У цьогорічних місцевих виборах в Україні взяла участь лише третина виборців. Для порівняння – в перших виборах місцевих голів та депутатів рад після відновлення незалежності нашої держави взяло участь 70 відсотків виборців. Зберігається така тенденція: з кожними місцевими елекціями кількість осіб, які охоче беруть в руки бюлетені, зменшується. Отож маємо ситуацію, коли, образно кажучи, дисциплінована меншість українського електорату, яка вірить у будь-які популістичні дурниці, обирає на наступні п’ять років спосіб та рівень життя для козакуватої більшості, котра вважає себе незалежною від вибору керманичів держави.
У підсумку – сумний результат. Постійні учасники місцевих виборів обирають навмисного вбивцю (за відомим принципом «він нам дрова давав»), відомих корупціонерів (мовляв, вони хоч і крадуть, але іноді з нами діляться), осіб, що сприяли окупації частини української території та вбивству 14 тисяч наших співгромадян («мишебрацья!»). Якщо меншість формує порядок денний для 40-мільйонної нації, цей процес не має нічого спільного з представницькою демократією, за якої у владі представлено інтереси представників громадян усіх категорій.
Протягом майже трьох десятиліть ми чуємо, що треба з цією ситуацією щось робити. Назагал пропонують дві принципово різні моделі дій, правда, в багатьох їхніх комбінаціях. Та перед тим, як перейти до деталізації головних шляхів розв’язання проблеми, зауважу, що насамперед зі списків виборців треба негайно вилучити всіх осіб, які, крім українського громадянства, набули ще й громадянство інших держав. Адже лише громадянство Російської Федерації щороку отримує 400 тисяч (!) громадян України, а додаймо сюди й тих, хто має чи в перспективі одержить громадянство Польщі, Угорщини…
Для цього не варто організовувати якусь законодавчу ініціативу. Позаяк відповідно до ст. 8 Конституції України в державі визнається і діє принцип верховенства права. Головний Закон держави має найвищу юридичну силу. Всі інші закони ухвалюються на основі Конституції і мають відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. А ст. 4 стверджує, що в Україні існує ЄДИНЕ ГРОМАДЯНСТВО.
Отже, два шляхи… По-перше, потрібно запровадити «залізний» принцип, що до участі у виборах допускаються лише платники податків. Відповідно у списках виборців не буде пенсіонерів (крім осіб, які й далі працюють), представників учнівської та студентської молоді, які не працюють, а також тих, хто наразі працює нелегально, тобто не сплачує податки й інші обов’язкові платежі до бюджету та Пенсійного фонду. Прихильники цієї моделі розв’язання проблеми хронічно-тотальної неучасті українців у виборах посилаються на ст. 23 Конституції України, що констатує: кожна людина МАЄ ОБОВ’ЯЗКИ ПЕРЕД СУСПІЛЬСТВОМ, ст. 67, за якою кожен громадянин зобов’язаний сплачувати податки і збори, та ст. 68, що зобов’язує неухильно додержуватися Конституції та законів України.
Проте на цьому шляху маємо слабкі місця, які засвідчує сама ж Конституція. Зокрема її ст. 21 твердить, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. А ст. 22 стверджує, що конституційні права і свободи гарантовані і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод. Ст. 24 забороняє привілеї чи обмеження прав громадян України (а не осіб з іншим, додатковим громадянством) за будь-якими ознаками. А ст. 38 гарантує українському громадянину право «вільно обирати» органи державної влади та місцевого самоврядування. Себто якщо громадяни України – пенсіонери, студенти, старшокласники, домогосподарки, інваліди, «легальні» безробітні чи «нелегальні» трудівники тощо не сплачують податки на законній підставі, забирати в них право обирати чи звузити будь-яким чином зміст цього права –НЕКОНСТИТУЦІЙНО.
Другий шлях, прихильником та розробником котрого є депутат Верховної Ради шостого скликання Андрій Міщенко (ВО «Свобода»), є більш реальним. Одна з його тез така: українським громадянам, які не беруть і не планують надалі брати участь у державних чи місцевих виборах як законні виборці, варто запропонувати добровільно продати це своє право державі. Конституцію при цьому ніхто не порушує, позаяк базовим принципом таких дій є добровільність. Тим паче, що Україна вже має відповідний досвід. Згадайте так звані приватизаційні сертифікати (ваучери). Той, хто не бажав брати участь у приватизації державних підприємств, продавав власне право на це. Звісно, «збував» його не державі, на жаль, а здебільшого шахраям. Але це інша історія…
Отже, мільйони українських громадян, котрі ніколи не голосують, зможуть отримати «сертифікат виборця» і продати його державі. А процедуру такого «торгу» має супроводжувати вилучення цієї особи зі списків виборців. Продавати власне право можна, звісно, суто державі а не олігархам, як це відбувалося під час майнової приватизації чи планується тепер у результаті запровадження «вільного» ринку землі: знаємо, хто скупить у селян їхні земельні паї.
Та закон має передбачати й право такого виборця, якщо через певний час він політично активізується, й викупити в держави (в зворотному порядку) власний виборчий сертифікат. Повірте, те, що дістається задурно, ніколи не цінується. Але якщо український громадянин заплатить реальні гроші за власне право обирати, він гарантовано прийде на виборчу дільницю…
В Україні вже легалізовано ігровий бізнес та вільний ринок землі. Деякі народні депутати декларують необхідність легалізації в Україні й легких наркотиків, проституції, запровадження заборони на народження «неякісних» дітей тощо. То чому б не легалізувати продаж державі власного права голосувати за щось або проти когось на тих чи інших виборах і референдумах?
