У світі все без змін… Бо Бог забирає на Небо найкращих. Щоб світили нам! У Господній синяві є і світлої пам’яті Михайло ВИШИВАНЮК, котрий залишив нам своє «Писанкове Прикарпаття». Омріяне! Розпочате з легкої руки! Михайло Васильович пророкував його, бо любив… І ненавидів псевдопатріотів, котрі любили (та й люблять!) себе у вишиванках, а не вишиванки в собі… А він же з діда-прадіда з тих, хто генетично з вишиванкою… Бо Вишиванюк!

Пишу так, бо знаю його справжнього: різного, тому й щирого!

Михайло Вишиванюк – великий гуцул. Але такий же великий і бойко! Кажу це як бойківчанка!

2000 рік. 23 вересня. Уже Х Міжнародний гуцульський фестиваль у Коломиї, започаткований ним. Відкриття унікальної архітектурної споруди в силуеті найбільшої писанки в світі. Як сяяли його очі! Увесь світився! Крок твердішав… Ішов господар писанкового Прикарпаття! Відчували його радість, і вона передавалася нам, журналістам.

Музей писанкового розпису, що вознісся веселковим візерунком у дереві увись, гармонійно духовно зріднився з Національним музеєм народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського. З Божої ласки тимчасовий прихисток писанкам дала пам’ятка архітектури 1587 року церква Благовіщення у рік свого празника з нагоди 400-ліття. 24 жовтня 1987 року святиня ожила національними символами! Але Коломия не була б нею, якби не прагнула мистецької креативності.

Заслужений працівник культури України Ярослава Ткачук, генеральний директор Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського, організатор від Бога (пишаюся, що й моя колега!) зініціювала й розробила концепцію унікального Музею писанкового розпису. Будівництво майже 14-метрової неповторної споруди підтримав тодішній голова Івано-Франківської обласної державної адміністрації Михайло Вишиванюк. Під орудою архітектора Ігоря Шумина та художників Василя Андрушка і Мирослава Ясінського коломияни «вишили» колоритну писанку в дереві за 90 днів! Це наразі найкраще втілення творчого задуму архітектурної споруди, якою зачаровується світ. Цього року за проєктом національної програми «Велике будівництво» Музей писанкового розпису буде капітально оновлено, щоб іще довго бути окрасою й гордістю не лише України.

Сьогодні обов’язково треба сказати, що М. Вишиванюка два рази нагороджували Державною премією України в галузі архітектури. Знаковим є 2001 рік. Нагорода є колективною. І в цьому також характер Михайла Васильовича. Серед нагороджених за відбудову, реставрацію та комплексне впорядкування Коломиї – архітектори Ярема Микитин, Лук’ян Тимофіїв, Михайло Ходан, художник Василь Романець, інженер з упорядкування Мирослав Прусак, міський голова Віктор Корчинський і бригадир комплексної бригади малярів Іван Озарук. Для нього всяка праця була почесною!

Справжнім бойком пам’ятаю Михайла Вишиванюка, коли він зініціював Міжнародний бойківський фестиваль. Йому докоряли за надмірну увагу до Гуцульщини. Але він довів, що його фестивалі – то не просто етнічні святкування. 2003 року Долина, інші міста й села Бойківщини духовно ожили, оновилися! Тісна співпраця з меценатом із США великим українцем Омеляном Антоновичем увінчалася спорудженням Музею «Бойківщина», який нині уславив імена подружжя Тетяни та Омеляна Антоновичів…

Мала можливість бути свідком розмови на рівні сердець доктора права уродженця Долини О. Антоновича й керівника області М. Вишиванюка. Це не були затятий гуцул і затятий бойко… Це були два затяті бойки! Обом лягали на серце бойківські писанки. Ті самі очі, що сяяли в Коломиї, сяяли тепер і в Долині. Та сама радість! Бо рідне, своє, українське!

Тоді в Долині керував Василь Тепчук, також гуцул. Але він, як і його земляк Михайло Вишиванюк, серцем полюбив Бойківщину. Навіть двоє жартували, що гуцул – той же бойко, лише дикий… Цей жарт частіше звучав тоді, коли ситуація заходила у глухий кут… А хто сказав, що все було просто? На все потрібні великі кошти. Звідки брати їх, не завжди знав і Михайло Вишиванюк. Але завжди знаходив! Для Гуцульщини, Бойківщини, Покуття…

П’ять років без Михайла Вишиванюка... Як мені бракувало його 2018-го! Рятував ще Степан Пушик. Цей рік був позначений виборами. У програмах до Дня Незалежності в окремих містах домінувало святкування магдебурзького права. Радилася зі Степаном Пушиком як авторитетним письменником та істориком. Три місяці день у день вивчала майже все про магдебурзьке право з історичних джерел. Немає підстав для помпезного святкування чужого для українців німецького права! Та й ще на державному рівні, та й ще в рамках програм вистражданої століттями незалежності України! Моя стаття «Як у Долині батярують…» вийшла в обласній газеті «Галичина» 16 серпня 2018 року. Через два дні після смерті Степана Пушика… Не прочитав. Хіба що з Небес витирав мої сльози, від яких мокріли рідні сторінки…

Як мені бракувало Михайла Вишиванюка в цьому нерівному герці з містечковими князьками, напоказ одягненими у вишиванки! Подумки зверталася до нього, щоб допоміг. І вірю, що він спопелив би їх за куцість українства. Ніколи не допустив би, щоби торгувати історичною правдою. Навіть під фанфари псевдопатріотів… Ненавидів породжений ними дух порожнечі! Крок за кроком ішла за Михайлом Грушевським, Володимиром Антоновичем, Георгієм Кониським, Іваном Крип’якевичем, Дмитром Дорошенком, Юрієм Липою, Гнатом Хоткевичем, Ярославом Мудрим, українським князем, одним із найосвіченіших правителів тогочасної Європи та будівничим української державності… Подумки зверталася до Михайла Васильовича, бо знала про його зустрічі з науковцями Прикарпаття Володимиром Грабовецьким, Володимиром Полєком, Петром Арсеничем, Михайлом Паньківим…

Згодом Галич (можливо, й моя стаття долучилася) прозрів і вже святкував 1120-річчя першої писемної згадки, також на державному рівні, але не дуже окрилювався магдебурзьким правом. Мабуть, сам Господь і дух великих українських князів оберігає давню столицю українства. А також осяяння любов’ю до Прикарпаття й України двох великих українців – Степана Пушика та Михайла Вишиванюка. Натомість Долина застрягла в історичному псевдопатріотизмі зі встановленням «ювілейного» наріжного каменя, створенням та погашенням поштової марки, присвяченої 600-річчю магдебурзького права. І все офіційно відвеселила в рамках нашого найбільшого державного свята – Дня Незалежності України…

Михайло Вишиванюк завжди був безкомпромісний, коли йшлося про українськість, про наші звичаї та обряди. Надумане чужинською ідеологією та дикою ординською культурою «ПортоФранко» обминало нашу область. І лише з відходом його в засвіти Івано-Франківськ «запорнувався»… Кажу зарізко? Ні! Михайло Вишиванюк стер би був на порох це піарне дійство, підлаштоване під «європейськість»… Що, зрештою, й робив!

Непросто вже п’ять років без Михайла Вишиванюка. Ауру між нами, журналістами, і ним вибудовували прессекретар Тамара Лейбюк і тодішня голова обласної організації Національної спілки журналістів України Вікторія Плахта. Вона й досі є. Бо там, на Небесах, світить зірка Михайла Вишиванюка. І її світлом відлунює подарований ним іменний великий дзвін у святій обителі на Ясній Горі в Гошеві…

Від редакції. Сьогодні, 18 червня, саме того дня, коли п’ять років тому Михайло Вишиванюк відійшов у вічність, в Коломиї спом’януть його по-Кобзаревому «незлим тихим словом», зокрема й відкриють пам’ятник своєму видатному землякові.