Недавно газета «Галичина» публікувала інтерв’ю з першим директором першої в Україні Галицької експериментальної дитячої художньо-ремісничої школи (тепер – Мала академія народних ремесел у м. Галичі) Михайлом Гнатюком. Тема виявилася такою цікавою для читачів, що отримала продовження. Пропонуємо вашій увазі розмову з Богданом ТИМКІВИМ, професором, доктором філософії, кандидатом педагогічних наук, заслуженим діячем мистецтв України, членом Національної спілки художників України, завідувачем кафедри методики викладання образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та дизайну Навчально-наукового інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

– Пане Богдане, Ви стояли біля витоків створення цієї школи. Як виникла ідея заснування такого спеціального навчального закладу і в чому полягала новизна проєкту?

– Ідея створення дитячої мистецької школи в Галичі належала Любомирові Ярославовичу Бродовичу – відомому вчителеві, історику, мистцю. Він мріяв про неї роками, оскільки в Галичі – колишній столиці Галицько-Волинського князівства і квітучому центрі ремесел – не було навіть художньої школи, а про якийсь ширший мистецький діапазон, про відродження давніх галицьких народних промислів годі й казати.

Але на початку 90-х років минулого століття обставини склалися так, що створення такого нового закладу стало можливим. По-перше, вже постала незалежна Україна і тема національного відродження у всіх його виявах була дуже на часі, тим більше, що у нас, на Західній Україні, до влади прийшли представники Народного руху, з якими це питання можна було обговорювати. По-друге, можна було говорити про це предметно і конкретно, оскільки я захистив дисертацію на тему «Формування художньо-виконавської культури старших школярів на заняттях народним декоративно-прикладним мистецтвом (на матеріалі народного мистецтва України)», і результати дослідження могли лягти в основу концепції цієї мистецької школи.

Поставало питання з назвою і специфікою. Це не мала бути художня школа при районному відділі культури, бо такі школи вже мали розроблені навчальні плани і програми, до того ж їх фінансували за залишковим принципом і батьки їхніх учнів платили за навчання. То мав бути заклад нового типу – з оригінальною методикою навчання і, що не менш важливо, з державним фінансуванням, аби діти з Галича і Галицького району навчалися безкоштовно. Тобто була мета – створити таку школу при районному відділі народної освіти, яку фінансували б на всі сто відсотків.

Обговорюючи це питання, ми з Любомиром Бродовичем спинилися на думці, що це має бути Галицька художньо-реміснича школа, бо йшлося про відродження давньогалицьких художніх ремесел і традиційної культури. А коли ми вже мали остаточне розуміння того, яким має бути цей навчальний заклад, то й наспів час утілити цю ідею в життя.

Тодішній депутат обласної ради Олег Бойкевич – художник і краєзнавець, який відтак став першим міським головою Рогатина за часів незалежної України, – ініціював і організував для мене зустріч із головою обласної ради Миколою Яковиною, з яким ми й обговорили шляхи втілення цієї ідеї. Потім відбулася моя зустріч із тодішнім начальником обласного управління народної освіти Богданом Томенчуком і з’ясувалося, що в чинному тоді переліку позашкільних навчальних закладів немає такого поняття, як «художньо-реміснича школа», тому державне фінансування було неможливе.

Та все ж наш інтелектуальний штурм уже разом із першим заступником Б. Томенчука Іваном Косиком увінчався успіхом. Бо І. Косик, який мав великий досвід роботи в системі освіти, запропонував ввести до назви школи слово «експериментальна» і погодити це в Міністерстві освіти. І, як науковець, кандидат педагогічних наук, я погодив у цьому відомстві таку назву.

Ідею створення ремісничої школи підтримали тодішній голова Галицького райвиконкому Василь Крук і завідуючий районним відділом народної освіти Ігор Коваль. Нам виділили двоповерховий будинок – тодішній Будинок учителя в центрі міста. Правда, з часом цієї будівлі виявилося недостатньо. Тож аби ми могли навчати дітей як належить, нам надали додаткові приміщення.

Так у Галичі було створено Галицьку експериментальну дитячу художньо-ремісничу школу, під цей експериментальний заклад було отримане державне фінансування, і 7 жовтня 1990 року школу відкрили.

– Відкриття стало справжньою подією не тільки для Прикарпаття, а й для всієї України. І рівень запрошених гостей свідчив про високий статус школи та її новаторське значення.

– Безперечно. На урочисте відкриття закладу ми запросили члена-кореспондента АПН України, завідувача кафедри обласного Інституту вдосконалення вчителів, професора Романа Скульського, академіка АПН України, доктора педагогічних наук, професора Мирослава Стельмаховича, завідувача кафедри образотворчого мистецтва Івано-Франківського педінституту ім. В.Стефаника, заслуженого художника УРСР, професора Михайла Фіголя й багато інших поважних осіб.

Запросили також священника, і це було одне з перших таких запрошень духовних осіб, тож дехто із партійних діячів не знав, що має робити, – хреститися чи ні під час відправи Служби Божої, хоча, правда, тоді багато з них вже почали було здавати партійні квитки, бо часи змінювалися на очах.

На святковому дійстві з того приводу було чимало промовців. Зокрема Р. Скульський, який особливо розумів необхідність і важливість відродження національних традицій у процесі виховання молодого покоління, у своєму виступі відзначив: «Розроблена Богданом Тимківим Концепція ремісничої школи є своєрідним продовженням моєї концепції нової української школи на Прикарпатті»…

Звичайно, мова йшла, що директором школи буде Любомир Бродович – автор ідеї такого навчального закладу і фахівець із великим стажем педагогічної роботи, але тут сталося те, що сталося. Рідний брат Любомира Ярославовича саме тоді відкрив у Польщі художньо-виробничу майстерню і потребував допомоги брата. Тож ішлося про те, що пан Любомир поїде туди, щоб допомогти, а згодом повернеться і стане директором.

Оскільки посада директора такого закладу досить важлива й відповідальна та вимагала фахової освіти вчителя образотворчого мистецтва, я запропонував особу свого колеги й товариша Михайла Гнатюка, який тоді працював у Івано-Франківській загальноосвітній школі №23 вчителем образотворчого мистецтва. А позаяк школа була експериментальною, то я зайняв посаду її наукового керівника. Почали працювати в тандемі, і довкола нас гуртувалися однодумці – ми зібрали чудовий колектив. До обіду я був на заняттях в Педагогічному інституті, а потім – школа як позашкільний заклад працювала післяобідньої пори – їхав до Галича, і ми разом з Михайлом працювали там до пізнього вечора. Відтак поверталися до Івано-Франківська, інколи навіть, як мовлять, стоячи на одній нозі у вщент заповненому автобусі, бо в ті часи, хто пам’ятає, була проблема з транспортом.

– Що входило тоді до Ваших обов’язків і чим Ви займалися?

– Насамперед я вирішував багато організаційних питань, адже все робили з нуля. Тобто, з одного боку, ми мали приміщення, але про обладнання і засоби потрібно було дбати самим, а з другого – йшлося про наукову складову: концепцію, методичні розробки, експериментальні програми. Як науковий керівник, я розробив концептуальні положення, написав і затвердив в обласному управлінні освіти експериментальні програми школи, в основу яких лягли матеріали мого дисертаційного дослідження «Методика викладання образотворчого мистецтва». Тобто фактично моя дисертація, виконана за часи навчання в аспірантурі відділу образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва НДІ художнього виховання Академії педагогічних наук СРСР, лягла в основу концепції, положення про школу і її експериментальних програм. У них ми цілком відійшли від програми художньої школи, яка передбачає вивчення образотворчого мистецтва, а зробили визначальним відродження давньогалицьких художніх ремесел, тобто вивчення кераміки, гончарства, різьби по дереву, ткацтва, вишивки, писанкарства – всіх тих народних ремесел, якими багата галицька земля. І, що дуже важливо і в чому полягало новаторство й експеримент, – ми не обмежилися навчанням чистого ремесла, а акцентували на духовно-розвивальному напрямі – з вивченням історії мистецтва, етнографії, краєзнавства, народознавства, щоб наші учні відчували глибину і тяглість наших традицій, щоб не тільки вивчали орнаменти й узори, а й розуміли їх зв’язок із віруваннями та етнографічними особливостями краю.

Звичайно, працювали й над художньо-розвивальним сегментом навчальної програми: вели суто практичні заняття з рисунку, живопису, композиції, кольорознавства, ліплення, а також провадили художньо-практичну діяльність за такими напрямами, як художня обробка дерева (різьблення), ткацтво, кераміка, вишивка тощо.

Дітей також залучали до театрального мистецтва: вони ставили вистави й тематичні театральні дійства, приурочені до різних релігійних свят.

Окрім регулярних занять, упродовж навчального року щороку ми проводили етнографічну і пленерну практики: діти на березі Дністра ліпили з піску різні об’ємно-просторові композиції – замки та фортеці, а взимку зі снігу – не лише сніговиків, а й різних звірів та казкових героїв, що уможливлювало глибоке розуміння просторових речей і розвиток відкритості мислення, бо одна річ – робота на площині, а інша – в об’ємі та просторі.

М. Гнатюк попрацював директором десь близько півтора року, потім його на певний час замінив Олег Бойкевич, а вже пізніше повернувся із Польщі Л. Бродович і очолив школу…

– У створенні Галицької експериментальної дитячої художньо-ремісничої школи був цікавий момент: її період експерименту мав тривати до п’яти років і за цей час її керівництво й педагоги мали продемонструвати результативність та ефективність новаторських підходів і методик. Їх було підтверджено?

– Звичайно. 1995 року за ініціативи ректора ПНУ ім. В. Стефаника професора Віталія Кононенка, а також професорів Мирослава Стельмаховича, Романа Скульського, Володимира Костіва та Василя Хруща на базі університету і нашої школи організували Всеукраїнську науково-практичну конференцію з проблем національного і духовного виховання юного покоління, під час якої, власне, й підсумували результати її експериментальної діяльності.

Серед учасників форуму було чимало поважних людей: колишній міністр освіти, академік АПН Іван Зязюн, заступниця тодішнього міністра освіти Олександра Савченко, академік АПН, доктор педагогічних наук Ольга Сухомлинська – донька відомого педагога Василя Сухомлинського, провідні методисти та педагоги України.

Свою доповідь на конференції я присвятив експериментальній діяльності школи, говорив про нашу роботу, про напрацювання і здобутки. За цими підсумками було вирішено визнати експеримент успішним, вилучити слово «експериментальна» з назви і затвердити наш заклад як типовий позашкільний навчальний заклад. Як наслідок такі заклади можна було відкривати на всій території України, і тоді, до речі, відразу тернополяни й волиняни взяли за основу наше положення та розроблені програми і відкрили в себе такі школи.

Також ішлося про те, що 2005 року Галицька дитяча художньо-реміснича школа трансформується в Галицьку малу академію народних ремесел, що згодом і відбулося. І коли 2015 року святкували її 25-річчя, то на той час у закладі працювали 17 педагогів, діяв 51 гурток і навчалися 572 учні – багато з них після навчання вступали до мистецьких коледжів та вищих мистецьких закладів. А всього за чверть століття заклад закінчили чотири тисячі вихованців. 

А починали ми з десятка педагогів і десь сотні дітей із усього району, заняття проводили чотири рази (дні) на тиждень. Були випадки, що в разі проблеми з автобусним сполученням батьки з сіл привозили дітей навіть на тракторцях, бо бачили в цих заняттях сенс: діти не тільки отримували практичні вміння, якими можна було потім заробляти на життя,– вчилися гончарити, різьбити, вишивати, ткати, а й орієнтувалися в історії рідного краю та етнографії – могли цікаво розповісти про витоки народних ремесел і про їхнє не тільки ужиткове, а й сакральне значення.

До нас приїжджало вивчати досвід школи багато вчених, мистецтвознавців, педагогів з-за кордону, зокрема вивчала навчально-методичну і виховну діяльність школи моя викладачка професорка Бланка Єржабкова з Мюнхенського вільного університету, де я навчався в докторантурі і читав лекції з сакрального мистецтва, а також вивчали досягнення школи науковці й митці з України, зокрема голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України, дійсний член Академії мистецтв України професор Володимир Прядка, заступники голови цієї спілки заслужені діячі мистецтв України Дмитро Пронич і Ніна Саєнко та дійсний член НАН України професор Володимир Баран. Не раз відвідували школу представники профільного міністерства та журналісти зі столиці.

Тоді поява такої школи була подією всеукраїнського значення, адже йшлося і про відродження національної культури, і про застосування новітніх підходів у царині виховання молодого покоління, отже, всіх переповнювали ентузіазм і віра у краще майбутнє і ніхто й подумати не міг, що мине 30 років і нас спіткає в рідній державі така ситуація, яку маємо тепер. Я думаю, що якби ідея такої школи виникла в наш час, то навіть при всіх моїх статусах і званнях не вдалося б створити ніякої школи, бо я маю великі сумніви, що нам би дали хоч якесь приміщення, а про державне фінансування годі й казати. А тоді на хвилі національного піднесення можна було реалізовувати неймовірні ідеї, і це все було дуже цікаво.

– Поміж учнів Галицької школи – багато випускників, які присвятили своє життя мистецтву. Ви знаєте, як потім складалися їхні долі?

– Наприклад, серед них був старший викладач нашої кафедри методики викладання образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ПНУ Віталій Городецький. Він відвідував дитячу художньо-ремісничу школу з четвертого класу, пізніше вступив до Косівського коледжу декоративно-прикладного мистецтва на художню обробку металу, який закінчив із відзнакою. 2001 р. закінчив із відзнакою Львівську академію мистецтв і його направили на роботу в Косівський коледж на посаду завідувача відділу обробки металу. А коли він їхав із Галича до Косова через Івано-Франківськ, то зайшов до мене на кафедру. Я не міг втратити такого чудового спеціаліста, тож звернувся до тодішнього ректора ПНУ Віталія Кононенка з проханням узяти його на роботу до нас на кафедру. Зробили йому відкріплення з Косова, і ось уже 20 років він викладає в нас художню обробку металу, учасник міжнародних фестивалів ковальства, дослідник традицій обробки металу на Гуцульщині...

Багато хто з випускників знайшов себе у мистецькій сфері, а якби не було цієї школи, то вони й не мали б умов для розвитку змалку своїх здібностей і талантів, які забезпечував наш заклад.

– А чому й кому Ви завдячуєте своїм мистецьким і професійним становленням та здобутками у педагогічній і науковій царинах?

– Я глибоко вдячний своїм учителям, без яких не став би тим, ким став. Це передусім Любомир Бродович – мій тодішній наставник у художньому шкільному гуртку, який я відвідував. Він відіграв у моєму житті визначальну роль, бо саме пан Любомир, коли я був у восьмому класі, приніс на заняття газету з оголошенням про вступ до Яворівського художнього училища (сьогодні – Художнє профтехучилище ім. Й. П. Станька в смт Івано-Франковому Яворівського району на Львівщині). Туди я згодом вступив, а відтак закінчив його з відзнакою і вступив на архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту. Так почався мій шлях до вершин.

І, звичайно, найвищої вдячності заслуговує світлої пам’яті Михайло Павлович Фіголь – випускник Санкт-Петербурзького державного академічного інституту живопису, скульптури та архітектури імені І. Рєпіна, заслужений художник України, художник-монументаліст, живописець, графік, педагог, перший кандидат наук(1972 р.) і перший доктор мистецтвознавства на Прикарпатті. Саме з його ініціативи в тодішньому Івано-Франківському педагогічному інституті на фізико-математичному факультеті започаткували спеціальність “учитель образотворчого мистецтва, креслення і художньої праці”, а 1988 року створили окремий художньо-графічний факультет, першим деканом якого був Іван Васильович Фічора.

Вагомий внесок Михайла Павловича в розвиток образотворчого мистецтва Прикарпаття важко переоцінити, як і його вплив на моє становлення митця, науковця і викладача…