У рамках редакційного проєкту «Людина у війні» пропонуємо коротку розповідь про Івано-Франківське обласне об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, здавна добре відоме осердя патріотизму та волонтерства на Івано-Франківщині, яке вже майже рік очолює Михайло Січка. Саме у просвітянських приміщеннях, які у роки війни перетворилися на гуманітарні склади, ще понад десять років тому відбувалися перші реєстрації внутрішньо переміщених осіб, координація розселення їх на території області й забезпечення продуктами та предметами першої потреби, надання медичних, юридичних і соціальних послуг тощо. Люди, які тікали від пекла війни, завдяки волонтерській праці прикарпатських просвітян віднаходили мирний прихисток та надію на день прийдешній, а бійці ЗСУ – допомогу і підтримку від суспільства.

– Михайле, у свої 38 Ви очолили обласну «Просвіту» – ще й року не минуло. Таку довіру однозначно потрібно заслужити.

– Мій шлях до «Просвіти» почався замолоду. Я народився у селі Витвиці біля підніжжя Ясної Гори, навчався у місцевій школі, а відтак і у ПНУ ім. В. Стефаника та ІФНТУНГ, здобув науковий ступінь кандидата фізико-математичних наук. Ще у школі був екскурсоводом у музеї свого односельця – поета, члена українського Національного фронту та Української Гельсинської групи Зеновія Красівського. Моя перша вчителька української мови і літератури Марія Мартин очолювала у селі «Просвіту», тож завжди залучала мене до різних патріотичних заходів.

Також ми в селі знали про родину великих борців за волю України – Січків – і пишалися Степаном Волковецьким, який очолював обласну організацію ВУТ «Просвіта» і з яким я познайомився згодом в Івано-Франківську під час навчання в аспірантурі. Спочатку я допомагав у роботі, а згодом долучався до різних патріотичних просвітянських заходів. А 2010 року став членом ВУТ «Просвіта». Вже тоді я долучився до волонтерства. Також думав про впровадження нових форм і методів у роботі просвітян.

Пригадуєте ту неприємну історію з коштами Партії регіонів для Музею народної шани Тараса Шевченка? Голову «Просвіти» тоді звинувачували у «зливі» планів Майдану. Я взяв справу у свої руки й розібрався у тій нісенітниці, а відтак ми й кошти Партії регіонів повернули. Бо то були нечесні гроші. Тож мене вже просвітяни знали й запропонували мою кандидатуру на посаду відповідального секретаря.

Якийсь час я поєднував викладацьку працю в університеті з роботою у «Просвіті». Та згодом зробив непростий для себе крок – залишив університет і перейшов працювати відповідальним секретарем у «Просвіту». Думаю, вдалося зробити чимало добрих справ – і в медійній сфері, і в модернізації установи. То вже були 2015–2016 рр., і в Україні тривала війна. Появилося багато внутрішньо переміщених осіб. Але у «Просвіті» ще 2014 року оперативно відкрився чи не єдиний тоді Центр допомоги внутрішньо переміщеним особам і паралельно – для допомоги військовим. Приїхали до нас віддані українці з Криму й Донбасу та активісти Майдану. І «Просвіта» стала для них частково рідним домом.

– Але повномасштабне вторгнення рф, звісно, круто змінило деякі орієнтири у роботі «Просвіти»?

– Так, важко навіть порівняти з 2014-м. Ніхто 2022-го не був готовий до війни, але всі розуміли, що потрібно допомагати. Та з часом через різні причини активність відчутно впала. Саме тоді постало питання про створення народного ополчення. Були цікаві ідеї, але без ресурсної підтримки справа зачахла. Дехто з громадських активістів до такого задуму поставився тоді навіть не скептично, а негативно – над головою «Просвіти» Степаном Волковецьким іронізували. Та історія показала, що наш задум був слушний.

Звісно, відтак держава зробила все по-своєму. Але ніхто зі скептиків і досі навіть не попросив вибачення у нас. Водночас ми також провадили інформаційну кампанію – фестивалі, конференції тощо. Я постійно намагався підтягувати прикарпатську «Просвіту» до сучасного розуміння ролі громадських організацій. Адже найактивнішими просвітянами залишалися люди, які почали свою громадську діяльність на зорі Незалежності України.

Виникали й деякі непорозуміння. Але ми працювали. А орієнтовно 2018 року С. Волковецький уперше почав натякати, що хотів би бачити мене своїм наступником. Та, як виявилося, до мого головування було ще чотири роки – до 2023-го, тому що Степана Васильовича переконали погодитися на переобрання ще на чотири роки.

– Як Ви почувалися після обрання головою прикарпатської «Просвіти»?

– Був деякий мандраж – чи впораюся. Бо до мене головами були авторитетні поважні люди – Степан Пушик, Петро Арсенич, Степан Волковецький… Та я мав добру підтримку в районах. Адже на той час уже 19 років працював заступником. Зі мною на виборах конкурувала депутатка облради, та люди майже одноголосно підтримали мене. А початок великої війни в Україні змінив майже все. Мудрі люди розуміли, що буде війна, хоч і відганяли думки про неминучість. Ще в часі відзначення Дня Злуки у грудні 2022 року ми з просвітянами та керівниками всіх національно-патріотичних організацій торкалися питань підготовки до можливої війни. А з «Азовом» вирішили, що настав час організувати навчання. І вже на початку лютого 2022 року чотири рази на тиждень почалися заняття – вишколи й навчання з тактичної медицини на базі «Просвіти». Інструктори працювали досвідчені і все провадили за протоколами НАТО. Тоді мене дуже підтримував пан Степан, адже чимало просвітян вважали, що я займаюся дурницями – мовляв, випалюємо світло, нищимо актову залу й приміщення бібліотеки. Було дивно, що люди переймалися станом паркету в нашій будівлі й не розуміли, що почалася велика війна.

– Як Ви зустріли 24 лютого 2022 року?..

– Насамперед запитав дружину Марію, чи не відвезти їх із донькою у село – до мене у Витвицю на Долинщині, чи до неї – в Ілемню на Рожнятівщині. Та вона відмовилася, сказала, що в Івано-Франківську буде багато роботи. Я відчув велику підтримку дружини, адже нашій донечці було лише два роки. Відтак ми з друзями, зокрема з Сергієм Сивачуком, Сашком Данилюком та іншими, вирішили невідкладно створювати на базі «Просвіти» волонтерський центр. Отож зранку того дня двері «Просвіти» вже були відчинені й тривала робота. Приходили хлопці, які вже були готові на виїзд і потребували транспорту, ми створювали телеграм-групи, робили оголошення в інтернеті тощо. С. Волковецький порадив документувати кожен наш крок. Тоді я був, нагадаю, заступником голови й водночас відповідальним секретарем «Просвіти». Десь близько дев’ятої зі мною зв’язався і Володимир Федорак – тодішній начальник управління культури Івано-Франківської ОДА – був певний, що я на робочому місці. Запитав, чи можна буде у «Просвіті» відкрити центр допомоги ЗСУ чи штаб оборони Прикарпаття. Ясна річ, я відповів ствердно

Тим часом людей, охочих допомогти війську, більшало. Приходили знайомі й незнайомі, щось приносили й складали. Не бракувало й хаосу. «Просвіта» була схожа на мурашник. Тож тільки через два чи три дні нам вдалося все належно поскладати й посортувати. Відтак прийшло розуміння про потребу вжити заходів безпеки – ходили чутки про диверсійні групи, і ми забарикадували приміщення.

Хлопці активно записувалися у лави тероборони (ТО). Нам давали завдання на патрулювання міста, а дехто принизливо докоряв, що ми, мовляв, всі хочемо бути в ТО, а не поспішаємо у ЗСУ. Та через великі черги до міського ТЦК та СП годі було там достоятися до чогось. А коли таки вдалося, то військком, довідавшись, що у мене під час навчання у виші навіть військової кафедри не було, сказав: «Гуляй…».

Вони вже чули про створення у «Просвіті» Центру оборони Прикарпаття й осердя волонтерства, тож військком дав перелік необхідних речей і попросив знайти. Була також потреба доукомплектовувати транспортом тих, хто їхав на фронт. Щовечора ми возили на полігон у Яворові амуніцію для наших воїнів. А також допомагали внутрішньо переміщеним особам – спільно з ОДА створили центр реєстрації, чергували на вокзалі, розселяли людей і розвозили все потрібне у ті громади, які приймали ВПО. Йшлося вже не про сотні людей, а про десятки тисяч. «Просвіта» була своєрідним бастіоном безпеки. Масштаби роботи вражали. Та й нині маємо чимало проєктів.

– Над чим працюєте?

– Нашу працю можна умовно поділити на три напрями. Перший – традиційний. Ми й далі робимо те, що передбачено статутом «Просвіти» як громадської національно-патріотичної організації. На початку війни, до речі, ми відкрили курси української мови, освітні кімнати, професійні майстерні для ВПО тощо. І не тільки в Івано-Франківську чи загалом Прикарпатті, а й в інших областях, які сьогодні курує наш центр, – у Закарпатській, Львівській, Тернопільській і Чернівецькій. Ми доправили у регіони потрібну допомогу на десятки мільйонів доларів США. Другий напрям – робота з ВПО й міжнародними організаціями.

Третій напрям, основний, – підтримка ЗСУ. Чотири рази на тиждень ми виїжджаємо у зону бойових дій автомобілями, навантаженими всім необхідним, відповідно до запитів військових. Спочатку це були медичні аптечки, бронежилети, білизна. Через «Просвіту» на базі освітніх закладів пройшли військові навчання півтори тисячі людей, значна частина яких – на фронті.

А згодом я згадав, що за професією – радіофізик…

– І почали виготовляти «летючу смерть» для московитів?

– Так, вирішили виготовляти бойові безпілотники. Спочатку довго вчилися, тож чимало коштів вклали у поїздки. Але тепер збираємо їх у різних місцях – де доведеться. А згодом почали й людей навчати, як «майструвати» дрони. Цього року в березні організували щотижневі спеціальні курси такої підготовки. А відтак у деяких селах з нашої доброї руки активісти відкрили майстерні. Ще люди багато працюють по домівках. Та ми пішли далі – виготовляємо вже й засоби РЕБ супроти ворожих БпЛА.

Запит на них у військових великий, а людей для роботи бракує. Разом з друзями відкрили і свою майстерню. Темпи збору дронів чи «ребів» належні. Ми дуже вдячні українцям із Чикаго – нашим землякам Боднарукам Вірі і світлої пам’яті Богданові – за велику допомогу впродовж усіх років війни, а ще – за ресурс для виробництва безпілотників. Ми навіть перші два дрони назвали їхніми іменами – «Віра» та «Богдан».

– Не секрет, що нині волонтерська хвиля в суспільстві відчутно ослабла.

– Хвиля тих, хто хоче допомагати ЗСУ, справді дуже впала. Думаю, що люди вже звикли до війни, а ще змаліли наші ресурси й активізувалася московитська пропаганда. Та й нашій владі не бракує, образно й скромно кажучи, керівного креативу. А це демотивує українців, і вони втрачають віру та починають забувати про війну, називаючи її «війною для бідних». З іншого боку, нині ЗСУ відчутно професійніші і більш забезпечені як зброєю, так і продуктами та речами першої потреби.

Особисто я вважаю волонтерство своїм обов’язком. Здорова людина зобов’язана допомагати ЗСУ. Потрібно ж дбати не лише про себе, а й опікуватися загальним добробутом і брати участь у роботі громадських структур. Переконаний, що українці мають починати кожен свій день із запитання, що нині зроблю для ЗСУ, а закінчувати його відповіддю на те.