Майстриня вишивки й бісероплетіння, а також музикантка й співачка Марія Смоляк народилась і живе у селі Підбережжя на Болехівщині, а працює завідувачкою Народного дому в сусідньому Якубові. Обидва села належать до Долинської міської територіальної громади…

Цю жінку Бог обдарував розмаїтими талантами, і вона не змарнувала Його дари. Після навчання у місцевій сільській школі та Ужгородському училищі культури і мистецтв вона повернулася на Долинщину – працювала художньою керівницею у Витвицькому будинку культури, згодом перевелася у село Рахиню і вже 11 років на нинішній посаді на батьківських теренах служить культурному розвою Бойківщини.

Наша зустріч з майстринею відбулась у мікрорайоні Стара Долина, звідки, за переказами й дослідженнями краєзнавців, і постало у давнину місто нафтовиків і газопереробників. Завдяки модерації і сприянню головної режисерки клубних масових заходів і багатолітньої подвижниці культури на Долинщині Мирослави Ружевич ми спілкувались у приміщенні Базового будинку культури та мистецтв комунального закладу «Центр культури та мистецтв» відділу культури Долинської міської ради, який очолює Іван Кондрин…

Ще до розмови я із замилуванням споглядав рукотворіння М. Смоляк – взірці вишиваних бісером образів, хрестиком і низинкою – рушників і сорочок, плетені ґердани й силянки тощо.

– Якщо говорити про мої захоплення, то я передовсім вважаю себе вишивальницею і бісероплетільницею, а ще трохи займаюся оригамі, керую вокальним колективом, співаю і граю на баяні, – каже пані Марія. – Свого часу дуже добре вишивала моя бабуся Олена Хром’як, а ще – мої мама й старша сестра. Я себе пам’ятаю з шести років. Тож не забула, як до нас сходилися сусіди й родичі на сільські вечорниці й дружно вишивали. Це мене дуже цікавило. І я також хотіла навчитися такого рукоділля.

Бабуся порадила мамі – світлої пам’яті Надії Андріївні – відкрити давній куфер, взяти з нього полотно і навчити мене вишивання. То були мої перші вишивані стібки. Мене до вишивання ще дуже спонукали мамині слова підтримки. Якщо хтось приходив у гості, то вона найперше показувала й хвалила мої роботи. Я так полюбила вишивання, що й досі його не полишаю. А мої перші рукоділля – то у дитинстві хрестиком вишиті квіти. Вже згодом вишила собі сорочку, серветки, доріжки тощо. Та найбільше любила вишивати рушники.

Я навчалася у сьомому класі, коли вперше побачила, як старша дівчина, що пасла корову при дорозі, вишивала низинкою – не на лице, а навиворіт. Я була здивована. Це мені дуже сподобалося. Так зрозуміла, що крім традиційного хрестика, у вишиванні є ще й низинка. Згодом про побачене розповіла мамі, і ми одного дня поїхали у Долину й купили тканину панаму – так почала вишивати низинкою. Тепер мені до душі і хрестик, і низинка. До речі, ці дві техніки вишивання притаманні і моєму рідному Підбережжю. Хоча більше люди вишивали й вишивають таки хрестиком.

– А що Вас, Маріє Степанівно, найбільше спонукає до вишивання?

– Думаю, моя посада завідувачки Народним домом. Пригадую, як давно, коли я вісімнадцятирічною тільки прийшла на роботу, методистка Мирослава Ружевич наголошувала нам, що всі учасники різних заходів завжди мають бути належно одягнені, а сцена – зі смаком декорована. Так і досі працюю. Кожен захід кличе свої кольори. А коли пішла мода на вишивані образи, то і я взялася до їх вишивання. У моїй хаті всі образи вишиті руками бабусі, мами, доньчиними чи моїми – жодного купованого.

Я вже вишила понад 50 робіт. Головно – бісером, але є кілька, вишитих нитками. Наша методистка Світлана Довганич завжди спонукає показувати свої рукотворні роботи на виставках. І я представляла свої вишивки у Долині – нитками і бісером. Зізнаюся, що коли вишиваю світські сюжети, то руки втомлюються, а коли працюю над образами, то і руки самі наче летять, і час збігає непомітно. Бісером я вишиваю вже 12 років, а хрестиком – понад три десятиліття.

– Що характерне для вишивок Підбережжя, а що звичне для Якубова?

– Звичайно, кожна майстриня – то неповторність. Але для Підбережжя, на мій погляд, більше характерні сучасні вишивки й кольори, а для Якубова – давніші і з патріотичною палітрою кольорів. У селі, де я працюю, дуже релігійні люди. І підберезькі ґаздині, і якубівські більше полюбляють вишивати хрестиком. У Підбережжі кожна родина повинна мати у хаті вишивки – і не одну, у селі цінують давні роботи. Моя мама назбирала за життя велику теку зі схемами. Є там багато давніх і унікальних. То я час від часу дуже люблю позаглядати у ту мамину теку. Також не раз придумую свої орнаменти й схеми.

Для підберезьких помешкань характерно, що кожна кімната має інший колір. А вже до нього відповідно підбирають образи, рушники, штори, обруси тощо. Для Якубова характерні вишивки з розмаїтою гамою – червоні, зелені, жовті кольори та інші. У Підбережжі, пам’ятаю, минулими роками найбільше вишивали «огняними» нитками, тобто яскравими чорно-червоними. Всі вироби вишивали у такій гамі барв. Штори й поперечки для дверей повинні бути так вишиті, щоб відразу впадало у вічі тому, хто входить до світлиці. Спочатку вишивали геометричними орнаментами, а відтак і квітковими.

Підберезькі та якубівські світлиці можна впізнати й за чудовими великими вишитими грубими нитками на мішковині настінними килимами. Дуже схожі традиції, адже між селами тільки три кілометри. У нас у хаті було шість таких вишитих килимів різних розмірів. Мама Надія обдарувала всіх нас своїми вишивками. Адже у мене ще є троє братів – Андрій, Михайло і Ярослав. Була й сестра Ольга, але вона вже у засвітах.

– Яким чином війна торкнулася Вашого улюбленого захоплення – у тематичній палітрі чи кольоровій гамі?

– У війну я частіше почала вишивати образи. Для мене вишивання не просто улюблене захоплення, а щира від серця молитва: вишиваю і молюся. Прошу у Бога миру для України. Та й у клубній роботі відбулося багато змін із врахуванням воєнних реалій. А кожен захід у Народному домі Якубова ми починаємо з молитви. Гірко, що вже шістьох воїнів поховали якубівчани, а троє зникли безвісти. Двадцять троє вихідців із села воюють на фронті. А село – то як одна велика родина, тож болить одного – болить кожного. Я дуже люблю своє село і свою Бойківщину. У час війни чорно-червоні і синьо-жовті – то перші кольори у моїх вишитих і плетених з бісеру роботах.

– Де Ви представляли свої твори?

– Час від часу такі виставки практикую у Народному домі Якубова. І вже багато років беру участь у масових заходах у Долині, куди мене як майстриню запрошують наші методисти. А торік мала персональну авторську виставку робіт у різних техніках «Чарівний світ бісеру» в музеї «Бойківщина» Тетяни та Омеляна Антоновичів у Долині. Також кілька разів брала участь у тематичних виставках в Івано-Франківську – у Навчально-методичному центрі культури Прикарпаття. Зокрема і у присвячених Тарасові Шевченку та Різдву Христовому тощо. У Якубові ми організовуємо благодійні дискотеки для потреб ЗСУ, а також допомагаю нашим захисникам осібно. Ніколи не залишаюся осторонь таких ініціатив.

– Що для Вас означає вишивання?

– Моє улюблене захоплення завжди вселяє спокій у душу. А також вишивання – багато років невіддільна частинка мого життя й моєї роботи як працівниці культури. В Якубові до кожного сценічного костюма як керівниця жіночого вокального колективу «Червона калина» я маю окрему вишивку й гердан чи силянку, і всі учасники колективу також. Я люблю вишивання, і воно мені необхідне у роботі.

– Чи вдалося Вам передати свій талант дітям?

– Так, моя донька Оксана добре вишиває і хрестиком, і бісером. Вишиває і внучка. Своїм рукоділлям я продовжую традиції своїх бабусі й матері. Це наша українська традиція. Кожна дівчина мусила мати своє придане, а передовсім – власноруч вишити собі й майбутньому чоловікові сорочки, рушники для образів тощо. Мрію вишити собі плаття з синьо-жовтим тризубом і одягнути у День Перемоги українців над російськими загарбниками… Переконана, що тризуб і синьо-жовті кольори нині у серці кожного українця.

У кожному селі на Долинщині є талановиті майстрині й майстри декоративно-прикладного мистецтва. Вони постійно беруть участь у різних презентаціях і майстер-класах. У час війни такі заходи дуже потрібні, адже популяризують наші безцінні культурні надбання і дарують позитивні емоції. Цьогоріч ми почали на Долинщині мистецьку естафету від села до села «Народна творчість єднає наші серця на шляху до Перемоги». Відчуваємо, яке піднесення дає людям мистецька творчість, передовсім майстриням і майстрам, які своїми талантами й працею творять народні скарби. А творчість Марії Степанівни Смоляк є важливою частиною мистецьких надбань Долинщини.

Мирослава Ружевич, головна режисерка клубних масових заходів Долинщини.