Тричі був випускником навчальних закладів, поки 1985 року не потрапив до Тисменицької районної газети «Вперед»: середньої школи в Ланах Галицького району, де народився, технікуму промислової автоматики у Львові та державного університету — там же. Поміж навчанням відслужив армію. Журналістську майстерність відточував у різних виданнях, на різних посадах — від кореспондента і відповідального секретаря до головного редактора. Це, зокрема (після тієї ж «Вперед»), у відомчій газеті «Лісовий край» (1988 — 1992 рр.), у регіональній «Західна Україна» (1992 — 1996), в тижневику «Газета.if.ua» (2005 — 2006) і нарешті — в «Галичині» (1996 — 2005 та 2006 — 2017), майже дев’ять з яких до виходу на пенсію очолював колектив редакції цієї обласної газети.

Лауреат низки журналістських премій: Всеукраїнського конкурсу регіональних ЗМІ «Економіка очима журналіста» (2000), обласної премії ім. Б. Бойка (2001), Івано-Франківської міської премії ім. І. Франка (2009) та обласної премії ім. В. Стефаника (2017). 2016 року побачила світ книжка «Великі українці без масок», матеріали до якої збирав і опрацьовував майже 13 років.

Якогось дня навесні 1996 року, коли я працював власним кореспондентом газети «Західна Україна» (Тернопіль–Львів–Івано-Франківськ) в Івано-Франківській області, перестрів мене в місті головний редактор газети «Галичина» Богдан Галюк. Усіх подробиць нашої розмови я вже не пам’ятаю, але тоді він запропонував мені перейти на роботу в «Галичину». Це було дуже доречно, бо якраз на той час «Західна Україна» переживала гостру фінансову кризу, тож 31 травня 1996 року мене прийняли на посаду в. о. редактора відділу економіки «Галичини», а вже через місяць призначили оглядачем з економічних питань.

На той час я мав уже майже 11 років досвіду журналістської роботи, з них понад чотири роки — в потужній газеті «Західна Україна», яку досі вважаю однією з найкращих регіональних газет у Західній Україні часів незалежности, що забезпечило мені безпроблемне входження у схему роботи «Галичини». Налагодивши добрі контакти з економічними службами облдержадміністрації та з рядом бізнесових структур, я досить різноманітно і системно висвітлював економічне життя Івано-Франківщини, а також не цурався загальноукраїнських економічних тем.

У цьому я з певним подивом переконався позаторік, складаючи бібліографію своїх публікацій за понад 30 років журналістської роботи. Економічну тематику в газеті я вів аж до призначення на посаду заступника головного редактора в середині січня 2001 року.

Редакція «Галичини» наприкінці 90-х являла собою досить строкате за віком і суперечливе середовище: від порівняно молодих журналістів до старших передпенсійного віку. На той час газета уже значною мірою втратила популярність своїх перших років. Нерівний «шлюб» з «Тижневиком…», додатком до «Галичини», мав негативні наслідки для поперемінно 4–8-сторінкової «Галичини»: вона стала менш змістовна й читабельна і поступово втрачала масового передплатника.

Улітку 2000 року редакцію газети «Тижневик Галичини» і саму газету було ліквідовано. Газеті «Галичина» повернули її первинний статус.

Після кадрових змін у керівництві редакції почався пошук варіантів оновлення тематичної і графічної моделі «Галичини». Звичайно, в цій справі першу скрипку вів головний редактор Василь Назарчук. Мені як заступникові випало налагоджувати технологічні процеси підготовки газети, передусім я був у ролі «чистильника» більшої частини текстів. «Воду» і патетику я безпощадно викорінював із них і з часом, здається, трохи привчив журналістів уникати цих газетних «бичів». Поринувши у цю рутинну роботу, бувало, доводилося засиджуватися на роботі й до 21-ї години, а деколи навіть ще далі. Звичайно, це було не дуже мудро, проте я тоді був ще досить молодим трудоголіком, здоров’я не турбувало, мені дуже хотілося, аби на наступний день було менше роботи, а ще прагнув підтягнути рівень газети, тож сповна віддавався цій стихії. Однак газетний процес — це як лавина, якій нема ні початку, ні кінця, одного вечора порозчищував усе, а зранку знову приносять цілу купу текстів. Словом, життя вчило розуму і мене.

Молодшим журналістам хотілося робити більш зубасту і більш цікаву газету. Тож ставши через десятиліття головним редактором «Галичини», я ніколи не опускався до того, щоб шпетити журналістів за гострі публікації, коли мені надзвонювали чи приходили до редакції невдоволені «герої». Журналістам я виставляв лише одну умову: писати арґументовано та об’єктивно. В принципі, за мого редакторства не було і табуйованих тем, хоча часом доводилося опинятися в дуже делікатних ситуаціях. Саме так сталося кілька років тому з принциповим журналістським розслідуванням Ігоря Лазоришина про дуже неприємний момент у роботі головного лікаря однієї з районних лікарень, який був до того ж головою депутатської комісії обласної ради (співзасновника газети) і немало допомагав нашій газеті під час передплати. Тоді я став на бік журналістських стандартів, а не економічної кон’юнктури. Публікація вийшла, головлікар-депутат «дувся» на мене і, здається, такого «нахабства» мені досі не пробачив. Але інакше не можна було, бо йшлося про людське життя.

Тоді, в 90-х, ми, ще молоді журналісти, прагнули створити цілком нову газету і 1999-го навіть безуспішно пробували намацати фінансові можливості для цього. Незабаром зусилля редакторату на оновлення газети і на збільшення її тиражу таки дали результати. Наклад «Галичини» через якийсь рік чи два зріс до рекордних 28 тисяч примірників. То були передостанні роки перед повальною інтернетизацією України, що почалася на зламі тисячоліть.

Згодом, ставши головним редактором «Галичини», я аналізував причини спаду читацького інтересу до газети, а для цього зібрав всю інформацію про її тиражі ледь не за всі роки і на її основі зробив діаграму. Вийшла досить рівна спадна лінія десь із 2004 року, яка чітко вказувала на тривожну тенденцію. Скорочення тиражу вдалося з неймовірними зусиллями пригальмувати майже до нуля, здається, 2014 року. А перед тим був один провальний рік — 2011-й, коли тираж обвалився тисяч на чотири. Причиною цього тоді стало встановлення більш реальної передплатної ціни на газету. І хоча вона була порівняно невисока, однак подорожчання передплати на 10 чи трохи більше гривень згубно відбилося на тиражі «Галичини». Тим-то на наступних передплатних нарадах ми більше не приймали таких необачних рішень.

Утім, таку кризу переживає не лише «Галичина». Невблаганне скорочення тиражів друкованих видань триває вже довший час у глобальному вимірі. Повсюдний Інтернет, природне скорочення старших передплатників і неприхильність до читання серйозної преси молодого покоління — ось головні причини цього обвального процесу. Ще одну причину, звичайно, треба шукати і в самих виданнях, які не зуміли зацікавити своєю інформацією більше людей.

Але знову повернімося на півтора десятиліття назад. Порядки в редакції не зовсім влаштовували мене і після 2000 року, тож коли настала можливість не боротися з вітряками, я в березні 2005-го за власним бажанням звільнився з посади заступника головного редактора і подався створювати приватне видання «Газета.іf.ua». На жаль, під час місцевих виборів 2006 року головному фундаторові газети не пощастило, він втратив інтерес до неї і видання перестало виходити.

У липні 2006 року я повернувся в «Галичину» на посаду рядового журналіста. На той час у редакції про якісь інноваційні підходи до газети вже не йшлося. Тому я зосередився на своїй роботі, пошукові цікавих тем, розробив новий сайт газети. Кілька тих років були для мене вельми продуктивними.

Обрання мене в 2009 році головним редактором «Галичини» сталося в дуже несприятливий час — в Україні бушувала економічна криза. Це, звичайно, не могло не позначитися на послабленні фінансових позицій редакції. Але почавшись тоді і підірвавши фінансову стійкість внаслідок знецінення національної валюти усіх без винятку суб’єктів господарювання, а преси, мабуть, передусім, економічна криза не мала кінця. На початку 2014-го вона взагалі наче з ланцюга зірвалася і зробила українців за кілька тижнів у рази біднішими. Як відомо, курс гривні до долара тоді знецінився майже втричі. Надолужити втрати підвищенням вартості газети не було реальним, бо таким чином можна було залишитися взагалі без передплатників.

Редакторувати в таких складних умовах було дуже непросто. Коли я очолив «Галичину», зарплати в редакції виглядали ще досить пристойними, як на Івано-Франківськ, а після 2014-го вони вже не були мотивацією до високопродуктивної праці. Однак попри всі складнощі за майже вісім з половиною років мого редакторства не було жодного зриву з виплатою заробітної плати працівникам й редакція мала немалі дивіденди в банку.

Ставши біля керма газети я перш за все почав із упровадження в життя редакції політики соціальної справедливости. Відразу було взято курс і на осучаснення тематичної і графічної моделі газети. І це, як нерідко буває, стало передусім клопотом головного редактора. Високі оцінки газети з боку сторонніх людей, які мені довелося чути, в т. ч. і від професійних журналістів, вказують на те, що мені щось вдалося зробити для підвищення її рейтингу. Звісно, я не раз чув і критичні зауваги. Але попри все «Галичина» стала добротною регіональною газетою в Україні, і це було добре помітно на тлі обласної комунальної преси.

Попри свій «підвладний» статус газета, як на мене, не була конформістською до влади. Бувало й таке, що вона встрявала в небезпечні теми, якою в 2013 році була афера на 300 млн. грн., пов’язана з вивезенням зараженого гексахлорбензолом ґрунту з Калуша, причетність до чого мали високопоставлені представники нашої облдержадміністрації та столичних відомств. На щастя, редакторові газети та авторові публікації за це якось спокійно минулося… Але не раз доказові матеріали до гострих публікацій я замикав у свій сейф. Часом газета бралася критикувати навіть свого співзасновника — обласну раду. Щоправда, тому сприяло і цивілізоване ставлення до критики її керівника — Олександра Сича. У цьому аспекті мені як редакторові навіть досить пощастило: з приводу інформаційної політики газети я не мав серйозних проблем із владою.

Додавала клопоту редакції за часів мого керування і судова тяганина, що тривала від початку 2000-х років і аж до мого виходу на пенсію. Тоді мені випала дуже неприємна місія представляти газету на численних судах із колишнім заступником головного редактора, який конче хотів «нагнути» редакцію з допомогою продажної феміди. І це поглинало багато часу, відволікало від роботи над газетою.

З вирівнюванням фінансового становища редакції теж було непросто. Я вдався до оптимізації і скорочення витрат. Це дійшло аж до приміщень, майже третину яких редакція повернула співзасновникові — обласній раді. А це означало відчутне скорочення витрат на опалення редакції, яка займала понад дві третини приміщень у досить великому будинку на вул. Січових Стрільців, 25.

Одночасно застосовували й інші непопулярні заходи. Життя само поставило переді мною жорстку потребу скорочення чисельности штату редакції, яка в 2009 році становила близько 45 працівників, і це було явно забагато. Довелося починати традиційно — з пенсіонерів: просити їх виходити на відпочинок, а тих, кому лише сповнювався пенсійний вік, із почестями проводжати. Цим хорошим людям, які розуміли ситуацію і по-людськи поставилися до мого прохання, я обіцяв таким же чином і себе звільнити, коли мені «стукне» 60. І наприкінці жовтня 2017 року цю обіцянку виконав. У редакції на той час налічувалося 26 працівників включно зі мною. Але й цих було вже забагато…

Щодо змін у редакції, які я застосував, то вони не були докорінними. Перед наступним роздержавленням газети не хотілося цього робити з кількох причин, головною з яких була ось яка: я знав, що маю покинути редакцію ще до роздержавлення, а тому вважав, що кардинальні зміни повинен робити мій наступник відповідно до свого розуміння, можливо, навіть кращого за моє, який далі вестиме редакцію в такий дуже непростий момент.

Я зробив у «Галичині» майже все, що зміг, на що був спроможний. Я помилявся у своїх рішеннях, і не раз, але свої помилки визнавав і що можна було виправити, то виправляв. Часом був досить різким, навіть гарячкуватим. Зате ніколи не був байдужим до редакції, газети і її працівників, тому що їм усім без винятку хотів добра, хотів, аби вони ставали кращими. Якщо наступникам вдасться зробити для «Галичини» більше за мене — буду тому тільки радіти.