Як відомо, тетраедр, або чотиригранник, – це поняття з геометрії, яке в культурний український простір інтегрувала Ольга СЛОНЬОВСЬКА, філолог за фахом, поетеса, прозаїк, науковець, викладачка, авторка численних посібників і підручників для середньої і вищої школи, коли у видавництві «Український пріоритет» у Києві побачив світ 2022-го її «Тетраедр: Роман-експеримент». Власне, до книжки ввійшло чотири романи – «Загублені в часі», «Інстинкт саранчі», «Знехтувані Ноєм», «Медуза-Ґорґона», котрі, як зазначає сама пані Ольга, «об’єднані часом і персонажами, долі яких переплелися, діткнулись одна одної чи тільки уявно перетнулись, як мимобіжні прямі. Мій «Тетраедр» не тетралогія. Це хіба що своєрідна пірамідка Рубика: кожен роман автономний, а розпочинати їх читати можна й із «Медузи-Ґорґони», й зі «Знехтуваних Ноєм», і з «Загублених у часі», і з «Інстинкту саранчі» – або ж у будь-якій іншій, власне, довільній послідовності».
Тобто авторка пропонує цікавий – загадковий – жанровий експеримент, «не тетралогію, бо в тетралогії кожна наступна частина мусить продовжувати попередню, а роман-тетраедр, кожна частина якого є умовним трикутником правильної пірамідки, трикутником певного кольору». Та чи ж цей жанровий експеримент привернув увагу критиків? Запитання риторичне, бо відгукнулася про цей справді талановитий і за задумом, і за його втіленням цикл романів лише Ірина Фотуйма у ґрунтовній рецензії «Знаковий твір Ольги Слоньовської», надрукованій на літературній інтернет-платформі «Буквоїд». А про роман «Загублені в часі» критики згадували лише принагідно, додаючи його до переліку творів українських авторів, присвячених темі еміграції та заробітчанства. Проте… оце «проте», безперечно, унікальне, адже «Тетраедр» О. Слоньовської натомість став об’єктом уже кількох наукових розвідок! Це статті Н. Лапушкіної і Н. Лисенко «Жанрові модифікації сучасного роману (на прикладі роману-тетраедра О. Слоньовської)», Н. Лапушкіної «Інтертекстуальність у сучасному романі з рисами інтелектуалізму», студентська доповідь В. Перегінець «Символіка сновидінь у книзі Ольги Слоньовської «Тетраедр» на І Міжнародній мультидисциплінарній науковій конференції.
Логічно виникає запитання: чому наукова рецепція обігнала літературну критику? Спробуємо дати відповідь на нього. Цикл романів Ольги Слоньовської дарує дослідникові справді вдячні тексти насамперед для роздумів про жанрові пошуки сучасних романістів. Це і викликало науковий інтерес Н. Лапушкіної та Н. Лисенко, які, скажімо, помітили у кожному з романів контамінацію кількох жанрів: наприлад, у «Знехтуваних Ноєм» –поєднання містичного трилера й мелодрами, у «Загублених у часі» – соціально-психологічного роману, сімейної хроніки, а також мелодрами, жанрову природу «Інстинкту саранчі» визначили як щоденник, «Медузи-Ґорґони» – як роман інтелектуальний.
Ці спостереження можна доповнити і з деякими навіть дискувати. Отож оскільки у кожному з творів тетраедра оповідь ведеться від першої особи, то елементи щоденника помітні у всіх текстах. Проте це не щоденник у класичному розумінні – як фіксація дат, подій, вражень, а найперше своєрідна картографія душевних порухів, саморозкриття, реакцій на оточення, до якого часто-густо доєднується голос письменниці – як прихований, але своєрідний коментар, який прочитується у підтексті, зокрема в інтертекстуальній канві твору. Головні герої творять ніби кардіограму сердечних зізнань, які можливі лише наодинці з собою (оповідь у кожному романі ведеться від першої особи). І через них розкривається внутрішня сутність кожного: самозреченість і терплячість Ганни, підлість і схильність до шахрайства, мімікрія залежно від обставин Льончика Жбанкіна, власні нікчемність і безпринципність «знехтуваного Ноєм» Юрія Змитника, душевні метання і творчі пошуки Алевтини.
Відтак можна стверджувати, що письменниця як жанрову домінанту використовує роман психологічний і, відштовхуючись від його жанрової матриці, експериментує з іншими формами, про які пишуть дослідниці. Щодо мелодраматичних епізодів, то вони помітні у кожному з творів, особливо у першому та четвертому, де оповідачкою є жінка. Ольга Слоньовська успішно експлуатує цей засіб масової літератури, щоб розкрити єство нашої сучасниці, її характер – або вкрай терплячий, як у Ганни, або бунтівний, як у Алевтини.
Водночас у всіх романах тетраедра сюжети на перший погляд – це звичні житейські історії, проте вони набувають неперебутнього символічного значення, спонукаючи читача до роздумів про вічні категорії добра і зла, віру і безвір’я, сенс буття людини на землі. Це досягається завдяки згущеній інтертекстуальності – використанню авторкою промовистих заголовків, міфічних образів, біблійних легенд, творів української, зарубіжної літератур та афоризмів радянської доби (про це йдеться у статті Н. Лапушкіної). Це специфічна надбудова сюжету, яка чудово «працює», перетворюючи житейський сюжет на трамплін, через який авторка сягає вершин інтелектуального роману.
Лише один приклад: з роману «Знехтувані Ноєм», головний герой якого, зломлений несподіваною смертю молодої коханої дружини, свідомо обирає слизьку дорогу злочинця, не задумуючись над протизаконністю своїх оборудок: від виготовлення фальшивих паспортів до торгівлі органами тощо. Проте упродовж усього розгортання сюжету над читачем домінує назва, яку авторка декодує вустами свого персонажа: він не вірить в авторитет Бога, «страшного безжального старозавітного Бога», який «постійно втручався в родинні й не тільки стосунки, вимагав, примушував силою, безсердечно карав, убивав, гнав по життю батогом і бичем…».
Водночас головний герой має претензії і до самого Ноя: «А Ной, отой пращур врятованої від потопу чарунки людства? Як йому жилося після масової загибелі людства? Не згадував загиблих друзів, знайомих? Не мучила совість, що не кинувся рятувати потопаючих, не відгукнувся на їхні крики про допомогу? Знехтував, щоб врятуватися самому?».
Такі інтелектуальні пастки авторка постійно пропонує читачеві, трактуючи усталені тексти обернено до узвичаєних інтерпретацій. Особливо промовистими є роздуми у «Медузі-Ґорґоні» про твори української класики: «Землю» О. Кобилянської (наприклад, про фальшивість образу Івоніки – «…не тільки не возведений у ранг ідеалу й порядності батько й чоловік, а паскуда ще та», що переконливо доводять епізоди з тексту) й «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика (про ідеалізований образ Галі, яка мала б бути – через своє оточення з дитинства – розбишакуватою, хижою, як і її мати у такому віці).
Інтелектуальний роман як жанровий різновид і нині перебуває в епіцентрі літературознавчих дискусій. Скажімо, сучасна дослідниця філософського роману Валентина Герасимчук ототожнює філософський та інтелектуальний різновиди роману. Юрій Ковалів визначає інтелектуальний роман як такий, що руйнує межі між наукою й літературою. Попри термінологічну неусталеність і дискусії навколо жанрової природи інтелектуального роману цей різновид, як відомо, поширився у літературі модернізму і представлений у творчості відомих українських письменників – В. Винниченка, Миколи Хвильового, В. Підмогильного, В. Домонтовича, Є. Плужника, М. Івченка.
Соломія Павличко, досліджуючи жанрову природу інтелектуального роману сучасної Великобританії, чи не найточніше визначила його сутнісні характеристики: домінування філософських ідей над формальною стороною твору, широке використання алюзій, підтекстів, відкритих і прихованих цитат, явної і замаскованої полеміки з письменниками, істориками, філософами минулого й сучасного, специфічні характер героя, авторський голос, манера письма, а сам текст може нагадувати науковий трактат чи ребус.
Насправді текст Ольги Слоньовської – це ребус, і ребус подвійний, бо читач має перепрочитати густу інтертекстуальну тканину тетраедра, а також віднайти скрепи між чотирма романами: ситуації перетину між героями, що також, окрім життєвих сюжетів із вкрапленнями містики, оніричних епізодів (таких, що пов’язані зі снами. – Ред.), фольклорних жанрів, тримає читача в напрузі.
Водночас авторська тенденція не переважає формальний аспект творів, вона – авторська думка – підкріплюється й обумовлюється формою романів. Тут варто пригадати твердження самої письменниці, висловлене в одному з її інтерв’ю, що, мовляв, усіма чотирма романами з тетраедра вона нікого цілеспрямовано й нав’язливо не виховує, нікого менторським тоном не повчає. Не можна не погодитися з авторкою, що, можливо, це і є постмодерністська гра з читачем, адже авторська настанова у творах очевидна – людина сама робить вибір свого життєвого шляху, а вищі сили, коли вона живе гідно, не забуваючи про чесноти, сприяють їй. І, відповідно, навпаки.
Двоплощинний у романах і час: він конкретний на рівні сюжетному, а завдяки інтертекстуальності, містичним та метафізичним епізодам, які неможливо пояснити з точки зору логіки, раціонального мислення, набуває загального – універсального – часу: головні герої ніби звітують за свої вчинки перед вічністю, перед Абсолютом. Приміром, письменниця часто вдається до часового маркування подій: згадки про ГКЧП, здобуття Україною незалежності, 1994 рік – «час глибокого дна, крайніх нестатків, безправності й убозтва», анексію Криму тощо. Це саме згадки, лише тло, бо для О. Слоньовської найважливішими є створені нею психотипи, їхня стресостійкість у цих «сейсмічних» подіях, їхня здатність зберегти своє людське «я». Водночас у численних ретроспекціях, якими насичений кожен із романів тетраедра, йдеться про радянщину, яка асоціюється з російським світом, коли «злиденне буття продукує ущербну свідомість». І як контраст – слова з Біблії: «Приходь і пий воду життя даром!», тобто не треба скаржитися на матеріальні труднощі, брак грошей, «адже те, що людині найпотрібніше, Бог дає даром. І життя – насамперед».
У тетраедрі цю просту й складну водночас істину осягли Ганна й Алевтина, але не Льончик і Юрій. І тут ще раз прагнеться згадати думку авторки, що кожна частина тетраедра є трикутником певного кольору. Так от, якщо «розкласти» тетраедр у горизонтальній площині на чотири трикутники, то перший і четвертий – жіночі, світлі, а другий і третій – чоловічі, темні. Бо герої-жінки з-під пера О. Слоньовської сильні навіть коли помиляються, уміють з гідністю вийти із ситуації, не втратити людську подобу, а чоловіки – токсичні, навколо них «завжди виникає мертва зона». І недаремно письменниця цими світлими трикутниками обрамлює темні: це ще раз підтверджує авторську думку про можливість і потребу правильного вибору у найскладнішій ситуації, вибору, який не тягне за собою втрати людської подоби, людської гідності.
На початку статті ми зазначили фах пані Ольги. І зробили це зумисно, бо мова романів жива, багата, літературна й водночас у мовних партіях героїв індивідуалізована. Ця тема заслуговує окремої розмови (ще один науковий вимір тетраедра), а я лише зазначу, що авторка вміло користується приказками, прислів’ями, часто модифікуючи їх, осучаснюючи. Наприклад, «…твоє життя й перчене, й верчене, та ще й згірчене», «у рідному краю і цвілий сухарик смакує, як мамина паска», «вважалася рідня, як було за дня, а як споночіло – за ріднею аж закуріло», «поки діти були маленькі – то здавалися миленькі, як побільшали – то погіршали, а як поженилися – то цілком показилися».
Власне, у ««Медузі-Ґорґоні» письменниця (а цей роман багато в чому автобіографічний) розкриває свої творчі секрети, тож зрозуміло, що це клопітка праця, спостережливість, чуйне до слова «вухо» («Іноді цілком випадково й зовсім несподівано з уст пересічних людей почуєш такі влучні прислів’я, що аж здригнешся»).
Також О. Слоньовська вміло маркує мову російську, мову Іншого, чужого, передаючи її фонетично («Он па трупам, па кастям пайдєт – а сваєво дабьєтся. І я дабьюсь. І ти. Вєдь ми с табой – русскіє, ми – неблагадарниє, а значіт, ми – умниє і хітриє»). Отож не можна не погодитися з авторкою: «Художній твір – це есенція життя, а не його мавпування».
