Парохія Святого пророка Іллі УГКЦ на вулиці світлої пам’яті «дивізіянта» й великого патріота України Михайла Мулика в Івано-Франківську хоч і є однією з наймолодших в обласному центрі, та вже й одна з найбагатших на добрі справи й починання.

Цей куток міста ще донедавна видавався некомфортним для жителів прилеглих багатоповерхівок – близькість до залізничного й автобусного вокзалів овіювала його недоброю славою й людськими наріканнями. А зведення церкви Святого пророка Іллі УГКЦ, де душпастирську працю провадять настоятель о. Річард Горбань та сотрудник о. Володимир Войтович, змінило обличчя цієї колись нечупарної привокзальної території: Світло Боже зробило його добре впізнаваним, затишним і привабливим як для дорослих, так і дітей.

Отож сьогодні у рамках редакційного проєкту «Людина у війні», який уже понад два роки провадить редакція нашого часопису, ми розповімо про те, як у воєнних реаліях за короткий час церковна спільнота завдяки своїм духовним провідникам і добрим починанням стала воістину не лише місцем для духовної поживи, а й школою людського милосердя.

– У нашій парохії я відповідаю за всі церковні справи, які стосуються катехизації, соціальної допомоги нужденним чи волонтерської праці для сприяння ЗСУ, – розповідає сотрудник церкви Святого пророка Іллі УГКЦ о. Володимир ВОЙТОВИЧ. – Цю церкву ми з отцем Р. Горбанем будували від першої цеглини, а через п’ять років освятили. Але скажу без перебільшення, що ми всі працювали від ранку до ночі, щоб якнайшвидше звести храм. Ось чому точно знаю тепер, що лишень цілковито віддаючись меті, результат можна побачити дуже швидко.

Ми віддавалися до кінця, й наша церква є чи не єдиною в Івано-Франківську, яку так швидко збудували. Щоранку відправляли Службу Божу у каплиці, а відтак упродовж усього дня працювали над розв’язанням проблем будівництва церкви. Ходили до людей, просили, стукали, зустрічалися з керівниками різноманітних установ, підприємцями. І, дякувати Богу, нас чули, розуміли і нам відчиняли двері допомоги. Адже наша церковна громада лише формувалася: було не більше двох десятків людей. А ми потребували надійного й відповідального опертя.

– Майже як у відомій притчі про запрошених і покликаних...

– Я переконаний, що фундамент таких духовних підвалин закладається у сім’ї. Я народився на Львівщині у селі Отиневичі неподалік Ходорова і змалку навчений працювати. Тож добре розумію, що будівництвом церкви ми не завершили свою працю, й нам належить і далі примножувати добрі справи, провадячи не лише душпастирську, а й соціальну місії. Щомісяця, наприклад, на нашій парохії ми годуємо не менше восьмисот людей, а також щодня допомагаємо кожному, хто шукає у нас милосердя. Наголошу, що таку соціальну працю ми розпочали не після повномасштабного вторгнення російських загарбників, а майже відразу після освячення храму ще у 2017 році. На парохії кілька місяців тому ми також обладнали мініпекарню, і вона ефективно працює: випікаємо булочки, круасани й іншу продукцію. Наш храм – біля вокзалу, й до нас часто зверталися по допомогу. Тож була велика потреба у такій праці. А якщо людина у тебе щось просить, то дуже важко відпустити її без нічого. Бо тоді стає тяжко на серці. Адже ми слухаємо і чуємо Слово Боже. Тому робимо все, щоб наше служіння було справжнім, а не показним.

Правда, людей ми попросили не приходити щодня, щоб не чекали нас годинами. Та й не можемо марнувати час, чекаючи, чи хтось прийде по допомогу. Бо маємо на парохії багато інших душпастирських обов’язків і господарських справ. Тож вирішили, що допомагатимемо нужденним раз на місяць. У служінні важливо зрозуміти, що пізнати Бога можна тільки через людину, тобто через свого ближнього і любов до нього. Любов до чужої, тобто цілком випадкової у нашому житті людини засвідчує, наскільки справжнє твоє служіння у Христовому винограднику. Це дуже важливо. Бо можна нескінченно говорити про християнську любов, образно кажучи, безперестанку бити себе в груди, потопаючи у марнослів’ї... Але наші віра й справжність пізнаються тільки по наших справах…

– Отче Володимире, мабуть, без гідних і працьовитих помічників Вам було б дуже важко урухомити деякі добрі парохіяльні наміри?

– Просто так у нашому житті нічого не трапляється. Щоб мати добрих помічників і привести їх до храму Божого, потрібно було докласти багато зусиль. Так, ми з отцем Річардом нині маємо добрих помічників. Серед них є люди, які свого часу ніколи не наверталися до церкви, а тепер не тільки ходять, а й належно служать Богові своєю працею, допомагаючи нужденним. На парохії діють різні молитовні спільноти. Наприклад, згромадження «вервичан», тобто молільників на вервиці, щомісяця допомагає своїми пожертвами нужденним приблизно на сто тисяч гривень. Загалом у нас є півтора десятка таких активних парохіян.

– Мені ваші парохіяни розповіли, що й Ви, отче, не цураєтеся фізичної праці у церковній пекарні.

– То нескромно говорити про себе щось добре, бо виглядає похвальбою чи гординею. Про мене знають і судять всі, і все – за моєю працею. Помилково думати, що священник – то особа, до якої важко доступитися. Справжній священник – така сама людина, як інші. Він тільки має порівняно з пересічними парохіянами на одне таїнство більше – Таїнство священства. Священник не має сидіти в церкві, чекаючи, що хтось прийде за якимись душпастирськими послугами: чи шлюб дати, чи похрестити дитину, чи покійника відспівати. Ми чинимо по-іншому. Ми служимо людям, пізнаємо людей, вникаємо в їхні наболілі проблеми чи біди, розраджуємо, посильно допомагаємо й у щоденних побутових питаннях, бо йдемо до людей та спілкуємося з людьми. Активно допомагаємо як волонтери передусім ЗСУ. Так, в Україні сьогодні непрості часи. Але Господь Бог дарує нам відповідні думки й показує нам шлях, яким маємо йти і що маємо робити для перемоги…

Навідавшись у підвальне приміщення новозбудованої церкви, автор цих рядків був приємно здивований: усе зроблено до ладу і по-господарськи. Обладнання для мініпекарні – сучасне й дороге. А працюють на ньому головно дві жінки – Ганна Вацеба із села Радча та іванофранківка Жанна Мельників.

– Ми щодня свою роботу починаємо з молитви, – каже мати п’ятьох дітей Г. Вацеба, привертаючи нашу увагу до образу «Свята вечеря» на стіні пекарні. – Випікаємо круасани, а отець Володимир – хліб. Розумієте, такого священника, напевно, годі й пошукати деінде. Принаймні я вже не в одній церкві побувала і не з одним священником спілкувалася за своє життя, але такого ще не зустрічала. Ми випікаємо дуже смачний і поживний домашній хліб. Я працюю від ранку і до шостої години вечора. Як і коли потрібно. Вдячна отцеві, що він мене сюди благословив на працю. Колись, навідуючись по допомогу до цієї церкви, я бачила, що біля неї багато людей збирається. Одержуючи щоразу безоплатну допомогу, я старалася служити іншим у церковній громаді, бо хотіла віддячити за милосердя. Дуже тішуся, що маю змогу своїм служінням допомагати людям. Бо переконана, що наша праця для нужденних – то молитва...