Незабаром, 13 травня, первісток демократичної преси в Україні — Івано-Франківська обласна газета «Галичина» відзначатиме свій ювілей. Цього року виповнюється рівно три десятиліття з дня виходу у світ її першого числа. Тож до уваги її багаточисельних шанувальників — серія спогадів працівників часопису.
Романтика юнацьких літ поманила мене після десятирічки аж на Донбас, де я до призову в армію стажувався як шахтар. Ця практика згодилася мені також уже у рідному руднику «Голинь» Калуського хіміко-металургійного комбінату, поки в 1970-му не ступив на журналістську стезю. Навчаючись заочно у Львівському державному університеті ім. І. Франка, працював у міськрайонній «Зорі Прикарпаття» і «Калуському хімікові», а решту 30 літ – в обласних газетах «Прикарпатська правда» та «Галичина».
Автор бувальщин, оповідок, новел у чотирьох «томах»: «Поклін віддаю», «Із криниці життя», «Біле диво» та «День дятла у лузі». Член НСЖУ з 1976 року.
Я і тепер, наближаючись до будинку, в якому живу, додаю собі настрою думкою: «Сьогодні четвер — у поштовій скриньці має бути «Галичина»! І якщо на день чи два затрималася (або взагалі пропала – буває й таке: виймають швидше за мене), стає на душі маркотно…
Так, я люблю «Галичину»: газету, редакцію, її колектив. Працювалось бо в ній 14 років – усі 90-ті минулого століття і кілька літ у 2000-х… Був власним кореспондентом газети з центром у місті Калуші. Було тоді про що повідомляти читача, адже місто вирувало новинами як у політичному житті, так і в подальшому промисловому розвої… Недарма ж Калуш набув собі слави «велетня хімічної індустрії Прикарпаття» (колишній «Хлорвініл», опісля – «Оріана», «Лукор», «Карпатнафтохім»). У 90-х роках тут одне за одним відкривалися нові виробництва: з випуску шпалер і килимових покриттів, низки інших. Унікальною була продукція олефінового, поліетиленового та хлорвінілового заводів. Приміром, тутешній поліетилен фурами доставляли і в найбільш розвинені країни Європи.
А що більше, ніж це, потрібне було молодій незалежній державі? Тож працюючи власкором «Галичини», чимало часу проводив саме в цехах промислового гіганта, виловлюючи із багатогранного життя-буття хіміків якнайцікавіші сюжети.
Живого та не менш актуального матеріалу для газети вистачало й за межами міста. З одного боку, жителям району імпонувало, що місцева влада залучила іноземного інвестора для солідного поповнення бюджетних надходжень, а з другого, – в них наростала тривога щодо екологічних викликів, спричинених свинокомплексами ТзОВ «Даноша». Не давала спокою населенню також задавнена проблема з рекультивацією так званих хвостосховищ колишнього КХМК тощо. Хіба пасувало б «Галичині» обминати такі життєво важливі теми? Однозначно ні!
На поклін до Степана Бандери
А вже про те, що Старий Угринів під Калушем став місцем паломництва патріотично налаштованого люду з усієї України та світової української діаспори, писалося мені з особливим натхненням. Адже тут у грудні 2000 року відбулося урочисте відкриття чотириповерхового меморіального комплексу Степана Бандери, збудованого за кошти районного і обласного бюджетів поряд із хатою, де народився провідник ОУН, і бронзовим монументом на весь його зріст.
Відкриття пам’ятки національного відродження переросло в грандіозну подію. Людей поназ’їжджалося стільки, що годі було протиснутися ближче до місця, де встановлені мікрофони: прибули делегації із сусідніх Тернопільської, Львівської, Чернівецької областей, очолювані їхніми першими керівниками. Звісно, господарями були івано-франківські владні особи.
Не зменшувалася кількість людей біля комплексу і в подальші роки, особливо 1 січня, у день народження Степана Бандери, а також у річницю створення УПА. Старий Угринів гудів від величезної кількості приїжджих. «Галичина» широко висвітлювала ці події. Репортажі були розлогі, слово надали багатьом учасникам святкування.
На початку 2002 року рішенням облради музей передали під егіду Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника як навчально-виховний підрозділ. Коштом вишу обладнано приміщення, забезпечено функціонування й екскурсійну діяльність, а художній відділ Інституту культури й мистецтв оновив усі інтер’єри комплексу. Як і раніше, сюди приїжджають люди з найвіддаленіших куточків України. Оглядати є що: наукові фонди музею налічують понад дві тисячі найменувань.
Що не людина – то особистість
Як нарисовцеві мені щастило на зустрічі з цікавими неординарними людьми, причому поважного віку. Я не міг не поїхати до Верхні, де жив 102-річний дідусь Дмитро, на прізвище Станіславів, що співзвучне з попередньою назвою нашого обласного центру, який усе своє трудове життя провів із кіньми. На схилі літ не було ночі, аби вони не снилися йому. Мудрість, розум, досвід відчувалися у кожному його слові («Галичина» за 14 лютого 2009 р.).
Або візьмімо 90-річного Дмитра Яціва з Тужилова, колишнього січового стрільця. Був найкращим господарем Калуського повіту: мав 100 гектарів поля, бугая, що прославив його господарку на пів Європи, і багато іншої живності. А на старість (доживав сам) залишився з однією куркою, і та вже не неслася, бо була стара… («Галичина» за 16 березня 1995 р.).
Ще один дід, 98-річний Йосип, покликав мене до себе в село Дубовицю через одну калуську вчительку. Цей не про коней згадував – він банував… за гусьми. Як тепло він згадував білосніжних птахів, якими колись було заповнене всеньке подвір’я його обійстя… (червень 2002 р.).
І про бабусь писалося з настроєм. Приміром, баба Дора все своє некоротке життя прожила в хатині в… лісовій гущавині. Колись жила з мамою, тепер – одна. Скільки цікавих історій линуло з її уст!.. Виявляється, й поодаль від цивілізації є місцини, де можна бути щасливим, якщо не зважати на обмежені умови проживання («Галичина» за листопад 2001-го).
А калушанка Анастасія Гусак доживала віку з добрими дітьми, однак спогади про свою молодість часто примушували її заглибитись у роздуми… Чому так сталося, що найкращі свої роки провела вона в таборах? Була ж бо зв’язковою загону УПА. Носила «штафети», мала псевдо «Троянда». Але не зів’яла «Троянда» у суворі зими сибірських таборів!.. («Галичина» за 15 квітня 1997 р.).
Ширше цю тему розкрито у нарисі «…І він пішов у революцію» («Галичина» за 8, 11 і 12 серпня 1992 р.) — про соратника Степана Бандери Миколу Ковалишина. З ним вдалося зустрітися, коли він приїжджав з Америки додому (у село Верхню) на початку 90-х. Яка це була розповідь!... Про підпільну діяльність, про судовий процес у Варшаві, поневіряння в тюрмах…
Неординарним виявився і 88-річний Федір Марич з Височанки, околиці Калуша. Майстер на всі руки! Задумав навіть збудувати водяний двигун – такий, аби міг рухати електровню млина. Він удома допізна чаклував над створенням колеса із трубок, в які мало вміститися три тонни води: дві тонни, крутячись, мали тягнути самі себе, а третя – іти на побічну силу. Все це демонстрував на макеті, який перед цим виготовив… («Галичина» за 8 червня 1996 р.).
Степан Глібовицький (під 90 років) прославився у зовсім іншій сфері — він зорганізував спортивний рух у Галичині ще у 20-30-х роках минулого століття. Був знайомий із сином Івана Франка Петром, який першим у Коломиї вчив діточок гри у великий теніс. І його доля не пощадила – відбував заслання у Сибіру...
У «Галичину» я прийшов на початку 1992-го. Пам’ятаю, тоді загострювалися відносини між релігійними конфесіями. Наша редакція розміщувалась у «білому домі», і одного разу я став свідком того, як під його стіни привезли труну з небіжкою із Чорних Ослав… Мене це глибоко вразило. Знаючи, що у моєму рідному селі Голині живе жінка, яка народила 11 дітей, частина з яких стали священниками (двоє греко-католиками, двоє православними), я організував зустріч із нею і двома її кумами… Розлогою вийшла розповідь «Бог над нами один і Україна у нас одна» («Галичина» за 6 червня 1992 р.)
Були і курйозні випадки. Нерідко на зустрічі зі старшими людьми ми виїжджали з фотокореспондентом Василем Мельником. Того разу приїхали у село Бережницю до діда Івана Осколіпа, який взявся майструвати скрипки. Не так нас цікавили самі скрипки (що можна зробити без спеціальних інструментів і матеріалів?), як доля самого діда Івана… Будучи погорільцем, він, аби заглушити горе, взявся за нове для себе ремесло…
Після публікації («Галичина» за 19 квітня 2001 року) в гості до діда навідалися непрохані гості. Вимагали грошей: мовляв, майструєш скрипки – маєш з того немалий зиск, клади мзду в наші долоні! Та коли дід Іван показав «гостям» недороблену скрипку, ті поїхали від нього з чим приїхали…
«Пиши, Петре!» – заохочував редактор
Я ніскільки не применшую внесок у загальну редакційну справу інших власних кореспондентів газети — Оксани Ровенчак з Долини, Михайла Городенка з Косова, Василя Пожоджука з Коломиї, Федора Данька та Миколи Болотенюка з Городенки. Вони теж добре інформували галичан про події у своїх місцинах. Пам’ятаю, приїжджаючи на щотижневі газетні огляди, поквапом віталися в редакційних коридорах, розносячи кабінетами відділів матеріали.
Як мені працювалося як власному кореспондентові? Не маю на що нарікати… На відміну від колег-власкорів, мені було простіше заходити в кабінети, спілкуватися із завідуючими відділами. Річ у тім, що майже всі «галичани» були колишніми працівниками обласної газети «Прикарпатська правда». І я з ними не просто знався, а співпрацював 15 років, теж будучи власним кореспондентом у Калуші. З ким розмови найбільше велися майже по-дружньому? Дай Боже, когось не оминути… Ну, першою чергою, з тодішнім головним редактором Богданом Галюком, нині вже світлої пам’яті… Було зайдеш до нього в кабінет – і бачиш перед собою обличчя приязної людини. Про се, те перемовимося. Він розпитає, як справи в сім’ї, що нового в регіоні. Я доповім, над чим працював і що насамперед вважав би за потрібне надрукувати. «Добре», – зринало з його вуст. Це означало, що якихось претензій до моєї роботи в нього немає. Я ж насмілювався пропонувати до написання теми, про які він, може, вперше й почув. «Пиши, Петре!» — схвалював почин.
І заступники в Богдана Галюка були надто творчими людьми. В ранні часи 90-х – Василь Назарчук (він потім повернувся в «Робітничу газету», з якої прийшов, а з роками став головним редактором «Галичини»), пізніше – світлої пам’яті Орест Олексишин, з яким у мене були чудові стосунки (разом вчилися і закінчували факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка).
Саме часи, пов’язані з «Галичиною», називаю найкращими роками своєї творчої праці. Дуже багато вона мені дала… Якби не вона, навряд чи вдалося б мені видати чотири книжки літературно-художніх жанрів. Я ж бо багато що із вміщеного в них друкував у «Галичині», так би мовити, апробовуючи у читацького загалу вартісність нарисів і зарисовок, бувальщин, новел, оповідок, етюдів…
Але повернуся до спогадів про колег-«галичан». Емілія Турковська, на жаль, уже покійна: її перо було легким, а написане — ваговитим, дуже образне мала письмо… Дарина Назарчук – майстер!.. Мені досі не сходить з пам’яті заголовок однієї з її публікацій: «Товкли воду без Ступки» (тодішнього міністра культури, який з якихось причин не приїхав на мистецький захід до Івано-Франківська). Поетесу Неонілу Стефурак на шпальтах «Галичини» характеризували матеріали як чудову журналістку, публіциста… Мені приємно називати імена й інших журналістів-«галичан», які своєю працею прославляли перше демократичне видання краю — Ярослава Орната, Мирослава Кіндрачука, Романа Гладиша, Богдана Вівчара, Миколу Петричука, Марію Добрянську, Олега Баска, Ігоря Никоровича, Ореста Матвіїва (теж відійшов у вічність), Володимира Криворучка, Олександра Зуба та інших.
А допис поїхав не до Франківська, а… до Львова
У своїй творчій роботі я більше тяжів до жанрів нарису, репортажу. Але не втомлювався писати й повідомленнями про події в регіоні, який обслуговував. Отже, інформував, інформував… Що менше розміром – передавав телефоном. А вже більші, але оперативні матеріали старався передати в обласний центр без затримки ось яким способом (тоді звісно, не було електронної пошти і т. ін.): написав матеріал, спішив на вокзал і просив водія автобуса, щоб пакет із матеріалом передав у диспетчерську автовокзалу, а вже з диспетчерської редакційний кур’єр Іван Панькович Майданський приносив допис у «Галичину».
Та одного разу попікся на альтернативній «пошті»! Встав удосвіта. Десь близько трьох годин провів за письмовим столом, відтворюючи подію вчорашнього дня. Хутенько з матеріалом – на вокзал. Є автобус!.. «Львів – Кути». Шоферові недовго довелося пояснювати, що робити з пакетом, який йому передаю. У диспетчерську його…
Передав. З почуттям виконаного обов’язку повернувся додому, щоб ще на півгодини прилягти!.. А тут дзвінок із редакції: де матеріал? «Як де? – кліпаю очима. – Передав автобусом «Львів – Кути», який відбув із Калуша о 9-й годині». А мені кажуть: «Кур’єр був в автодиспетчерській – матеріалу нема… Автобус «Львів – Кути» ще годину тому, як поїхав на гуцули».
Оба-на!.. До мене почало доходити. Десь близько дев’ятої години автобуси напрямками «Кути – Львів» і «Львів – Кути» зустрічаються в Калуші. Ось я і передав пакет водієві, що повів автобус не на Кути, а на Львів… Копії матеріалу я не мав, писав від руки. Довелося переписувати, а це справа, хто в цьому розуміється, зрівня пекельній…
Ось такий казус трапився зі мною одного разу. Проте здебільшого мав від власкорівської роботи задоволення. Особливо, коли пошта приносила газету з моїм матеріалом. Зізнаюся, що мав велике задоволення від надрукованого у «Галичині».
Збігли роки. Нині в колективі «Галичина» – нові люди. Але приємно, що вони примножують і додають у тому, що починали їх колеги на початку 90-х… З роси і води вам, друзі!
