Після знайомства з неординарною творчістю Василя ЛЮЛЬКИ – самобутнього косівського художника і лавреата Івано-Франківської обласної премії імені Ярослава Лукавецького для мене ніби ближчими стали глибочезні сенси простих рядків Ліни Костенко з поезії «Заходить сонце за лаштунки лісу…»:

Адже й унікальні полотна Василя Люльки, які художник разом із дружиною Надією вже упродовж пів століття творить з природних матеріалів – головно з листя кукурудзи, кори дерев, з моху чи лопухів тощо, на наш погляд, ніби постають продовженням життя природи, але на іншій стадії буття – в палітрі дивних барв і гамі людських відчуттів.

Маленькі роботи Василь переважно творить самотужки, а всі великі – ми разом. Він має свій відтинок роботи, а я свій. Найбільше люблю випалювання. З ним як художником дуже важко працювати – надзвичайно принциповий і прискіпливий у роботі. Але ж ми вже разом багато років, то добре знаємо характери одне одного. Й емоційний удар від повномасштабного вторгнення російських загарбників ми також витримали разом. Хоч робота нас не бралася – не йшла до голови, бо не було потрібного вогника для творчості. А ще коли внук на війні… Але допомагаємо ЗСУ і думаємо про можливість втілення у своїх роботах і воєнної тематики. Просто ще потрібен час… (Надія Люлька (Зорка), художниця і дружина майстра).

Художник Василь Люлька – уродженець села Піщаної на Білоцерківщині, а з 17 років – житель Косова. Його обійстя на вулиці Незалежності – як рукотворна казка. А створили це інтер’єрне диво у помешканні своїми смаками і уподобаннями Василь разом із дружиною Надією – також художницею. Стіни – в образах і картинах, з кожного кутика пахне деревом. Але настрою для спілкування додає неповторна усмішка Василя Люльки, якою він щиросердно зустрічає мене на воротах і запрошує у світлицю до розмови – за поважний величезний дерев’яний стіл, ніби спеціально змайстрований для такої справи.

– Скільки себе пам’ятаю, ще, мабуть, і в школу не ходив, батько часто купував нам із братом і сестрами такі маленькі альбоми для малювання і олівці,– згадує свої дитячі і юнацькі дороги до творчості Василь Олексійович. – Кімнатка була маленька, а нас шестеро, тож дітьми ми малювали на печі. До нас часто заходив родич і казав батькові, киваючи на мене: «Ну, Олексо, з нього буде художник...».

Я справді дуже любив малювати, усамітнюватись у лісі та споглядати природу. Не раз задумувався, дивлячись, як падає лапатий сніг, як люди малюють ті зимові картини. У школі мені малювання давалося краще, ніж іншим учням, тож однокласники часто перебивали собі через шибку у вікні мої роботи. Але мої оцінки не раз були гірші, ніж тих, хто копіював мої роботи. Перші мої фарби були акварельні, а коли купив собі два тюбики масляних, то потай і з каганцем пробував малювати пальцем. Той запах фарб і досі не забуваю.

Якось, коли мені було десять чи дванадцять років, ми з мамою поїхали у Білу Церкву на базар. І у вікнах районного Будинку культури я побачив виставку дитячих художніх робіт студії під керівництвом Петра Линника. Я дивився крізь шибу і думав собі: «Люди добрі, та я так у житті ніколи не намалюю...». Думаю, що саме завдяки тим враженням я й став художником. В училищі у Білій Церкві я здобув професію теслі, а після закінчення працював столяром в одній із військових частин Києва. Якось під час медкомісії лікарка мені запропонувала поїхати відпочити й оздоровитися на три місяці у Карпати – в санаторій «Косів». Мені тоді ще й сімнадцяти, мабуть, не було. Так я й потрапив на Прикарпаття.

Свої перші поважні кроки як художник Василь Люлька зробив саме в Косові. Сьогодні йому сімдесят три. А він пригадує, як сімнадцятирічним юнаком вийшов з автобуса у місті на зупинці й глянув на осінні гори у синьо-фіолетовій палітрі барв, на місцевих людей в національному вбранні та подумав: «Звідси я вже нікуди не поїду..»:

– У санаторії була майстерня. Я там познайомився з випускницею Косівського училища прикладного та декоративного мистецтва Оленою Нечитайло з Чернігівщини, яка, побачивши мої здібності до живопису, порадила вступати до училища. Так і сталося – я обрав спеціальність «художня обробка дерева». Директором училища був Юрій Касьяненко. Коли я побачив у класах малюнки учнів, то був шокований – стало страшно, що ніколи не зможу так намалювати. Під час навчання мені найкраще вдавався живопис. А вчився з сином Параски Хоми Славком, який був на старшому курсі. Щосеместра учні виставляли свої найкращі роботи, з яких обирали переможців. То ми зі Славком завжди були конкурентами за перші місця.

– А коли Ви почали займатися живописом природними матеріалами?

– Орієнтовно на третьому курсі училища. Тоді важко було когось здивувати художньою обробкою дерева – в закладі навчалося дуже багато яскравих майстрів. Якраз у моду входили роботи з соломки. Тож і я почав пробувати себе у нетрадиційній техніці плоскісної аплікації соломкою. Навіть дипломну роботу в цьому стилі виконав, але дивом мені вдалося її захистити, бо ніхто й ніколи такого ще не робив. Добре, що моя майбутня дружина допомогла.

У техніці аплікації соломкою створив до півтора десятка портретів, серед яких три – Тараса Шевченка, один з яких зберігається в Каневі. Відтак я працював на фабриці «Гуцульщина», але живопис фарбами не полишав. Мав у 1972 і 1975 рр. дві персональні художні виставки у Косові. Перепробував чимало різних художніх технік. Те, чим тепер займаюсь як художник, називається живописом природними матеріалами. А все почалося із Чернігівщини – малої батьківщини моєї дружини Надії. Там я вперше, назбиравши різних трав і листя, задумався, як із них створити картину. Словом, пробував творити і з листя кукурудзи, з жита, пшона, маку та інших матеріалів. До цієї роботи почав відчувати потяг душі. Також працював над оформленням інтер’єрів. Разом із колегою Степаном Мартинюком вперше застосували ламіновану плиту, дзеркала, тканини тощо, і наші торгові зали аптек навіть були визнані на початку 80-х років минулого століття найкращими.

...Заходимо у невеличку майстерню В. Люльки, де й народжується той мистецький креатив, який автор називає живописом природними матеріалами. Тут немає мольбертів, малярських пензлів, підрамників, різноманіття фарб чи іншого звичного для традиційного малярства начиння. Попід стінами – готові рами різного формату з твердим тлом для роботи й ескізами майбутніх картин, повсюди у ящиках і торбинках різноманітні кора дерев, різнобарвне сухе листя, стебла очерету і т. ін. З інструментів – звичайна праска, гострий скісний ніж, металева лінійка...

– Перш ніж братися до роботи над картинами, я роблю рами, – відкриває деякі потаємні деталі техніки пан Василь, – а відтак готую середину тих рам із шматка картону і малюю приблизно загальний рисунок картин чи ікон. А далі – як живопис фарбами, просто замість мазків пензля добираю шматочки природних матеріалів різних відтінків і наклеюю один до одного на проґрунтовану поверхню так, що не видно жодних стиків. Далі покриваю все лаком, а коли висохне, ще раз лакую, щоби на дотик не було шорсткості. Зачищаю наждачним папером.

Треба враховувати, звісно, що лак впливає на колірну гаму. Але загалом лакую роботу до п’яти разів і шліфую її. Природні матеріали попередньо заготовляю будь-якої пори року і зберігаю в ящиках чи мішках, причому деякі навіть у випрасуваному вигляді. До речі, для прасування потрібно праску нагрівати помірно, а не максимально.

Якщо листя дуже сухе і ламке, то відмочую його вологою ганчіркою чи збризкую водою. Робота дуже трудомістка і потребує багато часу. Величина нашої з Надією найбільшої картини з природних матеріалів сягає сімнадцяти погонних метрів. Маю вже до трьох тисяч таких робіт. Я розробив і описав усю техніку живопису природними матеріалами. Дехто й не повірить, що так багато робіт, бо не знають, що я роками починав працювати щодня о п’ятій ранку, а йшов із майстерні о двадцять третій. Бо безмірно любив і люблю свою роботу.