Минув 2024-й. Позаду 366 днів і ночей (бо був переступним) наших тривог і сподівань, зневір’я й надій. Яким 2024-й зостанеться у пам’яті кожного, в колективній свідомості українців? Який відбиток він залишив в історії України, в розпалі її боротьби проти ще одного московитського нашестя, коли на кону – існування нашої нації та держави? Яким словом можна б його назвати-охарактеризувати – драматичний, катастрофічний, неоднозначний?
Під завісу року можна було почути рої думок з цього приводу на публічних подіумах різного рівня – від містечкового до міжнародного. І якщо їх узагальнити, то слід визнати: 2024-й був наразі найскладнішим за всі роки після відновлення незалежності України. Як і передбачали наприкінці 2023-го, що він буде важким і депресивним, так і сталося.
Та яким би не було оте наше вже «торік» з його чи не рекордною кількістю скандалів, фігурантами яких виступали представники всіх гілок державної влади – законодавчої, виконавчої, правоохоронної/судової, а також військового керівництва, все ж ми як суспільство, що повномасштабно борониться від агресора, уникнули значно більшого числа ймовірних катастроф, ніж їх пережили. Головне – втримали фронт: він хоч і прогнувся на Донбасі, та не посипався, як пророкували недруги й панікери. Втримався й тил – не вибухнув масовими протестами проти правління «слуг…» через мобілізацію шляхом «бусифікації», через найвищий у світі рівень корупції, зловживання своїм службовим становищем можновладців різних рангів та гілок державного управління, чого так підспудно очікували у кремлі…
З падінням режиму Асада у Сирії міжнародні позиції росії ослабли, попри використання нею проти українських бійців уже й регулярних військ із Північної Кореї. Перенесення театру бойових дій і на землі Курщини та удари углиб «рассєі» далекобійними бойовими «подарунками» від наших західних партнерів відсунули хвалені «червоні лінії» кремля, по суті, аж до москви. Навіть перемога непередбачуваного Дональда Трампа на президентських перегонах у США з його намірами скоротити обсяги американської допомоги Україні й провести насамперед суворий аудит використання нею наданих їй коштів заокеанських платників податків все одно дарує упевненість в українській вікторії. Й не лише тому, що різними часами і в різних обставинах він аж 33 рази повторив свою обіцянку припинити війну на наших землях за одну добу. Бо ж могло бути, як побоювалися деякі політологи, що невизнання результатів голосування однієї зі сторін тих перегонів занурило б Америку в хаос, а це в підсумку вкрай гірко позначилося б на позиціях Києва.
Інакше кажучи – «… не вмерла». «І не вмре!» – хочеться гукнути вслід за Василем Симоненком, а відтак повторити й такі слова поета: «Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди І орди завойовників-заброд!». Тим-то на фініші 2024-го в нас було більше підстав бажати одне одному в новорічних вітаннях перемоги над ворогом, аніж 31 грудня 2023-го.
Що ж до 2025-го, то прогнозів і бачень його перспектив не бракує. Й автором, мабуть, «найоптимістичнішого» сценарію щодо термінів завершення війни в Україні став, як не парадоксально, прем’єр Угорщини Віктор Орбан. Він «авторитетно» прорік, що ця Єврогекатомба (велике жертвопринесення, як уже називають нинішню бійню в Україні) XXI століття однозначно закінчиться або підписанням мирного договору, або ж розгромом однієї зі сторін. Звісно, чоловік промовчав, кого саме має на увазі під «розгромом». Та з постійної риторики «великого друга» України ми про це й самі здогадуємось.
Та «не дочекаєтесь!» – перше, що спадає на гадку, коли чуєш-читаєш такі віщування з боку злих сил. Україна вистоїть, бо з правіку є енергетичним центром сучасної цивілізації, а не її периферією. Вона не впаде й не щезне з лиця Землі, навіть якщо її територію й розділять між її ворогами й партнерами на короткий період, як припускав ще до 2014-го відомий мольфар Михайло Ничай. Таке вже бувало…
Немає сумніву, що таки «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». І якщо не ми, то наші нащадки не лише зовнішнього ворога позбудуться, а й з-під внутрішнього колоніального гніту звільняться. І будуть жити-панувати в Україні люди з тим самим домінантним генотипом, який нам дістався у спадщину від наших попередників на цих землях, – наші діти й онуки. Навіть якщо їхня держава й називатиметься вже інакше…
Якщо ж без пафосу, то, як видається нині, маємо однакові підстави вважати як те, що невдовзі дійде до миру чи принаймні припинення вогню в Україні, так і що бойові дії перекинуться й на 2026-й. Скажімо, теоретично є надії не лише, попросту кажучи, на належний вплив Трампа на путіна, а й на відповідні залаштункові домовленості інших дійових осіб сучасного геополітичного подіуму, дотичних до наших проблем, але менш публічних. Та водночас відомо, що на практиці ні МВФ, ні уряди західних країн, ні бенефіціари транснаціональних корпорацій, які опікуються нашою державою, образно кажучи, не заклали у плани (кошториси) своїх дій на цей рік такий «пункт», як завершення війни в Україні…
