Нещодавно побачила світ книжка заслуженого журналіста України Василя Нагірняка «Орфей Собору Нації» (друге доповнене видання) – про життя і творчу діяльність буковинського композитора Володимира Івасюка, який подарував світові безцінні шедеври – «Червону руту», «Водограй», «Я піду в далекі гори» і ще понад 100 пісень і пів сотні інструментальних творів.

Як відомо, В. Івасюка намагалися змусити до співпраці з органами КДБ, прославляти партію, кремлівських вождів, писати російською, створювати музику на хвалебні оди московських поетів. Але композитор України не зрадив. Тоді московські та зрусифіковані українські кадебістські генерали ухвалили йому смертний вирок – і у Брюховичах, під Львовом, у таємному будиночку з химерами закатували. Письменник відкриває світові очі на цю страхітливу, донедавна заховану за сімома замками таємницю. Ми мусимо знати цю правду, щоб бути сильнішими…

Водночас автор розкриває читачеві й філософію української пісні, яка звучить і в широкому плині Дніпра-Славути, і в гомоні Черемоша й Прута. Книжку написано у форматі окремих оповідань-нарисів-новел. Кілька з них пропонуємо увазі читачів.

З Володимиром Івасюком я особисто знайомий не був. Дуже жалкую. І досі картаю себе за те, що не довелося почути живий голос зі сцени, міцно потиснути композиторові руку, промовити щиро й сердечно: «Спасибі, Володю, за пісню».

З «Червоною рутою» живу кожен Божий день. Водограями милуюся, бо проживаю у столиці Гуцульщини – Верховині, серце якої наснажує бистра гірська ріка Чорний Черемош. Розумію її плин, музику, пісню – вони дзвенять Івасюковими струнами, які дарує Україні кожні спрагла весна, жагуче літо і терпка осінь. Як за життя Володі. «Заповіт» Шевченка, «Водограй» Івасюка – напувайтеся, люди, нектаром музики з чистих, соборних криниць. І підіймайтеся неспинно стрімкими плаями, якими впевнено йшов Володя, у далекі гори, у Карпати, і ви побачите, якою милою, любою і чарівною є наша мати Україна. Із карпатської вершини – Говерли композитор угледів світло нового дня, світло Вільної, Самостійної України – і своїми піснями, музикою серця та душі зазивав український народ до Собору Нації.

Чи маю я право сказати власне слово про В. Івасюка? Так, бо мені є про що розповісти – голос душі лягає на папір із глибини української думки, з філософії монологів батька з сином... А найбільше – з джерел мелосу народної скарбниці, з якої наш Орфей зіткав золоті струни і живе слово пісенної ріки Нації. Моє серце обпікає вогнем стопекельне горно нелюдських мук композитора – таїну повідали люди у Брюховичах, проте страх залишився безіменним.

Чи моє слово загоїть кровоточиві рани української правди, рідних сестер композитора, стражденної Івасюкової родини? А чи обпече вогнем іще живих Володиних убивць, яких Господь тримає на білому світі дотепер? Судити тобі, читачу. І ти маєш усвідомити, що вже давно настав час повернути Україні українську душу Орфея, його пісню, музику, струни, бо в них – золото і кришталь духу предків, бо в них – солодкі роси кожного новонародженого дня і терпкі сльози вимордуваної зайдами історії. Так, цвіт червоної рути вороги стинали мечем, а полум’яна квітка розпускала все нові й нові пагони – і цвіла. З первоцвіту цієї гордої карпатської рути зіткана музика буковинського співця, сяйвом незнищенної української душі освячена його пісня – жива струна композитора Володимира Івасюка.

…Я знову чую голос Володі, він із Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем, і вони, зовсім юні, завихрені у музику життя, вибігають на велику українську сцену – «Червона рута» знову тріумфує. На всю вільну Україну, на весь світ. Її слухаю наче вперше – солодкий трепет на високій ноті проймає серце. Володині струни злітають без упину веселково – від української душі до українського сонця…

Музикою великодньою – музикою писанковою освятив сам Господь сніжно-білу хатину на узліссі, де колись буяла зеленим руном левада Сидора Воробкевича,  а доокола духмянів медоносними яблуками райський сад. З цієї хатини – лілії-лілеї білої у невеликому містечку Кіцмані виглянув на світ Божий своєї яснозорої пори маленький хлопчик Володько – так його ніжно кликали батьки Михайло та Софія Івасюки. Володько одразу поринув у цей дивовижний розмай блаженства – і почав глибоко вдихати божественну музику казкового царства світу.

– Я хочу грати на скрипці, тату, у великому оркестрі. Купи мені скрипочку, татусю, – попросив своїм дзвіночком-голосочком Володько у три рочки.

– Куплю, синочку, неодмінно куплю, – промовив з радості батько,  – тільки ти, мій хлопчику, ще трохи підрости, наберися сил.

Та син не чекав, допоки підросте, вбереться в силу. У свої чотири рочки він шукав гармонії з музикою, піснею, мелодією, звуком. Повернувшись зі школи, Михайло Григорович промовив до дружини: «Наш Володько, Софіє, буде музикантом».

Спливли літа над зеленими левадами, гаями, садами, помежи смарагдовими берегами річки Совиці, у дивовижному царстві предковічного лісу. У музичному світі Буковини засяяла яскрава зірка. А коли батько отримав гонорар за книгу «Червоні троянди» і купив старовинний австрійський рояль, хлопець від нього не відходив. Володя сідає за рояль і музикує... З ласки Божої квіти-ноти розцвітають. Найперша його пісня – «Колискова» на вірші батька. У школі створює вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка». Освячує нотами пісні «Відлітали журавлі», «Я – мандрівний музика», «Моя пісня», «Аве, Марія, або Елегія для Марії», «Ласкаво просимо» та інші.

Володя закінчує школу, вступає до медичного інституту, однак першого ж дня через інцидент з гіпсовим «вождем» його з інституту виключають. На нього, 17-річного, заводять карну справу… Але В. Івасюк іде працювати на завод «Легмаш», де разом з керівником вокально-інструментального ансамблю «Карпати» Валерієм Громцевим створює ліричну пісню «Жовтий лист», яка набуває широкої популярності.

Проминув рік. 31 серпня 1967-го Володя з другої спроби стає студентом-першокурсником медінституту. Саме тоді в нього загострюється потяг до мелосу українських пісень. Народна творчість кличе невгамовного збирача фольклору в гори, у Карпати…

В. Івасюк піднявся до чола Говерли. Довго-довго розмовляв з українською долею, і вона розповіла композиторові про червону руту – карпатську диво-квітку, яка росте ген-ген у горах, на стрімких бескидах, щоранку з Володарем землі вітається  – її жагучим, полум’яним цвітом треба освятити долю народную, нещасливую, й окропити українську волю.

Карпати поріднилися з Івасюком, а жовтень 1968-го відчинив навстіж ворота до пісенної галактики композитора. У тому сузір’ї яскраво спалахнула перша світосяйна зірочка Володі  – пісня «Мила моя», яку досить піднесено заспівав у популярній музичній телепередачі «Камертон доброго настрою» сам автор. Вона була першою з тих, що згодом прославили не лише молодого композитора, а й усю українську естраду.

Тієї золотої осені 1970-го у світ Володиних мрій, чарівних ніжних струн і патетики нових творів уривається як бурхливий карпатський водограй нова муза – Галина Тарасюк. Жовтий цвіт наспівував Володі та Галині тієї незабутньої золотої осені їхню пісню. Падав закоханим до ніг, а вони блукали таємничими брукованими вулицями свого міста, своєї молодості, своєї пісні. Чомусь завжди та пісня приводила їх до напрочуд красивої, дивовижної церкви Петра і Павла на вулиці Сторожинецькій. У величезному церковному дворі Галя заворожено вдивлялася у великі небесні очі хлопця…

Спомини про Володю живуть у серці Галини Тарасюк і житимуть доти, доки битиметься її серце. А ще нев’януча пам’ять дихає серцем дорогої людини у грудочці землі, яка лежить у гуцульській різьбленій ракві – дерев’яній шкатулці, що її композитор подарував дівчині на день народження. Священна грудочка землі… З могили на Личаківському цвинтарі, у Львові…

Неперевершеним є твір «Пісня буде поміж нас», який композитор завершив вже у Львові. Але слід цієї пісні, безсмертний слід і віра та надія у повернення до романтики залюблених мрій, залишилися у Чернівцях – на буковинських вулицях, на церковному подвір’ї та у завсіди відчиненому храмі Петра і Павла.

Пора виходити на дорогу, рівну українську дорогу, яка вестиме до Собору нездоланного квіту Нації. Такою дорогою мають вести спраглий свободи народ мої струни, мої чари, моя пісня – напоєна з живого джерела і викресана з народного нурту предків. Гірський водоспад на радощах весело хлюпоче стоголосими розливами, горнеться до душі композитора, наче проситься:

– Володику, любий та дорогий, візьми-но нас, срібнії струни-жерела, у танець – «Гуцулку» запальну утнемо собі тут, під скелею, на всю Гуцулію. Най Черемош із Дніпром-Славутою на соборних струнах весни заграють-заспівають  – і понесуть водограєву бистрінь кровним братам-українцям на могутній Донбас, на широкі подільські лани-простори, на славне Полісся. Пора настала – най почує всяк сущий на Вкраїні її могутній, невсипущий український гомін...

І вся Україна через телеекрани полинула до буковинської столиці – Чернівців, на Театральну площу. На її давній архітектурній підкові відбувалося напрочуд дивовижне дійство – Храм української пісні. Тієї вересневої пори нуртував силою української пісні лише його, Володимира Івасюка, стрімкий український ручай. Володя стояв на Театральній площі Чернівців і з великого буковинського серця вирвався вихор «Червоної рути», «Водограю» – і полетів лунким голосом за небокрай, на терени близькі і далекі. Таких пісень ще не чув ніхто. І такого співу ще не чули люди.

А навесні зіркового 1971-го в повітрі вже витала нова Володина пісня, котра цього разу мала черкаське віршове коріння. Її написав поет Василь Марсюк. Цвіт душі композитора і краса-мелодія чар-голосу Софії Ротару виряджали у вирій в ефірі Чернівецької студії телебачення у популярній на всю країну передачі «Сяйво» «Баладу про дві скрипки».

– Доброго дня, величний граде Львове, я скидаю перед тобою капелюха, – промовив Володя на пероні у сонячному серпні 1972 року, зіскочивши зі сходинки вагона потягу «Чернівці – Львів».

– Тихіше, братику, бо на нас ззираються всі люди, що вони подумають? – спробувала втихомирити Володю сестра Галя.

Вони удвох перебираються до Львова, щоби продовжити у галицькій столиці свою науку.

– А нехай дивляться та послухають, який я щасливий, що відтепер українське місто Лева і моїм рідним містом буде. Тут мої мрії, тут моя музика, консерваторія, нові друзі… Всеосяжної музики глибінь…

Пісенні струни кличуть у вирій вірші талановитих львівських поетів – Ростислава Братуня, Богдана Стельмаха та Романа Кудлика. Із поезії Богдана Стельмаха «Щороку і весна, і осінь» та творчої душі митців розлилася срібними струнами любові провесінь-гармонія «Лиш раз цвіте любов».

Недовго, лише шість років, тривала дружба Володимира Івасюка і поета-пісняра Богдана Стельмаха. За цей час вони встигли написати небагато – шість пісень, але яких! «Лиш раз цвіте любов», «Запроси мене у сни свої», «Нестримна течія», «До танцю». І – «Колиска вітру». А скільки ще могло бути ліричних шедеврів, якби кадебістські вовкулаки не відібрали у Володі життя.

«Два перстені» забриніли Івасюковою долею влітку 1973 року у блаженній Долині троянд. Це неповторно казкове, дивовижне місце на Кримському півострові. Чорноморська муза принесла-навіяла із країни блакитних скель у Трояндову долину два перстені, що їх Володя побачив у Стельмаховому вірші, і музикою власної душі вони одізвалися-забриніли.

Нарешті до Володиного серця завітала довгождана мрія. Її приніс на крилах львівської жар-птиці перший вересневий день 1974 року. Володимир Івасюк  – студент композиторського факультету Львівської консерваторії ім. Миколи Лисенка. Його талантові аплодувала Європа і всенький світ. «Червоній руті» вклонилася Москва на першому всесоюзному конкурсі «Пісня-71». Популярна українська пісня «Водограй» перемагає в телевізійних конкурсах «Алло, ми шукаємо таланти» і титулованому всесоюзному конкурсі «Пісня-72» та на міжнародному пісенному конкурсі «Сопот-74».

Часу течія, нестримна, несе композитора на своїх крилах далі, та все ж залишає давній біль у його душі. Володя почувався у вічному боргу перед матір’ю, бо мати ладна була полетіти на край світу, витерпіти найтяжчії муки та страждання, аби тільки її синочкові було тепло і затишно. Аби йому по-Божому на цьому світі жилося. Усе би віддав заради любої неньки й син, «лишень аби мати на білому світі була». Із материнської душі, з її чистоти людських взаємин, доброти, ніжності і любові народжувались духовно багаті мелодії Володимирових струн. І раптом ще одна, до болю трагічна мелодія, і пророчі драматичні слова. Уже після останнього подиху композитора пісню «Балада про мальви» осягнуть зболеними серцями, що не переставали кровоточити до скону їхніх днів згорьовані матір і батько: