Подією тижня, що минув від попереднього випуску «Галичини», стало звільнення Херсона від російських окупантів. Власне, мабуть, саме 11 листопада, коли наші Збройні сили ввійшли до міста на плечах московитів, які панічно втікали з Правобережжя Дніпра, ввійде в історію України як дата його визволення.

Українська армія повернула Херсон до складу нашої держави без єдиного вбитого солдата чи офіцера. Зрештою, обійшлося й без вуличних боїв. Загалом місто уціліло. Росіяни, котрих, по суті, змусили покинути обласний центр у стислі терміни, лише підірвали телевежу та деякі об’єкти міської інфраструктури.

Звільнення Херсона – це найбільша військова перемога Києва за весь період війни, розпочатої рашистським вторгненням 24 лютого. Для москви ж успішна херсонська операція Сил оборони України (СОУ) стала мовби аналогом того, що й поразка під Сталінградом для німецького вермахту. Російським військам завдано чималої шкоди, може, й не так у техніці та живій силі, як у тому, що вже чи не остаточно підірвано їхній бойовий дух. І це головне.

До речі, в нашому суспільстві рівнобіжно з фонтанами веселощів із того приводу циркулюють і думки, що й цього разу, як свого часу під Києвом та Ізюмом, росіянам вдалося порівняно легко вислизнути з Херсона та його околиць. А й справді, за різними даними, на цьому напрямку дислокувалося від 20 до 40 тисяч найбоєздатніших московитів. І чомусь ми не почули й не побачили у щоденних повідомленнях нашого Генштабу про ворожі втрати великих цифр, пов’язаних із завершенням операції зі звільнення Херсона. Немає й «кілометрових» колон полонених рашистів, як прогнозували напередодні військові експерти. Натомість усі ті сили, як видається, спокійно «форсували» Дніпро поруйнованими мостами й понтонними переправами та зайняли оборону на Лівобережжі.

Вони так швидко втікали, що ЗСУ просто не встигли натовкти їм пики на прощання, чи їм дозволили відійти згідно з відповідним «договорняком» у стилі «цілком таємно»? Так резонно запитують нині в соцмережах. Гірчинки до тих радощів додають і згадки про те, як швидко, чи не першого ж дня війни, рашисти захопили Херсон (втім, як зайняли без бою, так і залишили), майже безборонно пройшовши шлях від Кримського перешийка до міста…

Але хоч як, першими українців привітали з поверненням Херсона президент Франції Емманюель Макрон, посол Німеччини в Україні Анка Фельдгузен, яка висловила сподівання, що свою відпустку влітку 2023-го проведе на Херсонщині, посол Євросоюзу в Україні Матті Маасікас, котрий заявив, що з Україною в Херсон повертається й Європа.

Ще в суспільстві не вщухли овації на честь звільнення Херсона, як наші співвітчизники вже прагнуть знати, де буде наступний напрям головного удару контрнаступу ЗСУ. Як ми й передбачали в матеріалі «…А за Херсоном – Крим» у «Галичині» за 3 листопада, аналітики прогнозують, що СОУ рухатимуться й далі на південь. Але трохи згодом. Спершу ж, як диктує тактичний момент на фронті, мусять очистити від загарбників Запорізьку область і відсунути рашистів з півночі Луганської.

Проте далі, як твердять ті стратеги, в наступ на Донеччину й Луганщину українські військові не підуть, хоч як би цього не хотіли наші громадяни, спраглі швидкої перемоги над одвічним ворогом. Навіть попри те, що нині там, особливо в районі Бахмута, де тримають оборону й бійці із числа Прикарпатської ТрО, «вирує пекло», як недавно висловився сам Президент Володимир Зеленський.

Річ у тім, що на крайньому сході України добре розвинуті залізничні шляхи, й там із забезпеченням російської армії бойовою технікою, боєприпасами, з поповненням живою силою все «о’кей». А от, мовляв, на Кримському півострові з логістикою не все гаразд. Тож радше спочатку буде наступ на терени АРК, анексованої «ерефією» ще 2014-го, з чого, власне, й почалася «рашистська весна» в Україні. І в цьому, у звільненні Криму від росіян, полягатиме ще й глибокий символізм майбутнього краху московії. А вже відтак, повторимо, «полки» переможців вирушать на Донбас.

Звісно, важко сказати, що думають із цього приводу в Генштабі ЗСУ, де над мапою всього театру воєнних дій в Україні завдовжки у 1100 км мудрують не лише українські генерали, а й серед інших «полководців» із країн НАТО і британські «колоніальні» (за висловом експерта міжнародного класу Євгена Гільбо) офіцери, в генетичній пам’яті котрих уявна картина розчавленої росії закарбована, мабуть, ще від доби Івана Грозного. Але нині справді з певною вірогідністю можна казати, що наступ української армії на північ Луганської області чи на південь Запорізької буде вже набагато простішим. Адже мало того, що тамтешні окупаційні сили після втрати Херсона перебувають у пригніченому стані, там ще й з тією самою логістикою теж доволі сумно.

Зрештою, й у самій росії вже ніхто у перемогу не вірить. Навіть найзатятіші «ватники» розуміють, що війна на виснаження проти всього західного світу з його сукупним виробництвом валового продукту, що становить майже 40 відсотків світового ВВП, для рф з її жалюгідними 1,5 відсотками жодним успіхом завершитися не може.