Для того, щоб відбувалися такі розмови, яку сьогодні пропонуємо шанувальникам «Галичини» в рамках нашого редакційного проєкту «Людина у війні», ми традиційно використовуємо основний маркер, який образно називаємо орієнтиром справжності: насамперед з’ясовуємо, як наш співрозмовник – письменник, художник, музикант, співак, освітянин, науковець, автослюсар, механік, водій, фермер та ін. – нині допомагає своїм талантом і працею ЗСУ у війні з російським агресором.
Часто у житті буває, що можна упродовж багатьох років творити й бути одним з багатьох – поважним митцем пензля, а стати унікальним, неповторним і впізнаваним – неочікувано. Калуського художника Ігоря БОЙКОВИЧА мистецька спільнота Прикарпаття добре знає як унікального майстра міського живопису, портретиста, графіка-ілюстратора чи реставратора церков, як волонтера-шевця тощо. Але, на мій погляд, про нього як живописця Калуша чи не найгучніше заговорили вже у зрілому віці – у часі 60-річчя, після персональної авторської виставки міського живопису «Дворики старого Калуша», яка відбулася в його рідному місті, а згодом – в Івано-Франківську, Долині...
– Ви, Ігорю Івановичу, народилися в Калуші й живете в ньому, тож, без сумніву, замилувані в нього не лише як художник, а й як його дитина.
– Я народився неподалік мікрорайону «Височанка», де батьки винаймали квартиру, а відтак усі роки живу у самісінькому центрі. Після Другої світової в нашому місті сформувався своєрідний конгломерат – типові заїжджі, чи точніше «завізні» москалі, євреї й місцеві люди. Мама Ганна була уродженкою села Середнього, а батько – калуський родак. Моя малярська дорога, напевно, почалося зі служби у війську в Хусті після закінчення Калуського хіміко-технологічного технікуму.
Я дуже добре знав основи креслення. І через це служив писарем у штабі дивізії, де працював над оформленням карт. Військо навчило мене обов’язковості. Моя мама завжди любила жартувати, що я став художником, тому що коли мене принесли з роддому, то тета Марія понасипала цілу ванєнку кольорових олівців. Тож я починав своє малярське життя як графік – з основ художньої майстерності, але всього навчався самотужки й не закінчував спеціальних навчальних закладів. Я студіював малярство у книжках і журналах. Для мене малярство – це спосіб життя і постійна праця. Після технікуму працював на виробництві апаратником – це була каторга, а не робота. І я влаштувався на заводі художником-оформлювачем.
– Коли Ви відчули себе художником?
– Якось на початку 80-х років минулого століття я разом із друзями поїхав працювати чеканником в один з колгоспів на Херсонщині – потрібні були гроші. Але це тривало не більше пів року – спеціальні органи заборонили нам заробляти великі кошти. Дебільність тієї системи була й у тому, що простолюдину не можна було великі гроші заробляти – навіть чесно. Тож якийсь час я працював художником в автошколі в Калуші, де була малярська майстерня. До речі, ще одне моє панно з кольорового металу, на якому зображено мотоцикліста, котрий здійснює на своєму металевому коні своєрідний стрибок, і досі висить на стіні калуської автошколи – не можуть вкрасти, бо надто високо. Були схожі мої роботи і в інших містах. Якось я одному чоловікові з Рожнятівщини намалював картину, а він запропонував мені реставрувати церкву в його селі.
Коли ми з художником Володимиром Бакою це зробили, то відтак реставрували старі церкви й у селах Середньому та Кропивнику. Я багато від Володимира перейняв у малярстві, зокрема й особливість мазка – не накладати, а ніби набивати фарби. Це робить мої роботи об’ємними.
– Знаю, що Ви також маєте навички шевця й працювали з братом у родинному швейному цеху, а у часі війни – активно допомагали ЗСУ.
– Було й таке. Мій брат Василь – відомий у Калуші кравець. У 90-х роках ми шили та відтак продавали все, на що був попит, зокрема і «фірмові» тоді куртки й костюми з плащової тканини. Коли ж почалася війна з російськими загарбниками, то хлопцям бракувало багато чого. А у мене були різні швейні машинки – тоненька, середня і груба. Довелося шити плитоноски з натурального брезенту, бо такий матеріал не плавився від вогню, як відома міноборонівська синтетична «стєкляшка». Я самотужки розробив піксельний орнамент камуфляжу для плитоносок. Ми все намагалися шити так, щоб воїнам наші вироби були практичними й зручними. Щоб передовсім берегли життя нашим захисникам, а ще – щоб і тіло дихало, і гасився удар по ньому. Продумували кожну деталь. Багато мені допомагав зять. Працювали як волонтери спеціально для тероборони та радилися з бійцями про якість виробів. Бралися за все, що було потрібно воїнам. Але вже упродовж понад пів року немає невідкладних замовлень від ЗСУ. Це добрий знак...
– Але й про пензлі, образно кажучи, Ви не забували?
– Розумієте, малярство – то така штука, що як у тобі поселиться, то назавжди. Мене завжди найбільше приваблювала краса природи. Але як художник я себе усвідомив вже зрілим – після 40 років. Були й портретні роботи, й пастельні, й акварельні. Виставки, зустрічі з іншими художниками...
– Та найгучніше, на мій погляд, про художника Ігоря Бойковича заговорили після виставок творів міського пейзажу «Дворики старого Калуша»…
– Над цією темою я почав працювати ще до свого 60-річчя. На тій першій виставці експонував 25 полотен. Тепер маю їх уже близько 30. Про кожен дворик та його людей є що сказати. Пригадую, що такі розповіді дуже зацікавили відвідувачів моєї персональної виставки під час її відкриття. Персонажі у калуських двориках побутували дуже колоритні. Та до свого 70-річчя готую другу частину виставки, де буде, гадаю, до 40 полотен. Хочу охопити не лише центральну частину старого Калуша, а й віддалені вулиці.
Маю у Калуші колєгу Мирона Гаталевича, який прикрашає акварелями фасади калуських будинків. Він надихнув на таку роботу. Але мене завжди приваблювала не парадна краса, а сказати б, досконалість хаосу, тобто не напускне, а справжнє. Кожне місто має свої унікальні дворики. Наприклад, львівські чи івано-франківські дворики – то, образно кажучи, «колодязі» з одним входом-виходом. Історію кожного міста можна писати за неповторністю його двориків. Важлива кожна деталь. У Калуші, наприклад, балкони були навісні й дерев’яні – ґалєреї, а в Станіславі всі давні балкони були металеві, ковані. Це свідчило про більші статки власників будинків. Всі дворики Калуша – не закриті, а відкриті.
– На мій погляд, Ваші «Дворики…» хоч і невеселі чи стримані за палітрою кольорів, та надзвичайно промовисті за змістом.
– Я не люблю яскравих барв. Мій улюблений колір – охра (блідо-жовтий, оранжевий. – Авт.). І не знаю чому, та мене приваблюють спокійні тони. У «Двориках…» щонайперше – Калуш очима художника, який народився у 60-х роках минулого століття. Там не було яскравості. Я жив у тій сірятині, споглядав її і навіть одягався у таку сірятину.
– То «Дворики...» – це про юного Бойковича чи про давній Калуш?
– То передовсім мої дитинство й юність. Всі дворики, які ви бачите на моїх роботах, для мене живі. Якщо ти не побував у них, то ніколи не намалюєш їх з душею. Ми маленькими там бігали, бавилися у лапанки чи жмурки. Життя дітей у місті відрізнялося і нині дуже відрізняється від життя дітей у селі. Якщо першу частину тієї виставки образно можна назвати «юністю і молодістю Калуша», то наступна її частина тематично буде «зрілістю чи старістю Калуша». Я не можу малювати чужі дворики, бо не передам їхню душу так, як у «Двориках старого Калуша», і ті роботи будуть прісні. Життя ж – то не лише фасади, а й задвірки.
– Чи твориться Вам у часі війни?
– Я пензлі не відкладаю убік, але не можу малювати війну і вважаю таку тематику кон’юнктурщиною. Мені занадто боляче, і я починаю плакати навіть від роздумів. Намагаюся писати картини, які б приносили людям радість. Я навіть образи не малюю зі страдницькими ликами святих. Тому що у своєму малярстві передовсім спрямований на позитив. Ми з колегами займалися арттерапією з нашими пораненими бійцями у лікарні в Підгірках, тож я переконаний у тій чи іншій тематичній доцільності своїх полотен. Але й у часі війни як художник я працюю постійно. Моє кредо як художника: «Писати такі картини, які я хотів би, щоб вони висіли у мене на стіні у світлиці...». У хаті, на видному місці, а не на дачі. Тоді я щасливий. Дуже люблю малювати півонії. Мені до душі краса хаосу цих квітів, а не краса строгих ліній, наприклад, троянд. До речі, і у двориках мого рідного міста я бачу оту красу – не причепурену, не напускну, а живу і справжню.
...Малярство І. Бойковича справді живе. З кожного твору ніби промовляє авторська душа, його філософія і світогляд життя. Митець головно працює у традиційній малярський манері – як реаліст, пише олійними фарбами на полотні. Є у авторському набутку портретні твори, пейзажі, акварелі тощо. А ще він проілюстрував понад два десятки книжок, серед яких, до речі, і видання до 110-річчя з дня народження поета Олеся Бабія із села Середнього, автора маршу українських націоналістів «Зродились ми великої години...». Окрім цього, художник активно досліджує давні топоніми Калуша.
