхто не може означити ні точні терміни необхідного фізичного чи морального відновлення, ні, сказати б, оптимальні обсяги посттравматичної терапії для того чи іншого ветерана, – пояснює сенс свого задуму Василь ШТУНДЕР. – І керівництво міської влади на чолі із Сергієм Насаликом побачило у мені таку людину, яка хоче і вміє працювати з ветеранами з інвалідністю. Міська рада виділила для цієї роботи свого роду релакс-зону в одному з корпусів місцевої лікарні. Маємо там фітобочку (це комплексна процедура у мінісауні з натурального дерева, де тіло прогрівається парою, насиченою трав’яними зборами, при цьому голова залишається назовні, – ред.), масажні крісло й канапу, різний спортивно-оздоровчий інвентар тощо.
Військові за бажання можуть прийти до нас з родинами, попаритись у фітобочці, зробити масаж, відпочити, попити чаю із цілющих трав’яних зборів, поспілкуватися тощо. Та коли до нас почали звертатися фронтовики, котрі втратили кінцівки чи вимушені пересуватися в інвалідних візках, і, отже, не можуть самостійно спуститися у підвальну кімнату лікарні, де розташована релакс-зона, я попросив нашого місцевого підприємця Михайла Винника допомогти з наданням зручнішого й комфортнішого приміщення. Він поміг – і тепер ми йому всі дуже вдячні.
– Розумію, Василю, що наснаги до роботи чи фаховості ні Вам, ні вашій команді не бракує, але ж тренажери та інше обладнання коштують чималі гроші. Зрештою, й ентузіазм, образно кажучи, на тарілку не покладеш.
– Так, облаштування приміщення коштувало немало. Наприклад, тренажер для кінезіотерапії – незамінне й ефективне під час реабілітації для розробки рук і ніг – нам допоміг придбати підприємець Богдан Гордій. Згодом частину спортивно-оздоровчого інвентарю подарували для центру виробники-підприємці й інші небайдужі люди – бігову доріжку, спеціальні велосипеди, бруси. Але сьогодні нам уже потрібне потужніше обладнання – розраховане зокрема й на чоловіків завважки понад 100 кілограмів. Шукаємо небайдужих людей. Завдяки гранту «Час діяти. Україна» отримали 150 тис. грн для придбання деякої потрібної реабілітаційної апаратури. Велику благодійну фінансову допомогу нам надає агрофірма «МХП». Завдяки їй ми з моєю помічницею і масажисткою Анною Цукановою отримуємо мінімальну заробітну плату.
Працюємо з хлопцями з понеділка по п’ятницю. А суботами чи неділями часто організовуємо різні заходи – з дітьми військових або з їхніми родинами. До речі, недавно вже відзначили першу річницю від заснування нашого центру.
– Хто насамперед є пацієнтами створеного Вами реабілітаційного центру?
– До нас звертаються передусім військові, які вже проходили реабілітацію у Києві, Дніпрі чи деінде, а ми просто підтримуємо їхній стан спортивно-оздоровчою терапією. А головно – позитивною родинною атмосферою. Розумієте, зазвичай ветеран побуде в офіційному реабілітаційному центрі місяць, а коли його випишуть звідти, вже не має куди подітися. Тому важливо, щоб і після того військові з інвалідністю бачили, що про них дбають.
Отож ветерани війни приходять до нас як додому – будь-коли і по всіляку допомогу, яку ми надаємо безоплатно. А ще за потреби запрошуємо психологів, юристів тощо, організовуємо ветеранські посиденьки. У нашій громадській організації є потужний духовний наставник – медичний капелан отець Марко Шпак, працюють волонтери Оксана Бирич і Зоряна Антоневич, а також діє спільнота дітей наших полеглих героїв і військовослужбовців ЗСУ «Діти-крила». І ми двічі на місяць проводимо з ними різні заходи.
А ще на прохання батьків полеглих воїнів створили у спільноті «Крила надій» – групу для спілкування. Передовсім такі зустрічі курує та організовує прощі у святі місця о. Марко. Робимо все можливе, щоб батьки героїв, які віддали життя за Україну, не почувалися самотніми. Так, вони тримають образу на державу, але ж, на мою думку, і держава не може дати кожному все, що б він хотів. Ми запровадили традицію вітати з днем народження дітей наших воїнів Небесного війська. Маємо спонсорів-підприємців, які дбають про подарунки. А відтак з волонтерами навідуємося у домівки та влаштовуємо дітям свято. Всі заходи, зокрема поїздки, відбуваються суботами чи неділями, коли діти не відвідують школу.
– Знаю, що Ваші громадські й волонтерські «Крила надій» є не лише теплими для ветеранів війни, а й відчутно розгонисті у добрих справах і вже стали прикладом для інших громад Прикарпаття…
– Свого часу я поставив перед собою таку мету: якщо залагодимо нашу справу в Рогатині, то намагатимуся втілити в життя ідею реабілітаційних центрів і в інших районах Прикарпаття. Адже багато ветеранів з інвалідністю живуть у селах і сидять вдома, бо не мають змоги їздити на реабілітацію до міста. Це стосується і батьків, і дітей наших полеглих героїв. Вони всі перенесли різні психологічні й моральні травми. Тож коли одного дня до мене навідалась з Ясеня Перегінської громади керівниця ГО «Молодь Прикарпаття» Марія Богославець, то я підтримав її бажання відкрити такий реабілітаційний центр у Рожнятові. У мене була одна умова – жодного бізнесу, а все має бути так, як у нас, у Рогатині.
У нас діють заборони на всі шкідливі звички. Приходять тільки ті люди, які хочуть оздоровитися й працювати над собою. А наше завдання – їм допомогти. Я був приємно вражений, коли мені згодом зателефонував і голова Рожнятівської селищної ради ТГ Василь Рибчак, бо зацікавився можливістю створення у громаді такого самого центру фізичної реабілітації й суспільної реінтеграції. Запросили мене на сесію селищної ради, і 18 її депутатів проголосували за надання нам для роботи одне із приміщень місцевої лікарні. Дуже хороші люди. Тож незабаром «Крила надій» відкриють свої теплі обійми і в Рожнятові. Наразі тривають підготовчі ремонтні роботи. Сподіваємося на підтримку благодійників і небайдужих людей.
Зрештою, може, і в інших громадах виникне зацікавленість таким проєктом, який ми реалізували в Рогатині й почнемо незабаром у Рожнятові. Порядок дій вже апробовано. Даємо перелік необхідних обладнання й послуг – і до роботи. І треба активно шукати благодійників, бо обладнання для реабілітації недешеве.
– Переконаний, що «Крила надій» потрібні й осібно Вам, адже Ви також побували у пеклі війни.
– Так, ця праця й мені дарує полегшення. А хлопці відкриваються мені, як психологові, бо я розумію ветеранів війни як один із них. А коли вони виговоряться, то стають іншими. Маю велику радість навіть від думки, що потрібен побратимам. Вони кажуть, що я їм допоміг, і дякують, а я знаю, що допоміг і самому собі такою працею. Та й дружина підтримує мене з першого дня моєї роботи.
Навіть у волонтерстві, на мою думку, не слід хапатися за все й одразу, а треба якісно й зосереджено робити одну справу. Якщо сіпатися врізнобіч, то нічого до ладу не вдасться. Тож у мене мета одна – допомагати ветеранам війни і їх родинам, чи воїнам, які втратили своїх рідних або здоров’я на війні. І я не відступлю від своїх намірів, доки житиму. Тішуся разом із побратимами, коли після курсу масажів та реабілітації у нашому центрі бачу плоди своєї праці: як ветеран, якого я навчав азів мовлення, починає говорити, або як після серії масажів і занять підіймає доти нерухому руку.
Ми робимо те, що вміємо найкраще, але все – безоплатно і від серця. А Бог добре знає, як кожному віддячити. Громадська організація має свою сторінку у фейсбуці, де зазначено й наші реквізити. Просимо небайдужих допомогти у придбанні сучасної апаратури для реабілітаційних занять з ветеранами війни. Щодня більшає тих, хто потребує реабілітації. Ми вже сьогодні готуємося до завершення війни, адже розуміємо: питання суспільної реінтеграції захисників та активної реабілітації ветеранів з інвалідністю постане тоді ще гостріше. Й готові зі своїми «Крилами надій» належно зустріти тих, хто повертатиметься з фронту.
– Ви у волонтерстві не початківець. Яким, на Вашу думку, є нині волонтерський рух?
– Нині волонтерський рух в Україні пригальмовують. Нібито й відкривають чимало реабілітаційних центриків, але насправді в багатьох таких випадках просто відмивають великі гроші. Бракує спеціалістів, тож люди і не йдуть у ті реабілітаційні центри. У нас працює, як уже казав, масажистка Анна Цуканова – дружина воїна і сертифікований спеціаліст: переїхали до нас із чоловіком і трьома дітьми із Сумщини. Вона має не лише фахові навички, а й передовсім велике розуміння ветеранів війни і людяне серце… Щонайперше працюємо над тим, щоб наш пацієнт відчув, що він не самотній зі своїми проблемами. Тож найперше потрібна моральна чи душевна підтримка. Вселяємо у хлопців віру у добру надію.
– А хто придумав таку цікаву й глибоку назву для вашої громадської організації – «Крила надій»?
– Назву порекомендувала мати нашого полоненого захисника із «Азовсталі» – депутатка Рогатинської міської ради Ірина Іванова. Так, крила саме надій, бо у кожного у житті є своя найбільша надія...
