У конференц-залі Долинської центральної публічної бібліотеки відбулася творча зустріч з українською поетесою й публіцисткою долинянкою Надією Дичкою «Поезія – пісня, поезія – слово, поезія – душа». Літературним вернісажем означили організатори заходу спілкування з нагоди життєвого ювілею з членкинею НСПУ і лавреаткою найповажнішої на Прикарпатті літературної відзнаки – обласної премії ім. В. Стефаника та, без сумніву, нині найавторитетнішою поетесою на Долинщині.

У часі зустрічі з шанувальниками своєї творчості мисткиня слова, проте, не обдарувала їх новою книжкою поезій або читанням своїх нових творів – так склалося, що у чудовому виконанні працівників бібліотеки звучали головно вірші як мінімум десятирічної давнини. Тож якщо говорити про формат перебігу літературного вечора, то, на мій погляд, його стрижень можна краще означити словами назви виставки творів Н. Дички «Живе відлуння душі», яку організували у книгозбірні.

Втім, якщо відверто, то навіть після завершення зустрічі я так і не второпав, з якою метою її організовували. Хоча ще до початку не раз робив спроби розжитися у ювілярки на коментар. Тож пропоную деякі акценти самої поетеси, які, можливо, частково проллють світло на причини обраного формату зустрічі з нею, яку талановито й відповідально модерувала завідувачка сектору краєзнавства та національного відродження Долинської центральної публічної бібліотеки Ганна Юсип.

– Надіє, скажіть, будь ласка, а скільки загалом книжок у Вашому творчому набутку?

– П’ятнадцять…

– Мені видається, що пауза у Вашій поетичній творчості відчутно затягнулася. Як долатимете її?

– Не знаю як… У часі війни, коли люди по копійці збирають пожертви для ЗСУ, я не смію і соромлюся просити кошти на видання своїх книжок. А у відносинах з долинською владою наразі не відчуваю зворотного зв’язку, відповідно – і сприяння. Без правди життя нема самого життя, хоч люди інколи дорікають мені за публіцистичну відвертість.

– А скільки вже років Ваші книжки не надходили до читачів?

– Десять. Проте рукописи є.

– А загалом як Вам твориться у часі війни?

– По-всякому – то пишеться, то не пишеться. Нові поезії народжуються здебільшого після поганих звісток з війни, або у часі добрих сподівань.

– Ви як поетеса з поважним авторитетом чи, як модно казати, великою харизмою, що порадили б письменникам під час війни – писати чи не писати?

– Якщо пишеться – писати, а якщо ні – то й ні. На мою думку, краще писати не осібно про когось з наших захисників, а безособову поезію, тому що вона торкається всіх, хто воює за Україну, і водночас кожного нашого воїна.

– Чи не зарано Ви задумалися над відлунням своєї творчості, себто наче над її підсумком, про що засвідчив цей захід? Бо нинішня нагальність – усе-таки звучати насущним?

– Як Бог дасть…

Зрозуміло, що Бог обдарував Н. Дичку талантом не лише письменниці, а й художниці та публіцистки. Але саме завдяки своїм поезіям вона стала відомою і впізнаваною. А пісні на її слова минулих років виконували народні й заслужені артисти України. Тож, на мою думку, саме у поезії, а не у публіцистиці чи малярстві Надія найсильніша і найцікавіша. Наприклад, у книжці письменниці 2003 року «Між злом і Світлом» є поетичні рядки, які й нині як набат:

Звісно, спів о. Вітольда Левицького чи заслуженого працівника культури Ярослава Шершеня стали окрасою літературного вернісажу. Пісні Надії Дички у їх виконанні можна із задоволенням слухати завжди, а тим більше – у присутності авторки слів і з її коментарями. Та якщо у свій життєвий ювілей митець іде до читачів – письменник, художник чи композитор, – то найперше має обов’язково подбати про творчі подарунки, щоб подивувати та вшанувати присутніх. Хтозна, чи натомість доречно перед шанувальниками поринати в ейфорію хоч і яскравого, але далекого і казаного-переказаного творчого минулого, якщо, звісно, майстер слова не дав перед Богом обітницю не писати?