Цього року минає 140 літ від дня народження Івана ДЕМ’ЯНЧУКА, нашого земляка, відомого мовознавця, літературознавця, перекладача творів античної літератури, члена Українського педагогічного товариства, члена-співробітника філологічної комісії Краківської академії наук, фундатора «Рідної школи» ім. Маркіяна Шашкевича в м. Станиславові. Життя українського вченого з Галичини передчасно обірвалося в сибірській неволі.
Народився він 1880 року в Надвірній. Закінчив філософський факультет Львівського університету. Протягом 1906-1914 рр. викладав латину і грецьку мову в Станиславівській гімназії з руською мовою викладовою.
Боротьба за заснування української гімназії в Станиславові відбувалася на галицькій сеймовій арені протягом кількох років від початку XX сторіччя. Поляки старалися не допустити її відкриття, дійшло до того, що в жовтні 1903 р. українські сеймові посли склали мандати і покинули сейм. Під натиском віденського уряду галицьке намісництво дало згоду на створення гімназії з вересня 1905-го. За австрійських часів, тобто до кінця 1918 р., гімназійні учні повинні були носити так звані «мундири», тобто вбрання відповідного кольору та фасону. Однострій складався з круглої твердої шапки з дашком, з темно-синього сукна, на шапці була відзнака «Ґ» – срібна для учнів середніх класів, золота – для старшокласників; ґранатової сорочки з твердим коміром зі смужками – срібними або золотими; чорних штанів. Взимку учні носили чорні плащі військової форми із синіми вилогами, а навесні, влітку та восени – ґранатові пелерини з каптурами для захисту від дощу.
Класична гімназія з вивченням латинської й грецької мов та давньої культури мала, безперечно, свої переваги. На зразках античної культури, філософії та літератури розвивала вона інтелект української молоді.
З 1906 року доктор І. Дем’янчук – викладач у цій гімназії. Викладацьку працю поєднував з науковими дослідженнями. Свої наукові праці друкував українською, німецькою та польською мовами. Входив до Руського товариства педагогічного, яке було засновано 1881 р. у Львові й 1912 р. перейменовано на Українське педагогічне товариство. Метою його діяльності було вирішення проблем навчання української громади, надання моральної та матеріальної допомоги учням і студентам, виховання молоді в патріотичному дусі. Насамперед товариство сприяло зростанню кількості шкіл з українською мовою викладання. До початку Першої світової війни воно організовувало численні курси для неписьменних, поширювало мережу бурс, народних шкіл, відкрило 7 гімназій. У Надвірній Іван Дем’янчук разом зі ще одним надвірнянцем доктором філософії Федором Срібним організували гімназійні курси при філії товариства «Просвіта». Вчений став меценатом приватної безплатної народної школи ім. Маркіяна Шашкевича в Станиславові, яка готувала хлопців до вступу до гімназії.
Іван Дем’янчук тісно співпрацював із редакцією науково-педагогічного журналу «Учитель», що згуртував українських учених, педагогів, письменників, порушував актуальні педагогічно-виховні проблеми, питання шкільного і домашнього виховання на всіх українських землях і в інших європейських країнах, містив наукові розвідки. Свої дослідження публікував І. Дем’янчук також у журналі для дітей і юнацтва «Дзвінок», який з 1909 р. редагувала Катря Гриневичева і який мав великий виховний вплив на молодь.
1913-1914 рр. професор Іван Дем’янчук працював помічником директора Станиславівської гімназії професора Миколи Сабата, завідувачем учительською бібліотекою, викладачем грецької і латинської мов. Одночасно викладав класичні мови в Чернівецькому університеті і був управителем приватної жіночої реальної гімназії сестер василіянок у Станиславові.
У вересні 1914 р. російські війська зайняли Станиславів. Під російською окупацією навчання в гімназії проводилось тільки до грудня, бо внаслідок австро-німецького наступу з Карпат російська влада гімназію закрила, а директора Миколу Сабата і його заступника Івана Дем’янчука арештувала. Вони перебували спочатку в станиславівській тюрмі «Діброва», а потім їх вивезли до Львова. М. Сабатові вдалося вийти на волю, а професора Дем’янчука із сім’єю й інших арештованих вивезли до Росії. Характеризуючи заходи окупаційної російської адміністрації у Східній Галичині 1914–1915 рр., відомий український громадсько-політичний діяч та історик Дмитро Дорошенко наголошував, що, здійснюючи програму боротьби з «мазепинством» на окупованих теренах імперії Габсбурґів, царат широко вдавався до адміністративного видалення углиб Росії усіх «замітних українців» – «чи це був голова читальні «Просвіти», чи директор української книгарні, чи учитель – все одно». Перша світова війна викликала пересування сотень тисяч військових на театрах воєнних дій на українських теренах та спричинила масову примусову міграцію цивільної людності (біженців, виселенців, закладників, переселенців) із зазначених територій на схід – до українських губерній Росії і до Сибіру.
1917 року з Галичини й Буковини виселено в Сибір понад 20 тисяч селян і близько трьох тисяч представників інтелігенції. Єдина їхня вина – вони були свідомі українці.
У Петрограді створено було Українську національну раду – повноважний представницький орган Української Центральної Ради в столиці Росії під головуванням О. Лотоцького та П. Стебницького, яка мала допомагати біженцям і виселенцям із Галичини, Волині та Холмщини. У «Пам'ятній записці про стан цивільних полонених та військовополонених уродженців Галіції та Буковини, що знаходяться у Росії» від 14 червня 1917 р. зазначено кількість виселених із цих регіонів: до 3 тис. українців-інтелігентів та більше 20 тис. селян різної статі. Ректор Львівської духовної семінарії, священник, доктор богослов'я Осип Боцян відзначав: «…Скандальною історією є історія арештовання і заточення людей, які не дали ніяких доказів ворожнечі Росії і російської армії, – яких одинокою виною було се, що вони були лояльними підданими австрійської держави, свідомими українцями, православними католиками (уніатами) з переконання».
Він підтвердив, що «вивезено до 3000 інтелігентів усіх станів і віку: священників (митрополита А. Шептицького; митрофорного протопресвітера Станіславівської єпархії; 2 ректорів духовних семінарій: Львівської і Станіславівської; 5 докторів богослів'я, 2 папських шамбеленів, 4 благочинних, 3 ігуменів Василіанського ордену, 50 приходських священників, 5 студентів богослів'я, 10 монахів, 8 кліриків-монахів); учителів (1 професора політехнікуму, 2 доцентів університету, 1 директора гімназії, 6 учителів гімназії, 1 директорку жіночої школи, 26 народних учителів); адвокатів (3 послів до парламенту, 4 кандидатів адвокатури), 5 суддів, 3 лікарів, 7 редакторів і літераторів, 1 книгаря, 4 агрономів; 1 селянина – посла до парламенту; до 500 селян – просвітних, економічних і політичних організаторів і 20.000 селян і селянок різного віку… Майже усі були вивезені без суду, без подання причин, із-за доносу, підозріння і самоволі адміністративних властей.
…Згідно з поіменним списком виселенців у м. Буінську Симбірської губернії проживало 46 галичан-українців, серед яких переважно чоловіки-землероби, ремісники, робітники, а також дяк, в'язничний ключник, залізничник, радник окружного суду, організатор народних спілок, банківський урядник, жандарм, народний учитель та ін., тобто люди різних професій та різного віку (від 17 до 67 років). Серед виселенців були й професор реальної школи Грицак Федір Миколайович, професор гімназії з м. Станиславів Дем'янчук Іван Степанович з дружиною Євгенією Степанівною та дітьми Ярославом (6 років) і Романом (5 років). Майже всі виселенці, як правило, заарештовані адміністрацією чи військовими, не були заслухані судами й вислані без слідства. Лише кільком із них висунуто звинувачення».
В особовому фонді О. Лотоцького в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського знайдено кілька листів-звернень за березень-квітень 1917 р. до Комітету Української національної ради в Петрограді, до Червоного Хреста і меценатів-волонтерів із проханням про допомогу військовополоненим і виселенцям з Галичини. Віднайдено звернення Комітету від 16 травня 1917 р. до Комісії з прийняття російського підданства про дозвіл українським виселенцям із Галичини повернутися в Україну. До листа додано звернення директора Львівського театру Михайла Губчака про дозвіл переїхати з м. Симбірська до м. Києва та звернення професора Івана Дем'янчука про дозвіл переїхати з м. Буінська Симбірської губернії до м. Станиславова (Галичина) та інші.
Вчений Іван Дем’янчук писав у зверненні до Комітету Української національної ради в Петрограді: «Високоповажані земляки! За радою московських українців пересилаю виказ галичан, висланих адміністративно в Буінськ Симбірської губ. Такі викази посилав я вже не раз всіляким російським властям… Маємо надію, що сей виказ попаде нарешті в добрі руки і що ми дістанемо назад довгождану свободу, яку відібрали нам без усякої причини. Вже третій рік мучимося ми за непоповнені вини. Якби не австрійське правительство, котре посилає нам по 10 р. на місяць, многі з-поміж нас хіба б погинули з голоду, бо російська власть уміла лиш запроторити нас у тюрму, а потім вислати чортзна куди, але дати нам спромогу жити не знала… За більш як два роки неволі люди подерли на собі одіж і ходять обірванцями, бо не мають за що купити собі нову одежину. Люди, котрі не знали ніколи біди, тепер голодують і западають на здоровля, а то й помирають…»
На початку 1916 року керівництво Загальної української ради у Відні звернулося до українців з метою уточнення списків для прискорення визволення політв’язнів із Росії через газету «Діло», в зверненні є й прізвище І. Дем’янчука. Та наш земляк не дочекався визволення. Захворів на тиф і помер у 1919 році.
У рік смерті професора в друкарні Наукового товариства імені Шевченка вийшла книжка «Латинські вправи на першу клясу», укладена професором Дем’янчуком. Головні його праці: «Comicorum Graecorum fragmenta» (1913), «Ретор Квінтіліян як педагог» (1914). Також за життя вченого надруковано збірки творів грецьких драматургів «Супплементум комікум» (1912), «Перекази старинного світу» (1908-1911), драму Софокла «Гончі собаки» (1912), статті «З грецьких папірусів», Фрагменти старинної культури» (1912), «Родімський колос», «Рух літературний жіночий у старинній Греції» (1905), «Листи до Діогена», «Біблійні картини у грецьких писателів 5 і 6 ст. по Христі», «Декілька педагогічних засад ретора Квінтіліана» (1912), підручник з латинської мови (1911) для 1 класу гімназії, довідник про неправильні грецькі дієслова (1909) та інші.
