Письменник Степан Процюк презентував у «Галичині» роман про репресії 1970-х років «Травам не можна помирати»

Роман відомого українського письменника із Прикарпаття Степана Процюка «Травам не можна помирати» побачив світ у київському видавництві «Легенда» ще 2017 року, а його появу і прихід до читачів у сучасних українських реаліях я б назвав, на жаль, надактуальними. Навіть попри те, що йдеться про події майже півстолітньої давності. Адже у коротенькій анотації до роману читаємо: «1970-і роки. Доба арештів, судилищ, самоспалень… Радянська влада, якій зосталося жити два десятиліття, здається могутньою. Дуже мало хто вірить у перспективу її падіння. Незгодні стають жертвами кадебістських провокацій і каральної психіатрії…».

Степан Процюк під час зустрічі у «Галичині»

Роман «Травам не можна помирати» – соціально-психологічний, несподівана і гірка правда про епоху страху, який проникав не лише в усі шпарини життя людей, він проникав у кожну клітинку людського єства, отруював і паралізував будь-який вільний порух, навіть думання. Не сподівана, тому що твір не про часи сталінських репресій, а про добу терору, влаштованого його лукавими сатрапами. Автор у своєму творі пише:

«Отруєні страхом люди не можуть бути героями. Їхній світогляд починає дорівнювати найдревнішому інстинкту виживання. Такою могла б при певних обставинах бути більшість із нас. Тому, хоч би яким це бачилося парадоксальним, усі були винні й водночас винних не було… У сімдесяті вже не було так по-сталінськи голобельно й не було так вільготно, як при початку шістдесятих… Більшість письменників не могла пересилити страху. Який мав надто серйозне підґрунтя… Можна було залишитися при своїх переконаннях і втратити все, загримівши в зону тюремного «відпочинку». Більшість вважала, що хоча б таким, по-совєтськи легальним способом зберігає українську мову. Мовляв, було б краще, якби всі до одного талановиті погинули а тюрмах або спилися, безробітні, в по-вбивчому безнадійних райцентрах чи селах? У певних наукових і творчих колах набирала певної популярності ідея валенродизму (вкорінення у лави ворога з метою його розвалу чи знищення – І. Л.).

Україна, що вже допіру починала трішки оклигувати, знову сходила кров’ю… Страх тріумфував. Більшість чесних від природи людей спотворювали душу, щоб вижити і прогодувати дітей. Переважній більшості ставало байдуже все, окрім фізичного виживання. Навіть звуки мови прабабусь, навіть натяки на красу й могуть дідівської спадщини, почали викликати незрозумілу тривогу і деструктивний переляк. Забути! Затоптати! Знищити! Переважній більшості хворобливо хотілося впасти в катівські обійми. Влада милосердна, вона не буде чіпать, якщо ми відречемося від власної історії та мови, якщо ми будемо скептично шкіритися на ту всю старожупанну гетьманщину, на всі ті букви «Ї» з двома старосвітськими надбудовами зверху, на всю ту каламуть навіженої козаччини, що нарешті впала в обійми великого і старшобратнього російського народу… І лише окремі, самотні й крихкі, як польові квіти, розуміли, що звірові не можна довіряти. Обдурить. Монстрові та шизоїду не можна відкривати душу. Осквернить. Скаженому хижакові не можна по-наївному класти голову в пащеку. Відкусить…».

І хіба сьогодні вже не збираємо ужинки з українського поля, засіяного страхом лише кілька десятків років тому?

Сюжет у романі розвивається на загальноукраїнському тлі, у часово-просторових реаліях історичних подій – самоспалення на Хрещатику Василя Макуха і Олекси Гірника – у Каневі, підготовки до 50-річчя «великої жовтневої соціалістичної революції», вторгнення радянських військ у Чехословаччину, відзначення 100-річчя від дня народження Василя Стефаника у селі Русові на Снятинщині і т. д. Та попри те, що події твору відбуваються у Києві, Львові, Івано-Франківську, Снятині, Русові та Джмелівці на Київщині тощо і навіть за кордоном, його важко означити динамічним, а радше – калейдоскопічним. Адже діалоги головних героїв як один із головних засобів творення плинності сюжету зведено до мінімуму.

Домінують внутрішні монологи чи діалоги, сновидіння та галюцинації тощо. І це, на наш погляд, вмотивовано стрижневою тематикою роману Степана Процюка. Автор свідомо додає сюжетові в’язкості і акцентує увагу читачів на тому, що доба страху паралізовувала не лише вчинки людей, а й навіть мислення. Люди уникали спілкування, жахалися не лише розмов, а й власних думок і мрій. Що не доля персонажів роману – то кульмінація.

Письменники, науковці, вчителі, лікарі та ін. – не лише українська інтелігенція передусім була об’єктом радянського терору, а й знедолений сільський простолюд. І це виразно автор роману передає системою образів твору, використовуючи майстерно, зі смаком і органічно не лише «промовляючі прізвища» героїв – як от Олександер Світлий, Максим Томиленко, Крилатий, Крислатий, Ужинок, полковник Ніколас Дурбачов, капітан Воробйов і т. д., а й різнобарв’я мови персонажів – образно кажучи, не викидаючи з пісні слів. Навіть вживання у діалогічній мові героїв сороміцької лексики однозначно вмотивоване – «визволителі» і засиллям матюків витискали українську мову на узбіччя, таким чином вербалізуючи свої тваринні інстинкти, і прищеплювали зараженим страхом українцям мовленнєві вульгарність, несмак і огиду. І вони, на жаль, приймалися – головно своїми ж хрунями різних мастей – і проростали. Як приклад – розмова у романі двох доморощених запроданців-«западенців»:

– Михайле, тебе послати кудись подалі? Ти вже набрид мені своїми ідіотизмами!

– А ти легше зі мною, легше Свєто! Я понімаю, що ти заслужена товаришка, але…

– Шо «але»? – Майже задихалася від люті.

– Но імєєш какіє-то странниє націоналістіческії уклони… То не хочеш са мной абщацца па-русскі, то нє любіш маїх стіхов!

…Велику роль у сприйнятті змісту роману відіграють своєрідні авторські ліричні вкраплення-натяки, якими Степан Процюк спонукає читачів до самостійного думання й аналізу тексту. Вони як вербальні камертони налаштовують емоції сприйняття подій. Порівняймо, наприклад, такі ліричні алюзії в експозиції твору і відтак його завершенні. Тож у першому розділі читаємо: «Ясні київські зорі байдужно зоріли своїми вродливими парсунами як на материнське плазування, так і на материнський лет нічними вулицями міста…».

А завершує автор свій твір мажорними акордами вистражданої і вибореної надії: «Через кілька хвилин над вічним Києвом знову засіяли зорі, як і чотириста чи тисячу літ тому».

В ексклюзивному коментарі «Галичині» письменник Степан Процюк називає свій роман «Травам не можна помирати», над яким працював упродовж трьох років, художнім твором, написаним на документальній основі:

– Тематика роману, я думаю, то поклик крові – мій батько був політичним в’язним і з 1959 по 1963 рр. відбував покарання у мордовських таборах. Навіть попри те, що за Хрущова йому було сидіти легше, ніж за Сталіна, батькові зіпсували життя, зіпсували кар’єру. І чим старшим я стаю, тим більше чую, як за нами, українцями, дивляться всі наші мертві – що ми робимо, про що ми говоримо, як ми будуємо Україну. У нас дуже глибокі травми ментальності, але, як мені видається, їх треба поволі долати. Ми знаємо, що триває вічна боротьба між Україною і «Малоросією». І всі наші травми треба проговорювати, щоб подолати. І 1970-ті роки – одна з таких травм, зачистка тихою сапою всього українського. І роман «Травам не можна помирати» – моя версія тих подій. На жаль, сьогодні своїм твором за актуальністю я потрапив «у десятку», та було б краще, якби не потрапляв – був би собі просто ретро-роман. Та роман на часі…

Презентація відбулась у форматі літературної платформи «Об’єднані словом». Модерувала зустріч поетеса Леся Геник.

Заступник головного редактора газети "Галичина"