У мирному житті вони були успішними підприємницями, письменницями, педагогами, працівницями культури чи соціальної сфери, з радістю займалися улюбленими справами, у любові виховували дітей і тішилися своїми коханими чоловіками… А нині – у час війни – ці молоді і вродливі жінки на Долинщині не просто натхненно і завзято працюють в тилу для перемоги, а образно кажучи, невтомно товчуть собою: їздять як добровольці по всіх усюдах, сплять всього по кілька годин на добу і вже забули, що таке вихідні і святкові дні. Українські берегині навіть зізнаються, що і сни до них навідуються зовсім не мирні і не весняні, а важкі і тривожні.
Осердям такого трудового подвижництва і його рушієм є міжнародна доброчинна організація «Благодійний фонд Долини», яку вже упродовж восьми років очолює директорка Леся Тисяк-Мураль. А історія про те, як недавно 15 долинських жінок, змінивши за кермом французьких чоловіків, пригнали з Румунії до Долини для потреб українського війська і лікувальних закладів 15 реанімобілів – дарунок з Франції, не лише обладнаних за всіма європейськими медичними стандартами, а й до стелі запакованих різними медикаментами, вже стала, без перебільшення, живою сторінкою героїчного літопису нашої перемоги.
– Ще 2014 року я стала однією із засновниць і директоркою «Благодійного фонду Долини», – розповідає Леся ТИСЯК-МУРАЛЬ. – Але не вважаю, що нині ми з друзями-волонтерами на Долинщині займаємося чимось особливим і надзвичайним, як дехто відгукується чи собі думає, а робимо те, що маємо робити у складний для України час: допомагаємо, як і численні інші українські добровольці, наближати перемогу. І все це завдяки сприянню наших традиційних багатолітніх партнерів із Франції, Німеччини, Італії, Чехії і Румунії. Вони у перший же день повномасштабного вторгнення російських загарбників написали мені: «Лесю, чим ми можемо допомогти Україні? Ми готові відправити фури з усім необхідним, готові відправити автомобілі».
Я їм безмежно вдячна. Адже війна від тих європейців дуже далеко, а вони так близько біля нас. Ці люди щодня цікавляться нашими справами і потребами та готові передати все потрібне для України. А ми завдяки такому сприянню маємо змогу допомагати нашим військовим і внутрішньо переміщеним особам з інших регіонів, різноманітним медичним закладам і будинкам для літніх людей. Ми ж упродовж багатьох років дбали про медустанови і геріатричні пансіонати – будинки-інтернати для літніх громадян та інвалідів, тож і у війну не обходимо їх своєю увагою, а посильно допомагаємо продуктами харчування, постільною білизною, засобами гігієни тощо. До речі, підтримуємо медзаклади не лише в зоні бойових дій, а й у тилу. Ми ж не знаємо, чого можна очікувати у будь-який час, тож і лікарні Прикарпаття мають бути готові до будь-якої несподіваної ситуації. Допомагаємо всім. А свої дії обов’язково координуємо з керівниками лікувальних установ. І ті 15 автомобілів швидкої медичної допомоги ми змогли доправити в Україну за сприяння асоціації «Медична і благодійна допомога «Франція–Україна», якою опікується уродженка Дніпра, а нині жителька Франції Діана Дольс і з якою ми активно співпрацюємо не один рік.
– Цей епізод у волонтерській праці очолюваного Вами, Лесю, фонду сьогодні вже обріс цікавими переказами…Розкажіть детальніше. Бо зі скупих офіційних повідомлень ми, звісно, чули про той епізод із медичними автомобілями, але, як це часто буває, долинських подвижниць у них і не згадували…
– Усе відбувалося приблизно так. Попередньо ми добре погодили і скоординували наші з французами спільні дії. Спочатку французькі чоловіки за кермом доправили медичні автомобілі з Франції до Румунії на кордон з Україною. Але ж українські чоловіки не можуть за законом воєнного часу перетинати кордон, тож перегнати медичні автівки в Долину взялися жінки.
– Як Ви так оперативно відшукали на Долинщині таких сміливих, фахових, з належними закордонними документами і, образно кажучи, легких на підйом патріоток-водійок?
– Усе дуже просто. Кожен із нас має знайомих, а у знайомих також є знайомі, у яких – свої знайомі і т. ін. Та й нині жінка за кермом автівки вже не дивина. Серед тих, хто доправляв медичні автомобілі з Румунії до Долини, були долинські медпрацівниці, вчительки, підприємниці, а також дві переселенки з Харкова. Загалом 18 осіб. Ми сіли в мікроавтобус і доїхали до кордону з Румунією, а відтак пройшли митний та паспортний контролі і пішки потрапили за кордон. Уже на румунському боці нас зустріли французи і прикордонники країни-сусідки. Хочу подякувати і зазначити, що румуни зустріли нас привітно й належно і тепло відтак відпровадили в дорогу додому. Дуже і дуже приємно було відчувати, що нас так щиро підтримує весь світ. А на зворотному шляху за кермо реанімобілів уже сіли наші жінки. Може, у декого не все відразу й вдавалося з кермуванням, але поволі впоралися. Власне, дорога забрала всього три години, зате на стояння на кордоні змарнували добу. Попри все ми дуже вдячні нашим митникам і прикордонникам – зробили все від них залежне професійно й оперативно.
– То чому ж кажете, що змарнували час? Щось пішло не так?
– Несподіванкою стала велика бюрократична проблема з розмитненням вантажу як гуманітарної допомоги через зволікання чиновників Закарпатської обласної військової адміністрації, яка мала визнати вантаж гуманітарним. Ще за день до поїздки ми з’ясували покроково всі вимоги до такого перетину кордону (як реагування на численні схожі проблеми, з 22 березня Кабмін ухвалив, що під час воєнного стану всі гуманітарні вантажі оформляють на митницях тільки за декларацією. – Авт.). Але чиновники від нас вимагали заповнити і посвідчити печатками такі документи з військових частин, які у часі боїв керівництво збройних формувань не могло оперативно представити. Бо ж усі медичні автомобілі призначалися для «гарячих точок», а наші військові підрозділи вели тоді запеклі бої. Дуже дивною й неочікуваною була відповідь представників Закарпатської ОВА: мовляв, якщо військовим частинам потрібні медичні автомобілі, то їхні командири знайдуть час і на оформлення документів. Попри все ми таки встигли оформити заявку і всі документи та знову подати їх у Закарпатську ОВА. І зранку того дня все було погоджено. Але коли ми вже були на румунському боці, то мені знову зателефонували із ОВА: «У зв’язку з тим, що цей вантаж не направляється на Закарпаття, то не ми будемо його визнавати гуманітарним, а нехай його визнає гуманітарним Івано-Франківська ОВА…». Ми обурилися і здивувалися: а що, Закарпаття – інша країна? Адже вантаж був адресований для України, а не для Івано-Франківщини. Уявіть собі, як ми – в дорозі, за кермом і у часі перетину кордону – всі документи мали переробляти для Івано-Франківської ОВА?
Отак ми добу просто змарнували на кордоні, спочатку очікуючи от-от відповіді від Закарпатської ОВА. За ніч встигли поінформувати про проблему всіх і вся – дійшли навіть до Офісу Президента України. Але оперативно відповіла тільки Ірина Верещук – пані віцепрем’єр-міністр – міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Але поки за її дорученням шукали шляхи розв’язання проблеми і за кілька хвилин до повідомлення з Івано-Франківської ОВА нам знову зателефонували із Закарпаття – зреагували на вказівку з міністерства. Повідомили, що, мовляв, вони вже готові визнати вантаж гуманітарним. Та ми відмовилися від їх допомоги, тому що це нам зробили вже в Івано-Франківській ОВА. Але ж добу змарнували!
У війну таке зволікання – це не одне життя бійців і цивільних осіб. Та й ніхто навіть до уваги не взяв, що 18 жінкам десь потрібно було вночі на митниці ще й перебути. Ночували ми вже в закарпатському селі – в гуртожитку для переселенців. Нам дуже допоміг один із місцевих нардепів. Адже і в роботі з Івано-Франківською ОВА не все було так гладко – вимагали оригінали деяких документів та ін. Не хочу вдаватися в усі деталі, бо війна – не час для з’ясовування відносин. Але після перемоги обов’язково напишіть, будь ласка, статтю про бюрократію Закарпатської ОВА під час війни. Бо ж ми навіть саркастичну пісню про них записали на мотив «Чому розплетена коса…», яку створила і виконала одна з наших жінок. Після перемоги обов’язково послухає її вся Україна (я її вже почув. – Авт.).
Через отой простій на кордоні, зумовлений непотрібними бюрократичними перепонами та зволіканням чиновництва, не встигли й на освячення реанімобілів, про день і годину якого теж було домовлено заздалегідь.
– То вдалося й освятити реанімобілі?
– Аякже. Як і годиться за нашим звичаєм. Чин освячення вже традиційно для представників «Благодійного фонду Долини» відбувався на міській площі біля церкви Святого Андрія Первозванного УГКЦ. Духівники цього храму освятили нам для Донеччини і Луганщини вже не один медичний автомобіль ще 2014 року. До речі, вони й досі на ходу. А медичні автомобілі, подаровані Україні французами, того самого дня чи й наступними вирушили до Києва, на Харківщину, Донеччину, Житомирщину. Ми з чоловіком Богданом – підприємці, маємо свою невеличку компанію і навики роботи у сфері дорадництва із сільськогосподарських послуг, працювали в проєктах Європейського Союзу. А все, чим я роками займаюся у фонді, для мене не робота, яка годує мене чи мою родину, а моє улюблене заняття, а у часі війни – обов’язок українки, жінки, матері і дружини. Схильність до доброчинності в мені особливо сильно «вибухає» у критичних ситуаціях. Маю можливість щось зробити для перемоги – роблю. І прошу всіх на своєму місці робити свій внесок у спільну перемогу України. Ми – сильна і нескорена нація. Щодень молю Бога, щоб діти не бачили війни.
…Леся надзвичайно скромна і невтомна у роботі, а свою працю вважає буденною і не вартою публічної уваги. Тож тільки згодом від її друзів я довідався, наскільки війна розкрила назагал справжність її душі. У Долині вона в одному з ліцеїв у співпраці з керівництвом освітнього закладу і церквою Святого Андрія Первозванного УГКЦ, зокрема з отцем Богданом Тисяком, організувала центр допомоги тимчасово переселеним особам. Педагоги ліцею там постійно працюють і допомагають людям, а також відправляють продукти харчування чи засоби гігієни тощо для потреб війська і територіальних громад різних охоплених жахом війни регіонів України.
Того дня під час відвідин гуманітарного волонтерського хабу, тобто одного із потужних розподільних пунктів на Долинщині, яким опікується Леся Тисяк-Мураль зі своїми друзями-волонтерами, я довідався чимало таких речей, які мене не тільки здивували. Та головно – несподівано і з радістю зустрів і побачив у роботі чимало знайомих упродовж багатьох років людей, яких через війну пізнав з неочікуваного боку. Та щоб дотримуватися воєнних інформаційних канонів, про деякі особливості жіночого волонтерства і труд рішучих долинянок нині не розповідатиму. Але обов’язково – в іменах і прізвищах, вичерпно – напишу після перемоги. Це буде їм незначна вдячність від «Галичини» за сміливість під час воєнних буднів у тилу. Бо те, що роблять українські жінки на Долинщині – це навіть не подвижництво, не благодійність і милосердя, а якийсь Божий промисел і взірець людської відданості. Жінки, розповідаючи про свої життєві будні без відпочинку, для піднесення духу жартували, що їхні терплячі чоловіки у всьому їх підтримують, але інколи запитують, коли ті повернуться в сім’ї.
– І що ви їм у такому разі зазвичай відповідаєте? – запитую і я з гумором долинських волонтерок.
– Обіцяємо, що… тільки після перемоги, – разом з Лесею Тисяк-Мураль усміхається і Галина Лицур-Щадей – мати трьох дітей, невтомна волонтерка, благодійниця і подвижниця та відома на Прикарпатті письменниця, якій я осібно вдячний за організацію неповторної зустрічі з патріотичним і жертовним долинським жіноцтвом й їхньою провідницею.
