Війна не оминає нікого і проходить крізь життя кожного. Але слід від неї в нас залишається різний. Війна живе у людині, а людина – у війні.

У Калуші у вікнах одного з поверхів будівлі місцевої головпошти можна часто побачити зосереджені за мольбертами дитячі обличчя. Це вже не перший рік працює мистецька школа «Studio Remeslo» під орудою двох молодих працелюбних і творчих особистостей – Мар’яни ВИТВИЦЬКОЇ та Ольги ШПУК. Тож у рамках нашого редакційного проєкту «Людина у війні» ми сьогодні знайомимо читачів з пересічними калушанками – жінками, матерями і дружинами, які й у часі війни не відцуралися від своїх життєвих мрій, не вдалися до диванних нарікань й огульних заперечень, а навпаки, у дні всеохопного емоційного тягаря після повномасштабної навали московських смертоносців зробили свою улюблену справу творчими крилами для багатьох родин не лише міста хіміків, а й Калуської територіальної громади загалом.

…У довгих безлюдних, темних і холодних коридорах поштового приміщення панує сум. Лишень за дверима однієї з кімнат дихає життя – «Studio Remeslo» у роботі. У центрі кімнати – великий стіл. Навколо на високих спеціальних стільцях сидять за мольбертами і зосереджено працюють діти. На стінах – малярські роботи дітей та їхніх учителів. Тиша. Творяться маленькі малярські дива. Тільки чути тихеньким голосом поради педагогів, що почергово схиляються то над однією дитиною, то над другою. І миром та спокоєм пахнуть малярські фарби.

– Задум щодо заснування такої мистецької студії народився не випадково – розповідає засновниця «Studio Remeslo» калушанка Мар’яна ВИТВИЦЬКА. – Свого часу і я відвідувала такі мистецькі студії, бо з дитинства дуже полюбляла малювати. А в Івано-Франківську зокрема набувала навиків у студії «Я – художник» під керівництвом Олени Карп’юк. Хоч і народилася у Калуші, і загальноосвітню школу №3 закінчила. Вищу ж освіту здобула в ІФНТУНГ.

Тобто я художниця-самоучка, але малярство – моє улюблене заняття. Все почалося ще зі школи – з передноворічних чи передріздвяних малюнків зубною пастою на вікнах класу. Я пишалася, що мені кілька разів довіряли таку працю. А ще малювала вдома, особливо – тваринний світ. Відтак це все десь загубилося на вісім чи десять років. Але, образно кажучи, у закутку серця мрія про мольберт і пензлі таки жила, навіть вчувалися пахощі фарб. Тож поступово й визріла ідея студії.

Уперше я зайшла у приміщення теперішньої студії майже три роки тому. За первинною моєю ідеєю, ця студія мала призначатися лише для мене. Тут планувала надихатися і творити. Моєю першою малярською роботою була картина «Гора Піп-Іван»… Старшій моїй донечці Тетянці вже 12 років, а молодшій Катеринці – 7. І саме їх народження спонукало мене до задуму, а відтак і відкриття такого мистецького куточка, де я могла б творити і здійснювати свої мрії.

Не робила жодних попередніх розрахунків. Заснування студії було для мене від самого початку питанням, тобто життєвим квестом. Бо починати у такий час щось робити, не знаючи, як і за які кошти, було важко. Тож тільки через рік після того, як зайшла у це приміщення, почала працювати студія. Я створила її за власні ресурси.

– Назва студії «Remeslo», як на мене, дуже проста і водночас вичерпно зрозуміла, без напускних амбіцій…

– Насправді назва попри свою нібито простоту досить обширна. Бо в основі мого задуму – співпраця з майстрами різних народних ремесел. Можна сказати, що наша студія – то «Remeslo» ремесел. Діти й дорослі мають тут змогу торкнутися основ не лише художнього ремесла, а й гончарного, ткацького, швейного тощо. Пізнати бодай ази бойківських народних традицій. Наприклад, ми творчо співпрацювали з цікавим і залюбленим у свою справу майстром-гончарем з Івано-Франківська Віталієм Владковським. Тепер же, після того, як він став воїном ЗСУ, працюємо з яскравою майстринею Ольгою Андрусяк.

Дякую Богу, що зводить мене з такими людьми, які палають у своїй роботі і той вогонь щиро передають іншим. Зокрема образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва дітей навчає художниця і педагог Ольга Шпук. Тішуся, що в її особі малярства навчає дітей педагог від Бога і професійна художниця. То дуже ефективне поєднання. Адже є велика різниця між художником і педагогом. І дуже важливо не лише талановито творити, а й уміти подавати учням основи малярства.

Ткацтва навчаємо у майстер-класах, запрошуючи знаних ткаль. Сюди долучаються активно й дорослі. Обмежень за віком у нас немає. Навіть трирічні діточки приходять з батьками. Займаються не лише міські діти, а й з різних сіл територіальної громади – Копанок, Кропивника, Вістової. У групі для комфорту занять – до десяти учнів, і в кожній є по кілька дітей з тимчасово переміщених родин. А матеріалами для роботи забезпечуємо наших вихованців самі й безплатно.

Цією студією я не лише самореалізуюся та втілюю в життя свою давню дитячу мрію, а й допомагаю розвивати свої таланти і О. Шпук як педагогові й художниці, і Христині Музичин як художниці, та іншим, а водночас вони допомагають мені. Без таких майстрів, як вони, студія не була б такою жвавою і не розвивалася б. Маємо дуже багато юних вихованців, і в цьому найбільша заслуга викладачки Ольги Шпук.

– Як Ви, Мар’яно, переживаєте війну?

– Після навали російської орди в Україну 24 лютого у мене був емоційний ступор. Уперше в житті не знала, що маю робити і як захистити своїх маленьких дітей – плести сітки, займатися студією чи бути зі своїми дівчатками, які у страху просили не покидати їх на самоті. Місяць була з сім’єю у Чехії. Потім зібрала думки докупи і повернулася.

У студії не було занять упродовж місяця. Та згодом ми поволі почали відновлювати роботу й активно співпрацювати з різними громадськими організаціями, готуючи різні поштівки, збираючи кошти для допомоги ЗСУ і т. ін. Зокрема з калуським осередком Союзу українок на чолі з Любов’ю Липовською, про який, до речі, недавно, в часі відзначення Дня волонтерів згадував Президент Володимир Зеленський. Союзянки – великі трудівниці. Я так не вмію.

У серпні до Дня Незалежності України ми у Виставковій залі міста Калуша зорганізували представлення дитячих малярських робіт «Дякуємо, що можемо творити». До речі, афішу під керівництвом О. Шпук виготовила наша учениця, а її ілюстрація на тій афіші – ангел-охоронець на тлі святинь – на конкурсі «Вулицями Києва», організованому Національною академією мистецтв ім. Б. Грінченка, виборола гран-прі.

Свою виставку ми присвячували нашим воїнам-захисникам. Біля кожної дитячої роботи була і світлина батька чи дідуся юних авторів, які нас захищають на фронті. А зібрані кошти передали для потреб ЗСУ. Для мене найбільші натхнення і поштовх до нових задумів – то люди. Щонайперше зустрічі з ними надихають. Хоча про себе як художницю я ще не кваплюся говорити. Та й професійні художники наразі ще не беруть мене, самоучку, до свого кола. Усьому свій час...

Якщо Мар’яну можна назвати адміністративним і мозковим осердям студії, то Ольгу ШПУК – серцем і рушієм калуського «Remesla».

– Я народилася в Івано-Франківську, – розповідає вона. – А після закінчення Інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника здобула фах художниці-викладачки. Кілька років пропрацювала у художній школі в Надвірній. А коли вийшла заміж, переїхала до Калуша. Шукала роботу – і мені пощастило, що працюю у студії «Remeslo». У роботі маю таке кредо: роблю те, що люблю, а люблю те, що роблю. Робота з діточками – то моє життя. Я вже 11 років навчаю їх малярства. І в калуській студії продовжую свою справу – вчити. Вона для мене – джерело натхнення, бо працюю з дітьми і віддаю та ділюся з ними всім, що вмію і знаю. І діти відповідно також мене чогось навчають. Хто би і що не казав, але з ними працювати легко. Вони безпосередні, цікаві, а передусім справжні.

ВНЗ я закінчила за спеціалізацією графіка. Це моя любов у мистецтві, зокрема друкована графіка. Дітей також навчаю творити ліногравюри чи офорти на оргсклі. Передаю дітям усі свої знання. Так, така техніка складна, але цікава. Мої вихованці виконують чудові роботи.

– Завдяки чому, Ольго, Ви впоралися з тягарем негативних емоцій після початку повномасштабного вторгнення?

– Спершу справді було дуже страшно. Два тижні проминули в бездіяльності. Ніхто не знав, що робити. Але вдома я не могла всидіти. Новини, дитина, новини, дитина…. Думала, чи залишатися, чи виїжджати. Сказала собі, що зоставатимуся в Україні, поки буде змога. А згодом не витримала – почала телефонувати до батьків своїх учнів і запрошувати охочих і тих, хто не боїться, на заняття у студію. Повідомила, що чекатиму їх там.

І що ви думаєте? У перші тижні з майже 50 вихованців на заняттях було всього троє. Але вони приходили і хотіли працювати. А згодом почали повертатися ті, котрі з батьками повиїжджали було за кордон.

У студії я відпочиваю думками. Зрештою, й діти кажуть, що під час занять навіть не відчувають, що триває війна. Вони прагнуть малювати різне. Дуже часто хочуть створити щось для наших воїнів. Тема війни однозначно є у дитячих творчих роботах. Я ж намагаюся працювати з ними тематично і не обходити в образотворчому мистецтві великі християнські свята – Святого Миколая, Різдво чи Великдень. Діти хочуть таких тем і дуже чекають їх. А ще всі наші малярські роботи мовби просякнуті темою українськості.

– Чи допомагає Вам робота психологічно розвантажуватися від негативу і чи твориться Вам у сучасних українських реаліях?

– Звісно, що допомагає. Щодня виношую якісь творчі плани. І вони – на різні теми. Чи це пейзаж, або натюрморт і т. ін. Мрію створити потужну серію графічних робіт. Я цю роботу вже почала. Але багато своїх енергії й натхнення віддаю дітям-студійцям.

– Що спонукає Вас до творчості?

– Улюблена робота. Навіть лягаю спати з думкою про те, що маю створити сама, а що – подати своїм вихованцям. Розумієте, образно кажучи, я навіть у снах працюю з дітьми – малюємо, добираємо фарби тощо.

– Як почуваєтесь у середовищі калуських майстрів пензля?

– Я всюди добре почуваюсь. І для мене не має значення, яке це середовище митців. Особливо у моїй роботі тішить, коли бачу, що діти працюють у студії із задоволенням, не помічаючи плину часу, відведеного для заняття. А з Мар’яною разом нам добре працюється, бо ми розуміємо одна одну. У нас вийшов чудовий творчий тандем.