Усі колекціонери – диваки, а справжні колекціонери – великі диваки. Але кожен із них щасливий, бо із захопленням, а не з примусу чи обов’язку роками провадить свою рутинну щоденну працю, робить те, що любить, і любить те, що робить.

Петро Корпанюк – уродженець Яворова, а тепер живе в Долині і є засновником та директором ПП «Видавництво «Барви». Понад 30 років займається філокартією – колекціонує різнотематичні українські поштівки кінця ХІХ – початку ХХ століть та сучасні святочні картки про Гуцульщину. За своє 58-річне життя наїздив нескінченну кількість кілометрів, жив у Києві та Ірпені, «побував» мільйонером, набив чимало ґуль на душі, але не розчарувався в людях і не втратив смаку до життя та сміливості підніматись і йти далі, а головне – не розтратив синівської любові до рідної Гуцульщини.

– Мої корені – у відомому яворівському роді знаних майстрів народної творчості Корпанюків-Шкрібляків, – розповів Петро Корпанюк. – У Яворові жили й творили брати Юрко, Семен і Петро Корпанюки. А мій прадід Іван – їхній батько – був одружений з дочкою Василя Шкрібляка Катериною. Так Корпанюки навчилися у Шкрібляків різьби по дереву.

– Але ж Ви не стали різьбярем?

– Ні, я став видавцем книжок про українську культуру, зокрема гуцульську, та її популяризатором у світі. Хоча різьбити вмію з дитинства. Адже у Яворові моїм сусідом був син Семена Корпанюка Василь – батько заслуженого художника й доцента Інституту мистецтв Карпатського національного університету ім. В. Стефаника Василя Корпанюка. І постійно після уроків я забігав до нього – вчився різьбити. А ще він навчив мене гри у шахи так досконало, що вже у шостому класі місцевої десятирічки я вигравав усі змагання.

Директором школи тоді був член-кореспондент Національної академії педагогічних наук світлої пам’яті Петро Лосюк. А контрольні з математики я виконував за 20 хвилин та брав участь у шкільних районних олімпіадах у Косові. Правда, через заїкання я майже не міг розмовляти…

До моїх батьків у село щоліта приїжджав відомий літературознавець Роман Горак, який замолоду товаришував з Василем Корпанюком, і привозив «на молоко» всю сім’ю – дружину і трьох синів. 1985 року, коли я закінчив середню школу, він забрав мене до Львова, де очолював музей Івана Франка.

Я мріяв вступити на фізико-математичний факультет, але стати педагогом з моїми вадами мовлення, зрозуміло, було нереально. Тож вступив на новий на той час факультет автоматики у Національний університет «Львівська політехніка». Та після закінчення вишу на відмінно жодного дня інженером не пропрацював.

– Чому?

– Бо у 90-х роках інженер у перерахунку на американську валюту отримував п’ять доларів зарплати. Тому всі або їхали за кордон, або йшли у бізнес.

– А за що Ви жили?

– Відкрив у Львові фірму з продажу сувенірів і деревини. Ми закуповували ліс-кругляк, різали на пилорамі та реалізовували, а сувеніри привозили з Косова. Але нас обдурили на великі на той час гроші – 30 тисяч доларів. Тож 1998 року мені довелося все починати заново – з вокзалу у Києві, де я прожив два тижні. Торгував розписними тарілками фабрики «Влоцлавек» на Андріївському узвозі. А згодом – антикварними виробами з бронзи й фарфору...

Через кілька років відкрив у Києві свій антикварний магазин і продавав полотна живопису. Я не був художником і ніколи не малював, але, сказати б, мистецька жилка у крові допомогла мені порівняно швидко розбиратися в малярстві. Я організовував міжнародні виставки, в тому числі і в Лондоні. Платив за оренду упродовж десяти днів приміщення площею 16 квадратних метрів 10 тисяч доларів. А проживав у найдешевшому готелі на Арбаті поблизу Національного культурного центру України – по 100 доларів за ніч.

Так, я заробляв добре. Офіційні декларації були мільйонними. Тож у «нульові» був мільйонером. Правда, тоді сувеніри знецінилися, зате на живопис соцреалізму попит зріс. Думаю, можна нарахувати до п’яти тисяч справ на такі полотна, які я оформляв на вивезення за кордон. У документах було вказано, що вони не можуть бути культурною цінністю. До речі, картини, давніші за 50 років, вивозити було заборонено. Фактично я вивозив не полотна, а образно кажучи, взірці клубної малярської соціалістичної агітації – портрети доярок, колгоспників, робітників. А твори гідних українських художників, навпаки, завозив в Україну. Я торгував у Києві художніми роботами Тетяни Яблонської, Йосипа Бокшая (старшого), Федора Захарова, Миколи Варенні, Івана Лободи та інших.

– А коли Ви зацікавилися поштовими листівками?

– Коли провадив той бізнес, то паралельно колекціонував поштівки. Можна сказати, що й філокартією займаюся з того самого 1998-го. Поштівки купував, образно кажучи, за родинним принципом. Річ у тім, що мій батько – з Яворова, а мама – зі Стецеви на Снятинщині. Тож я збирав поштівки переважно про Гуцульщину й Покуття, а для розмаїтості – і про Бойківщину та Опілля. Колекціонував лише оригінали.

У мене в обігу були тоді великі, навіть дуже великі гроші. Всі антиквари в Україні та Європі знали, що за ті мініатюри про Гуцульщину я плачу найбільше з-поміж усіх колекціонерів. Нині у моїй колекції налічується понад 600 листівок про Гуцульщину випуску до 1939 року. Це найбільша колекція у світі.

Першу поштівку в Україні видали ще 130 років тому, а святочні картки видавали й раніше. Отож я займався бізнесом, а кошти вкладав у друк книжок та альбомів. Наприклад, у вихід книжки «Мій рідний край. Альбом-каталог листівок початку ХХ ст. Гуцульщина та Прикарпаття» накладом у 1 500 примірників я вклав 70 доларів. За цю роботу 2008 року отримав премію імені Володимира Гнатюка за збереження й охорону нематеріальних культурних цінностей України. Урядову телеграму особисто надіслав мені тодішній міністр культури України Василь Вовкун. А також побачила світ і книжка «Українська святочна картка», основу якої становила колекція святочних листівок українського колекціонера Сергія Полегенького й частково моя.

А 2006 року я напакував повний поліетиленовий пакет гривень і поїхав у Коломию, де купив 45 різьблених скринь і п’ять столів. Привіз у Київ і того ж року відкрив виставку у Музеї декоративного мистецтва. Були на відкритті президент Віктор Ющенко та академік НАН України історик Петро Тронько. Відтак кілька років я жив в Ірпені, та Бог дав мені фінансові труднощі, за що я дуже Йому вдячний, і через те 2021-го я переїхав до Долини. До речі, планую незабаром відкрити тут магазин. А наразі займаюся видавництвом. Добре, що це можна тепер робити й дистанційно.

– Яке значення у Вашому житті має колекціонування поштових карток?

– Скажу фігурально. Якби не такі, як я, то борщ уже давно був би «ісконно рускім блюдом». Я вважаю своїм обов’язком берегти та примножувати українські народні скарби, щоб не бути, як мене називали у Києві, «Пєтьою із Закарпатья». Навіть усі наші прикарпатські гуцули, які тими роками приїжджали до столиці України, намагалися розмовляти москальською мовою. То навіть не мова була, а якесь страхіття.

– А Ви?

– Я розмовляв суто українською. Навіть у столиці московитів спілкувався тільки рідною мовою. Власне, моїми співрозмовниками головно були українці й кавказці. На мою думку, у житті людини є два найважливіші дні – коли народився і коли зрозумів, для чого живеш.

– А коли Ви зрозуміли смисл свого життя?

– Це сталося 2022-го, коли дізнався про великий успіх мого альбому-каталогу листівок «Мій рідний край» на міжнародній виставці в Канаді, яка відбувається раз на десять років. Перша така виставка була 2006 року у Нью-Йорку, друга 2016-го – у Вашингтоні і третя – 2022-го в Торонто. Я попередньо надіслав свою книжку на ім’я голови Міжнародного союзу українських філателістів і нумізматів. Видання на виставці «Capex-22», яка тривала з 12 по 22 червня, одержало оцінку 85 балів зі 100. А було там представлено 108 видань із 35 країн світу. Сто балів не одержало жодне із видань, а мою книжку означили як другий результат з усіх представлених. Грошових премій за такі результати організатори виставок не передбачали. Та завдяки цьому успіху я дізнався, для чого живу. Той альбом видав власним коштом. А за сприяння у друці альбому «Українська святочна картка» я вдячний громадській організації «Мистецький фонд імені Короля Данила» й зосібна її голові Степанові Кубіву.

– Чи наклала свій відбиток війна на Ваше улюблене заняття?

– За воєнні роки я мало зібрав поштівок для своєї колекції. Передовсім через зменшення моїх фінансових можливостей. Та й картки з гуцульською тематикою у моїй збірці не можуть містити сюжетів сучасної війни, бо всі вони означені чіткими часовими межами – від кінця ХІХ ст. до початку ХХ ст. Але колекцію святочних поштівок Прикарпаття я доповнюю та розширюю сучасними взірцями. Поштові листівки займають мало місця для зберігання, зручні для перевезення чи експонування, проте містять багато цікавої інформації. Вони є наче відбитком чи доторком часу – теперішнього й минулого.