Упродовж тижня Івано-Франківськ вирував у ритмі міського пленеру «Франківська збірка», присвяченого Дню міста. Кульмінацією цього творчого марафону стала яскрава й багатогранна виставка у фортечній галереї «Бастіон». Головна мета заходу – започаткувати в місті муніципальний художній музей. Тож окремі полотна, народжені під час пленеру, поповнять майбутню мистецьку скарбницю, яка, сподіваємося, невдовзі відкриє свої двері у місті Франка…

Музею бути!

Міський пленер – це вже третій захід у рамках «Франківської збірки», який ініціював видавець Василь Іваночко за підтримки відомих художників Богдана Губаля, Мирослава Яремака та Миколи Джички.

– Це лише одна з низки мистецьких подій на шляху до створення омріяного художнього муніципального музею, – зазначає координатор пленеру Лариса Мончак. – Серед її учасників – як імениті майстри, так і молоді таланти, щойно зі студентської лави. У цьому особлива цінність заходу, адже він демонструє розмаїття світобачення та досвіду, а також згуртовує мистецьку спільноту...

Директор видавництва «Лілея-НВ» та ініціатор створення муніципального художнього музею Василь Іваночко, зауважує, що ця ідея вже давно витає в повітрі, і що такому місту, як Івано-Франківськ, необхідно мати свій мистецький простір, де експозиції відображатимуть живе сьогодення, а не лише застиглу історію. «Музей починається з робіт, і ми вирішили збирати картини, одночасно пожвавлюючи мистецький процес, – ділиться В. Іваночко. – Я бачу музей суто муніципальним, міською власністю, адже приватні музеї часто гинуть разом з відходом від справ їхніх власників».

Також В. Іваночко поінформував, що цього року в рамках «Франківської збірки» планують провести чотири дійства. Одне з них – презентація підручника з історії мистецтва Івано-Франківська. До книги увійдуть 50 імен митців від найдавніших часів до сьогодення та 25 знакових мистецьких подій міста.

За новими емоціями – на пленер

За словами М. Яремака, традиція організовувати пленери походить з середини XIX століття і пов’язана з епідемією сухот, яка спалахнула тоді в Парижі. «З міста виїхала велика кількість митців. Вони розселися по селах і, наприклад, такий населений пункт як Барбізон став центром нового напряму реалістичного мистецтва. Художники просто вийшли в поле, в ліс і почали малювати з натури. Так виникає реалізм, так виникає назва «пленер», що з французької перекладається як «свіже повітря», – роз’яснює художник.

На його думку, пленери актуальні й сьогодні, адже дарують цілковито нову атмосферу. «Художник виходить зі своєї майстерні, зустрічається з однодумцями, відбувається спільна дія, обмін ідеями, живе спілкування. Саме в цій атмосфері на свіжому повітрі народжуються нові творчі імпульси, чисті емоції, що надихають», – підкреслює пан Мирослав.

Художниця Оксана Чолій вбачає у пленерах можливість відчути себе частиною мистецької спільноти та збагатитися досвідом колег. «Роботи інших – це своєрідні вчителі, які показують, що ти міг упустити в процесі. Інші автори надихають, відкривають нові бачення звичних речей, пропонують цікаві ракурси. Це велика тема для роздумів, порівняння, поєднання, це навчання та наповнення новими думками», – стверджує вона.

Біле, чорне, жовте і червоне

У пленері взяли участь 26 художників – від початківців до визнаних майстрів. Їхнє завдання здавалося простим: протягом тижня відобразити Івано-Франківськ на полотні. Дозволялося не лише малювати з натури, а й також вдаватися до імпровізації. Проте існували й обмеження щодо кольорів та матеріалів. Митці працювали акрилом, використовуючи лише чотири барви: білу, жовту, чорну та червону. «Це класична квадрига, відома ще з епохи бароко, – пояснює М. Яремак. – Маючи лише ці чотири кольори, митці досягали неймовірних результатів. І донині мистецтво бароко вражає. Ми навмисно обмежили сучасних художників цими «бароковими» можливостями, щоб підштовхнути їх вийти за рамки свого «я» та відкрити нові грані власної творчості».

«Це було супер! – захоплено ділиться враженнями художниця Світлана Повшик. – Я викладаю кольорознавство та композицію в університеті й мушу сказати, що це чудовий метод навчити художника правильно малювати, обмеживши його палітру. Тоді митець починає мислити, відкриваючи для себе нову барву через змішування різних кольорів».

Втім, як вважає зокрема О. Чолій, чотири барви – не таке вже й суворе обмеження для художника. «Навіть той синій можна віднайти, якщо правильно поєднати наявні кольори. Більше відчувався брак часу. З одного боку, це ніби й «мінус», бо ти думаєш, коли ж встигну придумати ідею? А з іншого – це «плюс», бо змушує діяти, не затримуючись у довгих роздумах», – переконана художниця.

Також у рамках пленеру відбулися цікаві й пізнавальні лекції, які розкрили світ мистецтва з різних перспектив. Наприклад, докторка мистецтвознавства, професорка кафедри дизайну і теорії мистецтва Карпатського національного університету ім. В. Стефаника Ірина Дундяк з лекцією «Місця, міста і місто Заливахи», ніби машиною часу, перенесла присутніх в часи дитинства, юності та зрілості видатного митця. До речі, цього року сповниться 100 років від його дня народження. Тож 2025-й на Прикарпатті проходить під знаком Опанаса Заливахи. Мирослав Яремак поділився своїми роздумами про «Пострадянське мистецтво Івано-Франківська. С-об’єктивний виклад», розширивши тему до історії мистецтва різних епох. А Богдан Губаль запросив усіх до своєї майстерні, де протягом трьох годин занурював присутніх у свій творчий світ.

Війна не скасовує мистецтво

Іноді доводиться чути про те, що мистецтво не на часі, бо йде війна. Тому, мовляв, потрібно забути про творчість, виставки та інші заходи, котрі творять, утверджують та відроджують українську культуру й ідентичність. «Фраза, що «мистецтво – не на часі» – абсурдна, тому що мистецтво і те, що роблять митці, – це форма буття, це прояв життя як такого, – наголошує М. Яремак. – Якщо ми будемо форматувати нові змісти, нові сенси, відображаючи оці зміни, які йдуть в Україні, і в світі, то будемо знаходити новітні форми мистецького виразу».

Лариса Мончак наголошує на важливості проведення мистецьких заходів під час війни, адже це розвиток української культури. «На початку повномасштабного вторгнення проводила багато екскурсій містом і постійно говорила: «Дивіться на це місто, запам’ятайте його таким, яким воно є, бо ми не знаємо, що буде далі». Тоді мені здавалося, що фотографувати – ненадійно, адже з телефоном теж може щось трапитися. Найпевніший спосіб – це моя пам’ять, мій зір, те, що я можу відтворити в будь-який момент. Але фіксація на полотні теж надзвичайно важлива, адже це фіксація того простору, в якому ми всі разом живемо, де любимо, працюємо, народжуємо дітей».

– Не малювати – це означає скласти руки, – переконаний Богдан Губаль, – це означає дати ворогу зайвий привід думати, що нас можна знищити морально та психологічно...

Палітра міста: тріумф кольору

Завершальним акордом пленеру стала виставка робіт художників-учасників пленеру, яка триватиме до 19 травня. На огляд представили 78 полотен. Попри суворе обмеження у чотири кольори, картини вражали своєю глибиною та різноманіттям барв. Серед них компетентне журі визначило трійку переможців: «Дворик худграфу» Світлани Повшик, «Силуети, що зникають» Миколи Якимечка та «Без назви» Оксани Чолій.

Б. Губаль відзначив високий рівень робіт усіх учасників, які навіть перевершили очікування. «Автори проявили себе вельми цікаво, нестандартно та креативно, при цьому чітко дотримавшись жорстких умов щодо фарб. Роботи дуже різні: є реалістичні пленерні, а є надзвичайно цікаві креативні, в яких відчувається глибока думка, професійний рівень, навіть дизайнерські, асоціативні та фантастичні рішення. Словом, дуже цікаві та різнопланові картини».

Під час відкриття виставки визначили й володаря «Призу глядацьких симпатій». Для участі в голосуванні шанувальники мистецтва придбали спеціальні бюлетені за символічні 20 гривень. За підсумками голосування, глядацьку любов завоювала робота «Місто розквітає» Юлії Карпенко. Художниця отримала грамоту та грошову винагороду – 2170 гривень, саме стільки коштів зібрали в банку разом із бюлетенями. «Своїми роботами намагалася передати сонячні весняні дні, – ділиться художниця. – Це дуже цікавий досвід і своєрідний виклик – вкластися в умови пленеру та водночас представити гідні роботи».

С. Повшик зізнається, що участь у пленері стала для неї справжнім відкриттям, адже багато чого вона робила вперше, зокрема працювала з акриловими фарбами. «У своїх роботах мені цікаво було зобразити те, що найбільше вразило мене у Франківську. Я пішла емоційним шляхом, – розповідає мисткиня. – Звичайно, «Дворик худграфу», який отримав нагороду, – це місце, де пройшло все моє творче життя та молодість. Друга моя робота «Sacred sakura» присвячена не архітектурним об’єктам, адже місто визначається не лише будівлями, а й, наприклад, цікавими деревами. А третя робота «Впіймана» – це верхівка колегіати, яка ніби застигла у склі та бетоні сучасної будівлі. І назва «Впіймана» символізує те, як наші архітектурні пам’ятки часом опиняються в полоні сучасних, не завжди вишуканих споруд. Це нагадування про необхідність їх берегти».

Ще одна лауреатка пленеру, Оксана Чолій, зазначає, що її пленерні роботи – це відображення частини її життя в Івано-Франківську, місті, в якому вона живе вже 10 років. На її полотнах впізнають вокзал, театр та стометрівку. «Моя найбільша робота – це мої враження від теперішнього часу, коли ти приходиш на стометрівку і бачиш банери з фотографіями загиблих воїнів, людей, які живуть своїм життям, вагітних жінок, які виношують немовлят. І всі ці люди, «мертві, живі і ненароджені», як казав Шевченко, зібралися в одному просторі. Тобто загиблі – вони з нами, вони в наших думках, вони як велети, що підтримують наше небо, сповнене квітів, якими вкриті могили...».

Торік з двох виставок «Франківської збірки» для майбутнього музею відібрали 17 робіт місцевих художників. Цього року пост-пленерна виставка поповнила фонди ще на 30 картин. Наразі всі полотна зберігатимуться в Музеї мистецтв Прикарпаття. Залишається щира надія, що невдовзі знайдеться просторе приміщення для нової мистецької оази Івано-Франківська.