Молода ткаля Анастасія ГРИГОРАШ з Отинії й давні традиції улюбленого ремесла відроджує, і творить сучасні. Вона молода, вродлива, сучасна, а у роботі на ткацькому верстаті – натхненна, осяйна і навіть пристрасна. Та головно Анастасія Григораш розвінчує усталені думки чи сучасні міти про те, що ткацтво як одне з найдавніших народних ремесел – у забутті і безперспективна професія минулого, а мовляв, тримаються давні традиції тільки на сільських ткалях літнього віку. Недавно в обласному центрі 24-річна майстриня відкрила свою майстерню «ZITKANA», в якій втілює натхнення у розмаїтті ткацьких вишиваних витворів ручної роботи. Анастасія – художниця з текстилю і дизайнерка етноодягу, та щонайперше дівчина гідно називає себе ткалею. І нема жодної випадковості у тому, що вона знайшла своє покликання у ткацтві.

– Вся моя родина, – каже ткаля, – художники, тож з дитинства я зростала в атмосфері їх дивовижного світу. Тато Мирослав Григораш – художник, майстер з дерева, а мама Оксана – художниця, директорка Отинійської художньої школи. Власне, з ткацьким ремеслом я вперше ознайомилася у Косівському інституті декоративно-прикладного мистецтва. Спочатку дуже мріяла бути художницею, хотіла малювати. Тож ткацтво було моїм хобі, а згодом стало улюбленою професією. Я змалечку малювала і відвідувала художню школу, де мені було дуже цікаво. Зрозуміло, що після закінчення Отинійської загальноосвітньої школи у мене не виникало жодних проблем з вибором наступних кроків – я прагнула малювати. Мої батьки підтримували мене і зважали на мій вибір. Вважаю, що моя професія чудова, а для дівчини й поготів. Саме в інституті я глибше пізнала ткацтво, а робота з текстилем мене захопила. І вже після чотирьох років бакалаврату зрозуміла, що якраз ткацтво може стати моєю професією. У виші ми створювали свої перші колекції одягу, а на п’ятому курсі я вже виконувала окремі замовлення. Після закінчення Косівського інституту декоративно-прикладного мистецтва працювала в Івано-Франківську в одного з дизайнерів і водночас виконувала замовлення онлайн. А недавно ми з дівчатами відкрили в обласному центрі свою майстерню. Тож нічого спонтанного у тому, що я роблю, нема – ткацтво стало моєю основною роботою.

– Ткацтво – одне з найдавніших українських народних ремесел, яке нині відроджується. Та в наш час працювати на ткацькому верстаті – дивовижа, надто ж в обласному центрі, а тим більше, якщо ти молода людина…

– Я не хотіла, щоб моє навчання у Косові минуло марно. Мені цікаво було після закінчення ВНЗ робити конкретну справу, зокрема ткати, хотілося чимось дивувати людей і т. ін. Адже, погоджуюся з Вами, сьогодні мало хто займається таким ремеслом. А справжній ткацький верстат я шукала давно. Сьогодні їх у мене вже два. У моїй майстерні в Івано-Франківську працюю на новішому верстаті – львівського майстра. Його мені подарувала одна жінка з Києва, яка терміново виїжджала до США. А свій перший верстат знайшла і придбала на Косівщині. Колись майстер на ньому ткав рушники. Той верстат старий – до ста років має. Під час навчання я не мала свого верстата, тож набиралася майстерності на інститутському обладнанні. Але після четвертого курсу вирішила, що хочу мати свій верстат удома. І на своєму першому верстаті вперше виткала сорочку своїй сестрі. Так усе почалося. Тепер уже тчу сорочки чоловічі і жіночі, сукні, сумки тощо – асортимент тканого одягу чималий. Виготовляємо і вишиті вироби – люди хочуть вишитого і гарного одягу. Поєднуємо ткацькі елементи з народними мотивами.

– А на які орнаменти орієнтуєтеся?

– Намагаюся віднаходити орнаменти в книжках, адже народні візерунки мають свою історію й багатовікові традиції. Мені дуже подобається наддніпрянська орнаменталістика, звісно, також люблю гуцульську та ін. Маю багато орнаментів з різних регіонів України – хочу напрацювати їх значну кількість. Мені подобаються орнаменти різних етнографічних груп і важко виокремити, які люблю найбільше. Часто я інтерпретую орнаменти, спрощую чи адаптую до сучасних віянь і смаків. Буває, що з готового орнаменту використовую для роботи тільки палітру кольорів. Головне, щоб у ньому були народні джерела. Наприклад, автентичний гуцульський орнамент я можу творчо обробляти, додавати щось своє – сучасне.

– Ви свій ткацький верстат, Анастасіє, часто порівнюєте з музичним інструментом... Чи важко, образно кажучи, творити музику ткання?

– Верстати є різні, тож і їхні можливості неоднакові. В майстерні в Івано-Франківську мій верстат – килимовий. На ньому виготовляю килимки з відходів – обрізків тканини, а також грубші деталі до сумок. Так ми з дівчатами реалізовуємо проєкт «Екокилимок», співпрацюючи з мануфактурою. Від основи і густини берда – металевої пластини, в яку входять нитки, залежить, що можна виготовляти на тому чи іншому верстаті. Така металева пластина має перегородки, які у килимовому верстаті ширші, ніж в одяговому. Бо в килимках нитка основи грубша, а в одязі – тонка. Тож відповідно і у верстатах є ширші і вужчі вічка.

– Працюєте здебільшого на замовлення?

– Так, переважно на замовлення. Мрію про свою колекцію, та бракує часу.

– Про яку колекцію?

– Думаю, що про одягову. Буде, очевидно, якийсь мікс із чоловічого і жіночого одягу – сорочки, плаття... Колекцію буде виконано в одному орнаментальному стилі. Якого регіону – ще не визначилася.

– Побутують міфи, що ручне ткацтво вже відійшло у забуття, а те, що залишилося, образно кажучи, ледве хлипає чи тримається на сільських сивих майстринях?

– Таких хибних стереотипів є чимало. Наприклад, що професія ткалі не сучасна і не престижна, а дехто навіть пише, що робота майстринь марудна й однотипна. Проте у світі, на відміну від України, вироби з художнього текстилю дуже високо цінують. І у нас мода на них зростає. Думаю, що лише останніми роками українці почали належно розуміти, що таке етнофасон. Тож такий одяг сьогодні і в Україні вже починає мати попит. Призабуте стає сучасним. У цьому найбільша привабливість етнобрендів.

– Щоб інтерпретувати чи додавати своє, потрібні, на моє переконання, надійні народні підвалини. А які Ваші творчі орієнтири?

– Вважаю, що в основі моїх виробів є найголовніше – надбання народних майстрів ткацтва. А кожна моя інтерпретація – то максимальне примноження великих давніх українських традицій. Я інколи навіть поєдную в одному виробі орнаменталістику і колористику з різних регіонів України. Буває, що придумую і власну палітру кольорів. Думаю, що від такої інтерпретації мої вироби стають сучасними й цікавими.

– Хто Ваші основні замовники?

– Люди від 20 до 50 років і старші. І справа не лише в усталеності смаків, а й у ціні виробів. Вони недешеві. Адже, наприклад, для виготовлення однієї чоловічої сорочки потрібно не менше тижня роботи. І наголошую: ручної роботи – без жодної механізованої операції. Попри те, що у процесі виготовлення кожного виробу є багато таких етапів, які люди і не бачать і про які навіть не здогадуються.

– Та все ж означте бодай найголовніші.

– Кожен клієнт може собі замовити індивідуальний дизайн того чи іншого виробу. Можливо, навіть поєднати дизайн одного виробу з колористикою іншого і т. ін. Спочатку розробляємо ескіз, який відтак погоджуємо із замовником і затверджуємо для роботи. Далі, наприклад, для ткання сорочки потрібно підготувати ткацький верстат. Тож снуємо основу на снувальній рамі, а відтак заправляємо верстат – підв’язуємо основу до верстата. Наступний крок – навивка верстата, тобто навивання підв’язаних ниток на передній вал. І аж тоді можна розпочинати власне ткання. Частину виробу я фотографую і відсилаю клієнтові на узгодження. Люди переважно дослуховуються до моїх порад. Згодом виріб зшиваємо і починаємо примірки. Можемо працювати і дистанційно. Стараємося клієнтам догоджати. У своїх виробах поєдную ткацтво і прості сучасні тканини, декоровані вишивкою. Найдешевша ціна однієї такої сорочки – не менше 2,5 тис. грн. А багато вишита сорочка вже сягне 2,7 тис. А якщо в основі виробу – цілком ручна робота, то він може коштувати і 5,7 тис., і більше. Я намагаюся ніколи не зловживати цінами, а робити свою продукцію доступною для людей. Наразі працюю на промоцію, на свій імідж майстрині, на мережу постійних клієнтів. Тож середні ціни мене задовольняють.

– Які матеріали використовуєте?

– Для мене ткацтво – ремесло сучасне, тож і матеріали у своїй роботі використовую сучасні. З одягових тканин для основи віддаю перевагу поліестеру. А нитки для ткання можу використовувати лляні чи бавовняні і т. ін. Вони доступні. Навіть якщо хтось хоче стовідсотково натуральної тканини, то все одно я радила би частково її поєднувати з поліестером. Адже якщо нитки натуральні, то тканина мнеться. Якщо ж додати хоч невеличку частину поліестеру, то в такій одежині й душно не буде, і вона буде добре форму тримати. Тож в основі своїх виробів обов’язково використовую поліестер. А які нитки доречніше брати, мені підказав досвід. В інституті цього не вчили. Наприклад, колись мене навчали ткати цілком акриловими нитками. Та це мені не подобається, тому що акрил кошлатиться і тим самим знижує товарний вигляд виробів. І я перейшла на льон, бавовну, напівшерсть – у поєднанні з акрилом. Очевидно, це вже інтуїтивне відчуття доречності. Адже я намагаюся не просто ткати, а робити високоякісно.

– А які ознаки, на Ваш погляд, можуть бути свідченням майстерності?

– Безумовно, що якість тканини, яку майстриня виготовляє на ткацькому верстаті. Розумієте, професійно ткати замало, потрібно ще мати добрий смак. Також велику роль у нашій роботі відіграє відчуття кольору. Рівень шиття, зі смаком поєднані орнамент і кольори – це ті ознаки, за якими, на мій погляд, можна визначити рівень майстрині. Крім цього, у декоративно-прикладному мистецтві є свої композиційні закони, які належний майстер має знати, якщо хоче виготовляти високоякісні вироби, а не просто товари широкого вжитку.

Особливістю чи впізнаваністю моїх робіт є відповідна заправка ремізок у верстаті для виробництва певного матеріалу, тобто тих ниток, які «відповідають» за певний підйом інших ниток. Там є своя послідовність. Я, наприклад, уже два роки працюю на одній і тій самій заправці ткацького верстата, і вона мені подобається. Майже у кожному моєму виробі є орнамент, який творить тільки ця заправка. Кожен свій виріб маркую логотипом майстерні «ZITKANA». Це і є мій підпис під своїми творами. Я добре співпрацюю з майстринями з шиття одягу, які мають свої майстерні. Тож і самотужки домовляюся з клієнтами, і тчу, і вишиваю...

Завжди дослухаюся до всіх забаганок замовників, але й раджу також. Я не хочу виготовляти негарні речі. Тож працюю з любов’ю і натхненням. Може, це й парадоксально, але коли я тчу, то відпочиваю. Попри те, що робота забирає не менше 80 відсотків мого часу. Я людина руху. Дуже важливо, що я люблю те, що роблю. Ось чому немає втоми. Для когось, може, ткацтво – то рутинна і монотонна праця, а для мене – улюблене заняття, за яким навіть не помічаєш, як спливає час. Я бачу поступовість народження орнаменту, і цей процес мене захоплює. Для мене найбільше замилування – бачити радість в очах людей після того, як вони одягли зіткані мною речі. А ще мені дуже важливо відроджувати ткацькі традиції.

– Хто були Вашими вчителями?

– У Косівському інституті декоративно-прикладного мистецтва є відділ художнього текстилю. Там працюють викладачі, які люблять і знають свою справу: Оксана Гордійчук, Вікторія Дутка, Наталія Гаврилків... Я їм дуже вдячна і перепрошую тих, кого від хвилювання не змогла згадати. А ще я дуже вдячна Галині Борук, яка навчила мене в інституті багатьох ткацьких технологій. У нашій роботі найважче – спілкування з клієнтами. Хронічно бракує часу для себе чи виготовлення виробів для душі. Мій робочий день триває близько 12 годин на добу. Я ж не люблю тупцювати на місці, люблю рух і розвиток. Очевидно, саме це для мене у професії ткалі найголовніше.

...Я спостеріг: щойно Анастасія Григораш заходить у свою майстерню, як водномить стає осяйною, ніби за її плечима відразу виростають крила натхнення. А старенький ткацький верстат в очікуванні доторку майстрині ніби оживає й починає світитися від неповторної усмішки молодої ткалі.