Поєднував вічні теми. Олександра Дасевич: Мій батько тішив усіх своїми піснями, які й сам виконував густим баритоном

7 листопада сповнився рік, як пішов з життя мій батько – поет-пісняр Степан Іванович ДАСЕВИЧ. Людина з великим серцем, щиро люблячим українську мову, пісню, рідну неньку Україну.

Народився Степан Іванович у мальовничому селі Джурів на Снятинщині 30 серпня 1940 р. Це були важкі голодні воєнні й післявоєнні часи, але він зростав у великій люблячій родині, добре навчався, займався спортом. Усе дитинство та юність багато працював і вже після дев’ятого класу поїхав на роботу в Одеську область, потім на цілину, Донбас і Крайню Північ. Важко працював, щоб допомогти родині. Часто згадував з усмішкою на обличчі, як купив собі гармонь. А як гарно тато грав, співав, радував усіх своїм густим баритоном!

Дуже любив село, в якому зростав, красу цього дивовижного краю, яку описав у своєму вірші «Снятинські зорі»:

Зорепад, зорепад у містечку над Прутом

Хто побачить хоч раз, вже не зможе забути,

У далеких краях і на суші й на морі

Будуть снитись йому тихі снятинські зорі…

Потім були служба в армії, навчання у Львівському політехнічному інституті, одруження, народження двох донечок, праця на великих заводах Івано-Франківська, наукові розробки, винаходи, за які отримав грамоти й інші відзнаки.

Степан Іванович завжди був сильним та цілеспрямованим. Але за тими силою і суворістю жила поетична душа, яка «вирвалась» на волю після того, як досяг 50 років. Це були патріотична й лірична поезія, також жартівливі байки та дитяча творчість.

У віршах мій батько зворушливо й щиро поєднував вічні теми: вірність, кохання, відданість рідній землі... Наведений зокрема вірш «Молитва і мрія» розкриває нині бажання кожного українця – жити в Україні, «гідній подиву, честі і слави»:

Доки ніч над полями темніє

І блукають десь сни-сновидіння,

Завези, занеси мене, мріє,

В своє царство, свої володіння.

Де немає ні кривди, ні муки,

Де шанують й цінують людину,

І нема на перонах розлуки,

Ані зради, ні пострілів в спину.

Занеси у високі Карпати,

Що доступні лиш вітру і хмарі,

У літа, коли батько і мати

Ще були наче лебеді в парі.

Занеси в чисте, вічне, нетлінне,

Де ногою не ступить лукавий, –

Там нова молода Україна,

Гідна подиву, честі і слави.

Там козацька свята Україна,

Що воскресла для щастя і слави!

Дуже запав мені у душу вірш «Вернись, дитино, в рідний дім». Ці слова батько писав, роздумуючи над біблійною темою, про дітей, яких завжди чекають вдома, з надією на їхнє повернення. Це перший вірш тата, який став піснею. Музику написав талановитий композитор Богдан Шиптур, а виконав відомий співак і друг батька – Віталій Махоткін (Ласло Габош).

Близькі серцю вірші Степана Івановича не лише дружині, дітям, внукам. Вірші батька є у творчості відомих на Прикарпатті співаків, композиторів. Композитор і співак Мирослав Петрик випустив книжку з авторськими творами, до якої увійшли 14 пісень поета-пісняра. Вона отримала назву одного з віршів Степана Дасевича – «Пісенний сад».

На тексти батька створили музику й інші відомі композитори: Мирослав Пастернак, Євген Боднаренко, Любов Литвинчук, Віталій Маник, Петро Корж та інші. Пісню «Марічка-Чічка» виконав Іван Попович, «Чаклунку» заспівав Володимир Пірус. Марш «Вставай, народе», написаний із вірою в Україну та свій народ у період Помаранчевої революції, виконував Михайло Кривень:

…Україно, ненько, волелюбна мати,

Ми твої відважні лицарі-солдати.

Доки світить сонце, доти Ти в нас є.

Вінчатиме слава імення твоє!..

Особливою сторінкою у творчості батька є вірші й баєчки для дітей. Дуже просто й вдало він умів достукатись до їхніх сердець, розвеселити малечу. У 2018 р. видав книжку-розмальовку «Рости, дитинко». Тішився нею, радів, що дітки зможуть читати її, розфарбовувати та вгадувати, про кого йдеться у байці. Також до книжечки ввійшли вірші, які батько присвятив своїм молодшим онукам: «Я – маленький Антончик», «Анно-Маріє, Анно-Марічко».

Мій тато Степан був завжди у центрі уваги будь-якого товариства, співав, читав вірші та байки. На кожне ім’я миттю складав вірші. Та найбільше його серце боліло за Україну. Він щиро вірив у те, що вона стане вільною і квітучою, що обов’язково буде Перемога. Чекав з війни щасливого повернення онука Антона, пишався своїм козацьким родом.

Батько не шукав слави й визнання. Просто дарував людям свою творчість, багато допомагав інколи й зовсім незнайомим людям. Допомога людям – таке було правило його життя.

У річницю смерті тата просто хочу, щоб пам’ятали його доброту, щирість, любов до України та краю. Завершую цей спогад «Заповітом» поета-пісняра, люблячого тата, дідуся, чоловіка, друга – Степана Дасевича:

ЗАПОВІТ

Як помру, не тужіть, не ридайте,

Лиш над гробом скажіть «Отче наш»,

І в дорогу мені заспівайте

Мій улюблений рухівський марш.

Той, що в дні, як цвіли помаранчі,

На майдані столичнім писав.

І крокуючи в лаві повстанчій,

Побратимам зі сходу співав.

Поховайте і знову вставайте

До борні кожен день, кожну мить,

Яничарам московським не дайте

Дух козацький ваш занапастить.

А мене пом’яніть при нагоді

До мого ювілейного дня.

Й живіть довго в любові та згоді

Як найближча Христова рідня.