Про Космач на Косівщині – найбільше село в Україні і адміністративний центр територіальної громади (Космач, Брустури і Прокурава), а назва якого на санскриті означає «сонячна долина», вже писано-переписано. Село оповите не лише обіймами гір, а й розмаїтим намистом переказів і легенд. Саме у Космачі, навколо якого діяли майже два десятки сотень УПА, 1944 року було проголошено Космацьку народну республіку. На цих теренах починалася дорога у Сибір історика-дисидента Валентина Мороза й о. Василя Романюка – майбутнього патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира...

А кого лишень не припроваджували дороги у різні часи до писанкового Космача – від президентів держави і до пересічних подорожних витрішкувачів. Космач і сьогодні – осердя, образно кажучи, одна із прикарпатських столиць народних мистецтв і ремесел Гуцульщини, серед яких чи не найяскравішою перлиною сяє писанкарство. Цю прадавню великодню традицію розпису як тільки не називали і не називають – і «молитвою До Бога», і «гербом, гимном та прапором України», і « кодом нації» чи «живим українським духом» і т. ін. Писанкарство справді неповторне, але не через його якусь окремішню вищість серед інших народних мистецтв, а передовсім тому, що воно не лише оригінальне – притаманне тому чи іншому регіонові, містові чи селу, а й не повторюється у своїй унікальності навіть на рівні майстрів-писанкарів одного села. А писанкарство космацьке – й поготів.

– У нашому селі завжди було і є багато яскравих майстрів писанкового розпису. Для мене писанка – то щонайперше радість, продовження життя і пробудження природи, щось нове і сонячне, а якщо коротко – краса. І дуже приємно, що маємо у селі таких талановитих майстрів, які зберегли, зберігають і примножують давні гуцульські традиції й передають їх молодому поколінню. В нашому ліцеї імені Омеляна Ковча працює писанкарський гурток, де діти переймають навички писанкарства і зростають на культурних надбаннях свого народу – у «келії сонця», як ще називають Космач. Ми плануємо у селі спорудити пам’ятник космацькій писанці – з нашими традиційними орнаментами і кольорами. Вже невеличкий фінансовий фундамент є, тож розробляємо проєкт і думаємо про залучення меценатів. Попри те, що звично Коломию називають писанковою, мені видається, що джерела писанкарства – у Космачі.

...Саме завдяки керівництву Космацької сільської ради – голові Дмитрові Мохнатюку та його заступниці Ганні Варцаб’юк у переддень великого християнського свята Благовіщення Господнього в обійсті Плитораків, що у присілку Запогариця, відбулося наше дивовижне спілкування з космацькими майстринями – жменькою писанкарок, які представляють потужну писанкарську спільноту села. Кажуть, що не одна сотня самобутніх майстринь нині у Космачі може подивувати своїми неповторними великодніми творами.

– Я почала писати у двадцять років, а навчилася від мами. Треба було за щось жити, то робили на продаж. Та й тепер треба. Найбільше замовляють румуни. Вони приносять і свої узори, і навіть страусині яйця для розпису. Не хочуть наших орнаментів. Допомагала мені у роботі невістка, а тепер вже й онука пише. У нас – то родинна справа, всі пишут. На наших жовтогарячих писанках переважно ті узори, що й на наших вишитих ношах, – сонце, коні, олені, пташки... Колись на писанках писали «Христос воскрес!» чи «Воістину воскрес!», але тепер уже менше. Давні писанки були простіші – сорок крильців, кучирєві, сливові, кручені і т. ін. На кожній писанці можна знайти хрестик. Ми одна в другої переписуємо узори. Як жартуємо, що би де вкрали. Купуємо яйці, миємо, а далі вже працюємо з воском і фарбами. Для освячення за традицією розписуємо цілі писанки, тобто на сирому яйці, і не споживаємо, а тримаємо тільки для краси. А на продаж – для довгого зберігання – яйці треба відути. Я спочатку малюю узор олівцем, а вже потім розігрітим воском – писачком. Далі пишу жовтою фарбою, потому зелену додаю і червону, а насамкінець – чорною. Згодом коло тепла треба той віск знимати. І аж тогди сі народжує писанка. Всі любліт писанки – і ті, що пишут, і ті, що не пишут. Бо один хоче заробити, а другий хоче ту писанку мати. Писанки є в кожній хаті…

Парасковія ПЛИТОРАК, 1986 р. н.:

– У нас переважно що не хата – то писанкарка. І дуже нелегко бути серед усіх «най-най-най...». Я майстрині з тих, які пишуть тільки у часі великоднього посту на повних яйцях – сім тижнів, а відтак продають до Великодня. А є що й цілий рік – вже на видутих яйцях, щоб не псувалися. Такі писанки переважно йдуть на замовлення – за кордон. По п’ятдесят, сто штук тощо. Я пишу цілий рік. Здебільшого космацькі писанки. Майже на кожній моїй роботі обов’язково є хрестик, безкінечник, коник, рибка, колоски, курочка... Без жодних написів чи означення року. Хіба що на замовлення. Навчили мене з десяти років мої бабусі – Ганна Плиторак і Марія Олексюк. Тож у 13-14 років я вже непогано писала. До цієї роботи і маю великі охоту і терпіння. Навчила і свою старшу доньку – з чоловіком Мирославом маємо троє дітей. Починати писати потрібно з молитвою і миром у серці. Якщо мені на душі тривожно – писати не беруся. Віск використовую бджолиний і перепалений – темного кольору, а фарби, розведені на воді, – жовту, червону, білу, чорну та ін. На космацькій писанці найбільше жовтого кольору. На розпис однієї писанки треба зо три годині. Намагаюся робити на кожному етапі не по одній, а одразу по кілька десятків, щоб менше часу йшло. Розмальовую не тільки курячі, а й гусячі чи страусині яйця. Стараюся вибрати файні – великі, кругленькі, не стряпаті, не однобокі і т. ін. Переважно використовую яйці не домашні. Бо для домашніх використовується інша технологія розпису – як для писанки травленої. Писанка для мене – то найперше робота, яку я дуже люблю, і відчутний заробіток…

Олена КРАВЧУК, 1952 р. н.:

– Я також навчиласи писати від своєї мами Марії. У нас Великдень не може бути без писанки. Писанка кругла, бо в ній ніби укладаєси цілий світ. Є різні узори, багато фантазії, але кожна майстриня хотіла би, щоб її писанки були ще кращі. На моїх писанках мають бути коники, пташки і т. ін. – файні узори, як-от штерно чи качури, скісна чи крувулі та ін. Узор олівцем не малюю – тільки лінії, аби віходив рівно узір. А те, що придумаю собі в узорі, маю в голові і роблю без олівцє. Замолоду було більше фантазії. Перед роботов перше треба помолитиси. Переважно пишу тільки у часі посту. Хіба що є якесь замовлення, то і в інші дні. Хто не хоче, той ніколи писанку не напише. Треба любити, хотіти і старатиси. Для роботи треба мати в серці добру душу і гадку, а в руках – спритність…

– Ще з п’яти рочків я почала писати писанки. Бо мене дуже кортіло то робити. А у першому класі я вже писала добре. Моя мама Параска писала, але мало, вона була моєю першою вчителькою. Дуже переживала за мене, бо ж то робота з гарячим воском. Та ми з товаришкою по школі, яка робит вчителькою, і з подружками іншими змагалиси, хто більше напише. Сьогодні я пишу писанки як літо, так зима. З космацькими, трипільськими і європейськими узорами, які мають багато кольорів і потребують тонесенького писачка – номер один. Гуцульські ж писанки можна писати двома писачками, а для європейських треба чотири номери. Та й кольори хочут інші. Маю постійні замовлення. Але через карантин за кордоном, на жаль, не відбуваються фестивалі, то вже другий рік – без замовників. Але продаємо на базари. На мою думку, яку б роботу не робив, перше треба її любити. Писанку треба писати з радістю…

– Для мене писанка – то моя охота і моя робота, як для художника – картини. І, звичайно, дохід. Без бажання я не буду писати. Писанки писали мої баба і мама, я дуже люблю писанки. З нетерпінням щораз чекаю, яка вийде писанка, як її повтираю. Аби кольори не підлізли, лінії були рівні чи ще щось. Якщо файна, то маю радість на душі. Переважно пишу порожні писанки – на замовлення. А повні – тільки для себе чи родини на Великдень. Я писанки не пишу, а малюю. Для мене головний етап у роботі – уявити, який на писанці буде узір. Та найперше треба мати мир у серці. Я відразу працюю писачком, а не малюю узір олівцем. Пишеться мені легко. А найгірша для мене робота – помити яйці, пробити і відути. Ми з чоловіком Сергієм живемо окремо від родичів, але мої найперші судді у роботі – баба Марія і мама Ольга. Вони мают кожну передивитиси, як я вже їх повтираю. Не сварєт ніколи, а все кажут, що мої писанки дуже файні…

– Я свої писанки не малюю, а пишу. Бо використовую кєстку (не електричний, а ручний писачок. – І. Л.). Вони – моя радість. А почала писати з 18 років. У родині були писанкарки і по батьковій, і по материній лінії. Але моєю першою, тобто головною, вчителькою була мама мого чоловіка Василя – Анастасія. Вона писала дуже гарні писанки. Вчила мене і як яйце в руці тримати і покручувати рівномірно, і як кєстку водити, і фарби варити і т. ін. У писанкарстві все має значення. Я з роками вже майже не помиляюся – нема такого. Але якщо треба щось незамітно підрівняти, то маю для цього спеціальний малесенький ножичок. Бажано не помилятися. Для мене найлегше писати на курячих яйцях. Проте я пишу на різних.

– Моя мама Марія також писала писанки. Казала, що з жінками носили на базар пішки до Косова продавати. Я і доньку свою навчила писати. Колись, пам’ятаю, у Великодній, тобто Світлий, понеділок хлопці вже питали, де писанка. І котрий мені удававси, то я давала писанку. А якщо ні – то ні. Для цього вибирали найкращі писанки. Тепер вже тієї традиції нема. Хіба ще десь питают. Я пишу суто космацькі писанки, а донька Марія, яка у селі вчителює, – різні. На писанках найбільше люблю церкви, коники, голуби, курочки, ластівочки і т. ін. У кошик на Великдень кладу шість писаночок – по три з кожного боку від паски. Першу писанку після освячення даю будь-кому – за своє здоров’я, а відтак на цвинтарі на шнурочок прив’язую до вінка на хрестах на могилах батька, чоловіка... А повні писанки даю за померлих – у нас кажут, за «прости Біг». Писанки не споживаємо, а тримаємо як обереги і для краси. Для мене писанка – радість. Виглядає, що у Космачі писанкарство вічне, як сонце.

...Космацьке писанкарство різних часів – то передовсім його численні майстри. І ті, що вже відійшли у засвіти, і нині сущі: Анна Кокуцяк, Сенька Кіф’як, Полагна Боб’як, Полагна Пожоджук, Полагна Малик, Марія Вардзарук, Параска Книшук, Анна Чонтуляк, Параска Шкодяк, Василина Зизатчук, Параска Багрійчук, Уляна Лінда, Марія Костюк, Марія Кіращук, Марія Ґаборак, Марія Варцаб’юк, Марія Юсипчук, Марія Бойчук, Ольга Реведжук, Анастасія Костюк, Марія Юсипчук, Анастасія Костюк, Анна Линдюк, Олена Кравчук, Анна Гаврищук, Анна Петрованчук, Анна Подоляк, Анна Чорняк, Василина Варцаб’юк, Галина Луцяк, Марія Гаврищук, Марія Кіщук, Анна Кушнірчук та ін. А місцева поетеса Анна Остафійчук славить рідне писанкарство навіть у поезіях, бо переконана, що вони: