«Українська мова – найважливіша зброя в боротьбі зі споконвічним ворогом», «Мусить з’явитися український Вашингтон, тоді усі навперебій заговорять державною мовою», «Якби наша нація була єдиномовною, тобто українськомовною, тоді ніхто не посмів би сказати, що ми «єдіний народ», «Діалектизми збагачують і прикрашають нашу мову та мають неабиякий вплив на її розвиток» – ці фрази належать доктору філологічних наук, професору, багаторічному декану і завідувачу кафедри слов’янських мов Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, заслуженому працівнику освіти України, лавреату премій Марійки Підгірянки, Івана Франка, Василя Стефаника, Воляників-Швабінських (США), Фонду Тараса Шевченка (Київ) Миколі ЛЕСЮКУ, який недавно відійшов у засвіти. Саме ці слова привернули мою увагу, коли переглядала низку інтерв’ю, які свого часу записувала з паном Миколою для газети «Галичина», оскільки вони свідчать про те, що мовознавець непохитно стояв на сторожі українського слова, жертовно утверджував його в служінні українській ідеї.

А багатогранний талант Миколи Петровича дивував, захоплював, надихав його рідних, колег і студентів, які поділилися своїми спогадами про цього мудрого, шляхетного і надзвичайно харизматичного чоловіка.

Тато, який дарував скарби

– Мій любий Тату, ніби це було лише вчора: Ви тримали мене за руку, водили мене, першокласницю, до школи й на гімнастику. Мама не завжди могла це робити, бо працювала з самого ранку. Ви розповідали мені, маленькій дитині, про Голодомор, хоча про це було заборонено згадувати.

Ви возили мене всюди з собою на велосипеді, брали на стадіон дивитися футбол. Ви вчили мене перших німецьких слів, і саме це визначило мій майбутній вибір професії. Тоді ж Ви зародили в мені інтерес до мов. Ви часто пояснювали мені етимологію українських слів, розповідали про їхнє походження, що завжди було для мене неймовірно захопливим. Ви купили самовчитель польської мови, вивчили її самотужки й заохотили мене пройти цей курс.

А моєму братові Ви купили гітару, розучували з ним ноти, і він став прекрасним гітаристом.

Ви завжди приносили нам цікаві книжки зі своєї великої бібліотеки, клали їх перед нами і з нетерпінням чекали наших вражень від прочитаного.

Ви повезли нас в Калуш на перше причастя, хоча в ті часи Вам не можна було це робити.

Ви навчили мене танцювати вальс, польку, гуцулку. Завдяки Вам я відкрила радість танцю. На весіллях я найбільше любила танцювати з Вами – це були моменти щастя, які назавжди залишаться в моїй пам’яті. Ваша любов до танцю допомогла мені зустріти моє кохання.

Ви навчили мене водити автомобіль, і це дарувало мені відчуття свободи.

Одного року ми разом розписували писанки – Ви передали мені майстерність, якій Вас навчила Ваша мама, моя бабуся.

Коли у Вас з’явився перший онук, Ви завжди дбали про нього. Ви вставали вдосвіта, забирали дитину з моєї кімнати й давали мені можливість довше поспати. Ви навіть їздили на прощу й молилися, щоб у Вас з’явилася онучка. Згодом Ви з мамою брали моїх дітей у свої подорожі.

Ви знали поіменно всіх моїх друзів, поважали кожного й завжди цікавилися їхніми долями. Ви постійно розпитували про мої справи, ділилися мудрими й цінними порадами.

Мені, мабуть, ще довго хотітиметься взяти телефон, щоб подзвонити Вам, почути Ваш голос, розповісти про свій день.

Дякую Вам, Тату, за всі ці безцінні скарби, які Ви мені подарували. Спіть спокійно, мій любий Тату.

Пам’ять про Вас завжди житиме у моєму серці.

«У його душі жив Майдан, з якого виростала й утверджувалася Україна!»

– Микола Петрович Лесюк – це, поза всяким сумнівом, велика особистість у сучасному українському просторі. Це людина, про яку ми можемо сказати – вчений, громадянин, цілісна особистість, зразок гармонійного поєднання традицій національного романтизму і новітньої прагматизації нашого буття, прагматизму. Він постійно прагнув зробити більше, був пожадливий, нестримний у бажанні працювати. І не тільки в бажанні, а й у самій щоденній праці.

Для Миколи Лесюка праця була понад усе, була вінцем його щоденного буття і щоденного чину! Причому не будь-яка праця, а насамперед продумана, змістовна, яка дає результати. Праця для нього була найточнішим мірилом цінності людини. Не раз у розмовах, коли говорили про ту чи іншу особу з наукового чи культурного світу, в нього спливала обов’язково якась така характеристика, яка стосувалася саме праці, ставлення людини до праці. А через працю – і ставлення людини до національних скрижалів – національної гідності, національної честі. Він не розкидався високими словами, але завжди було відчутно, що висока національна парадигма для нього дуже важлива.

Я не раз думав над тим, як це сталося, що із гуцульського села Ковалівки виріс такий видатний талант. Поза всяким сумнівом, все краще, що було у Миколи Петровича в характері, в ставленні до життя, до людей, йшло із цієї трудової родини. І тепер, коли з роками мені стало відомо, ким були батьки-трудівники, якою обдарованою справжніми талантами була мати, хто його брати, хто його сестри, як склалася доля його власних дітей, для мене є самоочевидним: наполеглива щоденна праця, честь, гідність панували у цій родині, справжнє християнське ставлення до людей, до своїх обов’язків. Це все Микола Лесюк акумулював, всотав, зробивши кредо і основою, матрицею свого життя.

Як учений – це людина дуже багатогранна. І коли переглядаєш його життєпис як ученого, закарбований у десятках видань, то подивляєш тому, як він продумано розподіляв свої уподобання. Тут і важливі для дидактики збірники диктантів, розмаїті посібники, які були вкрай потрібні для засвоєння складного мовного матеріалу учнями і студентами, помічними для учителів і працівників вищої школи. Усе це мало особливу цінність для розбудови простору функціонування української мови, для піднесення культури мовокористування. І таких видань у нього було дуже багато. Кожен такий крок був украй потрібним українському суспільству, яке виростало й розпросторювалося зі своєю мовою, крокуючи до омріяної незалежности своєї Держави.

Показовим є виростання Миколи Лесюка як ученого-мовознавця. Починав він із дослідження сучасної літературної мови, був заглиблений у питання словотворення – у внутрішні механізми розбудови мови. А далі, поступово, крок за кроком, ішов до з’ясування історичних передумов, обставин, які спричинили несправедливі для українського народу і української мови стан заборон і принижень, накинення ідеології зросійщення і національної деградації. Цікавила проблема: чому розвинена українська мова, що мала велику історію текстотворення у царині різних стильових практик, зазнавала таких метаморфоз, упослідження й заборон. Ці проблеми повсякчас глибоко непокоїли його, катували його свідомість. Він постійно шукав матеріали, які могли б пояснити цю неприродну і несправедливу ситуацію. І так у нього виросла фундаментальна, напрочуд потрібна книга «Становлення і розвиток української літературної мови в Галичині» (2014). Галичина тривалий час залишалася тим острівцем українськости, який не можна було подолати і побороти ще в минулому, ще за Австро-Угорщини, потім за Польщі, а потім і за радянського часу. І розібратися в усіх питаннях, з’ясувати маловидимі підводні течії, які супроводжували виростання української мови як феномену, було надзвичайно складно.

Закономірно, що ця небачена працездатність, послідовність у досягненні поставленої мети, які вели Миколу Петровича, так увінчалися блискучим захистом докторської дисертації в Інституті української мови НАН України 24 грудня 2014 р. На захисті було переконливо підтверджено давно відоме: Микола Лесюк – видатний дослідник історії української мови. Внутрішній біль і турбота Миколи Лесюка за українську мову вилонили в численних статтях, брошурах, окремих книжках, які були наповнені інформацією про непросту долю рідної мови, кричали до читачів незгодою з неналежним станом української мови, вихлюпували нестримну енергію-заклик до спільної праці. Ці книжки, зокрема «Мова чи язик», розходилися миттєво Україною і за її межами, мали потужний соціокультурний і загальнонаціональний заряд. Закономірний був і зворотний зв’язок: щире захоплення читачів, які мали не тільки змістову й інтелектуальну для розуму, а й емоційну поживу і наснагу. Ці публікації професора спрямовували широкі кола читачів у річище українськоцентризму, показували роль української мови у збереженні української нації, у її розбудові і, зрештою, у відновленні української державності, її зміцненні в нових політичних умовах. Це було одне із важливих оприявлень послідовного й жертовного служіння високій українській ідеї, її утвердження в нашому житті.

Закономірно, що він перебував у центрі подій суспільного і культурного життя рідного регіону задля утвердження саме української державності. Я пригадую зворушливий факт, коли був один із Майданів. Я йду Хрещатиком і чую десь голос Миколи Петровича серед моря людей, їхнього різноголосся. Ну і десь побачити Миколу Петровича було нереально. Та коли я голосно гукнув над усім цим розбурханим зібранням: «Миколо Лесюк, з Івано-Франкінська, відозвіться!», то сталося диво: він відгукнувся, і ми пішли голос на голос і зустрілися на нашому Майдані. І він розповів, як він із земляками об’єдналися, приїхали на Майдан, як вони брали участь у цих доленосних подіях. Він таким був завжди! Майдан жив у його душі. Майдан, з якого виростала і утверджувалася Україна. І це для мене має символічне значення й водночас – реальний образок із дивовижно реальним наповненням. Микола Лесюк – це глибоке розуміння сутности українськоцентризму, це цілеспрямована постійна праця задля його утвердження. Оцей ланцюжок, який вінчається ідеологемою праця, чин, для мене є визначальним в образі професора Миколи Лесюка.

І ще напрочуд важливо, що Микола Петрович зробив ще один творчий подвиг – увічнив ім’я і статус рідного села Ковалівки, його мовлення, словесної творчости на всеслов’янській мапі. Після книги «Мовна стихія Ковалівки» (2024) – це словник говірки рідного села, тепер мовознавці усього слов’янського світу, усі, хто в світі цікавиться українською мовою, знатимуть про Ковалівку. Своїми працями про рідне село Микола Петрович проклав дорогу у вічність: що зафіксоване у його дослідженнях про Ковалівку – це стало мовною пам’яткою, стало нетлінним! Читачі зацікавляться, що це за стихія, яка це Ковалівка і де вона? І кожен сприйме цю інформацію як сигнал до цього мовного острівця-всесвіту. Як інформацію, яка розкриває окрему сторінку українського мовного простору і разом з тим засвідчує нашу потужність і силу, бо ми маємо таку розмаїту, дивовижно багату мову, ми маємо таке народне мовотворення, а ще… маємо традицію створення словників народного мовлення.

Він ніколи не дивився зверхньо на мовлення будь-якого села, а тим більше свого рідного села, яке він шанував завжди, яке жило у ньому. Він – Професор, людина з таким визнанням, заслугами, завжди був із схиленою головою, із увагою і повагою ставився до мовлення рідного села.

Коли я перечитую цей словник, а я його читав ще в рукописі, коли я перечитую праці, присвячені Ковалівці, й бачу, що вони проілюстровані живописними полотнами рідного брата Миколи Петровича – Юрія Петровича Лесюка, то оця сімейність для мене така тепла, така людська, така зрозуміла і така показова. В усьому проступає високий внутрішній естетизм, глибинно народне розуміння краси. У Миколи Петровича естетизм був оприсутнений і в ставленні до праці, і в сприйнятті естетики народної культури, фольклору, і в ставленні до своїх колег і до студентів. Тисячі студентів, тисячі його слухачів сьогодні із сумом констатують, що вони десь у чомусь втратили опору. Але ні, не втратили, тому що Микола Петрович зумів закласти у свідомість тих, з ким він працював і з ким контактував, віру – насамперед віру в силу знань, віру у свою мову, віру у свою рідну культуру, тому що він це все бачив як нерозривну єдність, як справжню українськість.

Підкреслю, що не раз у приватних розмовах із Миколою Петровичем я отримував колосальний заряд позитивної енергії, коли він говорив про свою родину, яку він дуже шанував, коли він говорив про ту церкву, куди він ходив де співав у хорі, коли він говорив про своїх студентів, останніми роками – розповідав про викладання польської мови, польські й українські групи студентів... Про що б не говорили, а позитив, віра у день прийдешній перекривали усі сюжети наших розмов! Це особлива здатність людини, людини цілісної, людини сильної, людини кремінної. Які б не були обставини останніх місяців цього року, коли ми втратили ще одного мовознавця, Ірину Фаріон, Микола Петрович на цю трагедію відгукнувся тепло-зворушливо. Свою останню книжку «Мовна стихія Ковалівки» він присвятив незабутній Ірині Фаріон. І тут він все продумав, аби посилити оте українськоцентричне начало, яке пов’язувало Ірину Фаріон і Миколу Лесюка, зрештою пов’язувало багатьох, хто служив і служить українській ідеї.

Справедливо буде сказати, що професор Микола Петрович Лесюк – великий українець, патріот і справжній син не тільки Ковалівки, не тільки своєї родини, а всієї України. Був і залишається близьким і зрозумілим для усіх українців, яким поталанило його знати особисто чи відчути невідпорну енергію його Слова.

«Цілий чоловік»

– Микола Петрович Лесюк був людиною, з якої варто брати приклад у багатьох аспектах. Може, це трошки пафосно прозвучить, але у Франка був ідеал «цілого чоловіка», і я думаю, що Микола Петрович ідеально у цей ідеал вписується. Він справді був цілим чоловіком, бо мав так багато різних іпостатей. Це і науковець, і освітянин, і письменник, і публіцист, й актор (до речі, чудовий!), і драматург (мало хто про це знає), автор сценаріїв різдвяних вертепів. Був, звісно, патріотом. Ми всі знаємо про його активну участь у державотворчих процесах часів перебудови! Адміністратор, доктор філологічних наук, професор, багаторічний декан факультету філології, багаторічний завідувач кафедри слов’янських мов.

Мені Микола Петрович декілька життєвих естафет передав.

Це передусім адміністративна естафета на посаді декана. Намагаюся продовжувати його традиції у ставленні до студентів, у збереженні того демократизму, який панував у деканаті, коли був на посаді Микола Петрович. Намагаюся, як і він, бачити у кожному студентові не просто здобувача освіти, а чиюсь дитину, пам’ятати, що він має родину, яка за нього вболіває, що він має якісь свої вподобання, власну історію, що він – суб’єкт, а не об’єкт навчання. Це треба поважати і зважати на це, бо ми формуємо не тільки фахівця філолога чи журналіста, а й особистість, допомагаємо розвивати творчий потенціал нашим студентам, сприяємо їхній самореалізації. Це те, чим займався на посаді декана Микола Петрович, і те, з чого теж намагаюся брати приклад я. Микола Петрович міг упізнати випускника філологічного факультету через багато років, назвати його ім’я і прізвище, і навіть поставити питання з того часу, коли ще той був студентом. Це теж засвідчує, що він неформально ставився до кожної людини зокрема.

Микола Петрович завжди був причетним до організації вертепів, сам виконував різні колоритні ролі й писав авторські сценарії вертепної драми. Я теж намагаюся продовжувати цю традицію на факультеті. Ми організовуємо благодійні вертепи і допомагаємо зібраними коштами ЗСУ.

Микола Петрович взагалі для мене чоловік-іксфактор, і не випадково він, вже у поважному віці, брав участь в однойменному шоу.

Людина з чудовим почуттям гумору, його жарти, я впевнений, ще довго переказуватимуть на факультеті філології його колеги, згадуватимуть його учні. Він мав надзвичайний музичний слух, був з музичної сім’ї та родини, знав безліч народних пісень, співав у церковному хорі.

Тобто Микола Петрович справді був цілим чоловіком і намагався, як писав Франко, охопити «весь круг людських інтересів».

Польську й чеську мови він вивчав, читаючи польські й чеські детективи. Вчив слов'янські мови, бо очолював кафедру слов’янських мов. Відкрили на факультеті богемістику – Микола Петрович читає чеські детективи. Щось розуміє, щось із сюжету випливає, а в чомусь словник допомагає.

Микола Лесюк – прекрасний спеціаліст з історичної граматики.

Він ніколи не боявся гніву керівництва. Завжди відстоював справедливість. Міг і голос підвищити, якщо цього потребувала ситуація. Міг бути жорстким. Хоч нормальний його стан – бути співчутливим і тактовним. Раніше не було таких служб психологічної підтримки, як зараз. Тож дуже часто їхню функцію виконував сам Микола Петрович.

Він до останніх днів дистанційно читав лекції студентам.

Я його відвідував у лікарні, там усі лікарі вже знали, що йому потрібно знайти окрему кімнату, комп’ютер, інтернет, бо він має лекції читати... Тобто дистанційно він працював практично до останніх днів. Це теж свідчить про його відповідальність і відданість улюбленій справі..

Дуже якось страшно і незвично усвідомлювати, що тепер доведеться говорити про нього в минулому часі. Але я впевнений, що світла пам’ять про Миколу Петровича житиме й у майбутньому!

Учитель, який випромінював батьківську любов і жив Україною

– Професор Микола Лесюк був незвичним викладачем вишу для мене, першокурсника, ще на початку 80-их років. Він був живим, на відміну від багатьох застиглих мумій із мученицькими лицями, що викладали марксистсько-ленінську філософію, науковий комунізм і т. д.

Микола Петрович любив життя, а воно відповідало йому взаємністю. Він подарував мені на іспиті в кінці першого курсу «п’ятірку» зі старослов’янської мови, відчуваючи, що цей предмет – не моє покликання.

Був делікатною людиною, із тонкими відчуттями і тонким гумором.

Світла і незабутня пам’ять!

– Насамперед – моя вдячність Миколі Петровичу за патріотизм, професіоналізм, за позитив, який завжди випромінювала ця людина. Я не пам’ятаю, за багато-багато років нашого спілкування, щоб він колись підвищував голос. Так, інколи говорив з притиском, але не зі злом.

90-ті роки – це найкращий період у моєму житті. Я – студент філологічного факультету ПНУ ім. В. Стефаника, а Микола Петрович – його декан. Жодної неприємної згадки за п’ять років спілкування... Доступно, доброзичливо і завжди україноствердно – це про лекції пана Миколи. То було дуже важливо у час, коли Україна робила перші кроки після відновлення державності.

Незабутньо і особливо тепло при зустрічі звучало його «Іванку», коли я приходив на рідний факультет після завершення навчання. І ще, щиро вдячний моєму викладачу за сприяння у створенні програми «Станіславів-Франківськ на початку ХХ століття». Його допомога з перекладом статей газети «Kurjer Stanislawowski» дала старт цьому проєкту. Вдячність, світла і вічна пам'ять Вам, Миколо Петровичу.

– Великий життєлюб, неймовірна харизма, тонке відчуття слова, іскристий гумор.

Він прихиляв небо до тих, хто любив науку, до тих, хто мав активну громадську позицію, словом і чином служив Українській справі.

Пан Микола відкрито і безкомпромісно підтримував діяльність Студентського братства. Знав особисто кожного студента, був як добрий тато філфаку.

Він жив Україною.

Романа КУДЛА, перекладачка:

– Про Миколу Петровича Лесюка у мене, як, мабуть, і в усіх, хто його знав, найтепліші та найсвітліші спогади. Від моменту, коли зайшов до нас, несміливих першокурсників, і сказав: «Романо, будете старостою групи» до нашої останньої зустрічі навесні цього року, коли привів до мене студенток на перекладацьку практику. Між тим було навчання, аспірантура, робота на кафедрі. У ті часи Микола Петрович був моїм викладачем, керівником магістерської роботи, деканом, завідувачем кафедри.

Завжди усміхнений, приязний, інтелігентний. Принциповий щодо української мови, її чистоти. Для мене – це Вчитель, який великою мірою був причетний до вибору мною професійного шляху.

Вражала його працьовитість. Пригадую, з яким захопленням розповідав про те, що перекладає монографії на сотні сторінок, пише книгу про говірку свого села. Я навіть мимоволі заздрила його працездатності у такому поважному віці. А ще він чудово співав. Вперше я була зачарована його голосом на неофіційній частині після наукової конференції з ономастики у Польщі, згодом дізналася, що Микола Петрович співає в чоловічому хорі в Катедральному соборі.

Це був філолог, педагог, який займався тим, що любив і любив те, чим займався.

– Микола Петрович був науковим керівником моєї дисертації на тему: «Лексика і фраземіка інтимної лірики (на матеріалі українського фольклору)».

Він залишився у моїй пам’яті як людина, яка неймовірно любила Україну, народну пісню. Коли я була ще студенткою філологічного факультету Прикарпатського університету знала, якщо буду співати у хорі, наш декан – Микола Петрович, буде більш лояльний та поблажливий.

Пізніше, вже в аспірантурі, відчула, що пісня, рідний край, люди та їх говір, культура – це його життя, всеохоплююча любов та велике бажання передати нащадкам цей скарб.

Добрий, чуйний та розуміючий, він давав можливість працювати творчо, вільно та креативно. Його фраза: «Черпай той скарб – він без меж» відгукується у моїй душі особливо гостро сьогодні.

– Перша моя зустріч з Миколою Петровичем Лесюком трапилась у серпні 1990 року на знаковому місці – Острові Хортиця, на заходах з відзначення 500-річчя створення запорозького козацтва. Тоді до Запорізької області з усієї України з’їжджалися десятки тисяч людей, представники Народного Руху України, Товариства української мови ім. Т. Шевченка, мистецькі аматорські колективи… То були значущі події національного піднесення та єднання, сповнені запальним зацікавлення до української історії, минулого тих країв. Я туди приїхала з нашим Голинським сільським аматорським хором. Завдячую своїй вчительці української мови за добре поставлену дикцію, а тому мене залучали до художнього читання творів. А Микола Петрович приїхав з чоловічою хоровою капелою «Червона калина» (вона була тоді крутезна та професійна).

На якійсь із локацій після декламування вірша Галини Пухти «Україно моя…» до мене підійшов інтелігентний приємний чоловік та розпитував хто я, звідки, де вчуся, як учуся… Тоді написав мені записку зі своїм прізвищем, ім’ям по-батькові, адресою та номером телефону і наказав, щоб я обов’язково показала вдома батькам і щоб приїхала. У той момент в особі Миколи Петровича Бог дав мені шанс.

Коли повернулась з поїздки, я таки показала ту записку батькам. А ще, оскільки мала добрі довірливі взаємини з учителькою української мови Оксаною Тебешевською, то розповіла їй про ту зустріч. Оксана Степанівна за моїм описом відразу впізнала у тому гречному панові Миколу Петровича Лесюка – декана філологічного факультету Прикарпатського університету ім. В. Стефаника.

Одного дня я з мамою поїхали в Івано-Франківськ до Миколи Петровича. Зустріла нас тоді його дружина – Марія Василівна. Микола Петрович десь затримувався в справах. А поки його чекали за теплими довірливими бесідами, час збіг швидко. Таке було відчуття, що приїхали до дуже близької родини, а не до незнайомих чужих людей. Коли прийшов Микола Петрович, то він коротко і по-діловому змалював перспективи мого навчання на філологічному факультеті. Завдяки саме Миколі Петровичу у 1992 році я вступила на спеціальність українська мова та література філологічного факультету.

Микола Петрович мав особливе вміння зазирнути далеко вперед, в перспективу, розпізнати в людях їх сильні якості, розкрити їх світові. Його приязність та простота причаровували людей. Водночас, це був доволі строгий викладач, вимогливий, принциповий але тактовний. Він давав право на помилки (бо на те вона і юність, щоб набувати власний досвід на помилках), по-батьківськи тепло журив за них, делікатно скеровував на шлях істинний...

Микола Петрович Лесюк був дієвим українським патріотом. Лише зараз, коли дізналась про його трудовий шлях на Донбасі, розумію чому він так запекло обстоював позицію, що Донбас потребує негайної українізації. Він жив там, серед тих людей, він бачив їхню сутність, а тому завдяки своєму особливому вмінню прогнозував невтішне майбутнє тої частини України. Тоді завдяки ініціативі та зусиллям Миколи Петровича на наш курс за спеціальністю «українська мова та література» було зараховано за державним замовленням близько двох десятків студентів з Луганської, Сумської, Донецької областей. На них покладалась місія після закінчення вишу повернутися у змосковщене середовище і розвивати українське на Донеччині, Луганщині, Сумщині…

Вдруге наші шляхи перетнулися, коли я вже працювала у виконавчому апараті обласної ради, а Миколу Петровича обрали депутатом обласної ради третього демократичного скликання (1998–2002 роки). Мені тоді випала унікальна нагода співпрацювати з Миколою Петровичем – головою постійної комісії обласної ради з питань освіти, науки, культури, фізичного виховання, спорту та туризму. Комісія активно напрацьовувала рішення, значущі для розвитку і збереження національної культури, виховання дітей, пропагування історичної пам'яті. У своєму депутатстві був принциповий, прямий, справедливий. Невтомно боровся за пріоритетність в Українській державі української мови та культури, за оту «свою хату» зі «своєю правдою, і силою, і волею».

Завжди енергійний, приязний, доброзичливий, чуйний, врівноважений та мудрий – саме таким мені назавжди закарбувався образ Миколи Петровича. Поважного, сивочолого усміхненого чоловіка у колоритній коломийській вишиванці…