Коли характеризувати нинішній навчальний рік, одразу на думку спадає асоціація з американськими гірками. Адже за перші два з половиною місяці навчання в школах учні та вчителі стикнулися з найрізноманітнішими викликами, сценаріями розвитку подій та форматами ведення освітнього процесу: від традиційного до дистанційного.

Іванофранківка Оксана Семенюк виховує трьох дітей: студентку Національного університету «Києво-Могилянська академія» Христину, восьмикласника Української гімназії №1 Романа та другокласника Івано-Франківської початкової школи №9 Богдана. Жінка зізнається, що місяці після старту нового навчального року були дуже непростими, адже її діти не відвідують навчальні заклади, а навчаються вдома.

– Для молодшого сина обрали домашній формат. Тому мені довелося стати для нього вчителькою, поєднуючи це зі своєю роботою, побутовими й домашніми клопотами. Якщо виникають якісь запитання, потрібно узгодити певні моменти, завжди можу звернутися по допомогу до педагога. Старший син Роман від початку року вчиться дистанційно. Щодо ефективності ілюзій не мали. Щоб воно було повноцінною альтернативою очному навчанню, потрібні системні рішення бодай на рівні департаменту освіти…

Жінка наголошує, що рішення перевести школярів на домашнє та дистанційне навчання було вимушеним кроком. «Ми живемо разом з моїм батьком, який належить до групи ризику через похилий вік і стан здоров’я. Молодший син теж має певні проблеми зі здоров’ям. Тому від початку пандемії ми дуже відповідально ставилися до дотримання правил карантину, максимально обмежували контакти, оминали людні місця тощо, – розповідає пані Оксана. – Довідавшись, як буде організовано навчання у школах у новому навчальному році, вирішили, що не готові ризикувати і наражати своїх близьких на небезпеку. Вагомим аргументом було й те, що старший син, як з’ясувалося, не зможе скористатися шкільним автобусом, на який ми розраховували, а буде змушений добиратися до гімназії і назад у громадському транспорті. Звичайно, на наше рішення вплинуло й те, що ми з чоловіком працюємо вдома, старша донька-студентка теж навчається дистанційно, тому діти завжди під наглядом дорослих».

Процес переведення старшого сина на дистанційне навчання був непростим через невизначеність. «Спочатку було більше запитань, ніж відповідей – і в батьків, і в учителів, і в адміністрації, – коментує моя співрозмовниця. – Виглядає так, що для міської влади найголовніше було задекларувати можливість дистанційного навчання для окремих учнів у класі, а як воно має відбуватися, як має оплачуватися робота вчителів із такими учнями, – над цим ніхто не задумувався. Минуло 6 тижнів, а багато питань через брак рішень і бездіяльність чиновників від освіти так і залишилися невирішеними. Особливих проблем із документальним оформленням переведення не було. Після тривалої телефонної розмови директор гімназії погодився з тим, що ми маємо вагомі підстави для цього. Надіслали дві заяви – на електронну пошту гімназії і департаменту освіти. У синовому класі таких дітей троє, завдяки цьому було психологічно легше. Проти переведення молодшого сина на домашнє навчання теж ніхто не заперечував».

Одним із найбільших недоліків дистанційного навчання пані Оксана вважає те, що діти змушені проводити дуже багато часу за комп’ютером. «Другокласникові вчитися поза школою непросто, тому що дитині такого віку бракує і зрілості, і вмотивованості, – міркує вона. – За ті пів року, що молодший син провчився в першому класі до пандемії, домашніх завдань фактично не було. Тому початок був важким для нас обох, а далі йому довелося звикнути до того, що ми щодня вчимося, читаємо, пишемо, виконуємо різні завдання. Для старшого школа – це насамперед спілкування і друзі. За цим він сумує, але й розуміє, що є бонуси: не потрібно витрачати час на дорогу до школи й назад, можна довше поспати вранці і самому спланувати день».

Донька Галини Адамович Ірина навчається в 11-му класі Івано-Франківського природничо-математичного ліцею. Тож цей навчальний рік для неї особливий і надзвичайно важливий, навіть вирішальний, адже попереду – вибір професії та вступ до ВНЗ. Галина Миколаївна розповідає, що торік у березні, коли всі школи закрили на карантин, а навчання перевели в дистанційний формат, організація освітнього процесу онлайн була доволі сумбурною: «Ніхто не очікував, що карантинні обмеження будуть такими тривалими, всі сподівалися, що дотягнемо до березневих канікул, а далі розпочнеться навчання у звичному форматі. Коли цього не сталось, окремі вчителі почали думати про те, щоб не тільки скидати завдання учням у соцмережах, а виходити в ефір та проводити онлайн-уроки. Зробили це найсміливіші, передові, які не бояться змін і готові використовувати нові технології. А деякі вчителі скидали завдання у «вайбер» у вигляді сфотографованих аркушів, там складно було щось розібрати...

Тепер, на думку п. Галини, ситуація змінилася на краще: заняття розпочинаються чітко за графіком, педагоги опанували інтернет-технології, дистанційні уроки стали якіснішими, цікавішими та доступнішими.

Але живе спілкування замінити неможливо. «Навіть у моєї доньки, яка любить та вміє самостійно вчитися, тривале сидіння вдома викликало тугу за школою. Все одно хотілося вирватися у світ, – розповідає жінка. – Попри всі виклики та труднощі для дітей має бути організоване повноцінне навчання, бо це соціалізація, живе спілкування, емоційні контакти. Це неможливо забезпечити через екран. Очне навчання перенести у відеоформат – не найкращий варіант, потрібно змінювати підходи. Треба навчати педагогів до роботи в нових реаліях».

Галина Адамович є тренеркою Нової української школи, тобто навчає вчителів початкових класів роботи по-новому. Тож вона добре знає, які виклики ставить перед вчителями, учнями та батьками дистанційне навчання у початкових класах і наскільки воно ефективне. «Те, що формат дистанційного навчання не годиться для молодших учнів, доведено у всьому світі. В країнах Європи, Америки, навіть під час загострення пандемічної ситуації наймолодших учнів залишають у школах на очному навчанні, проте привчають до дистанції, пояснюють правила безпечних контактів тощо. Всі розуміють, що навчання для найменших має бути у звичному режимі, у традиційному класі, – роз’яснює освітянка. – Варто наголосити, що школярі перших-других класів лише вчаться бути учнями. Дитина має бачити зразок, розуміти взаємодію, відчувати контакт, емоційну підтримку».

Пані Галина переконана, що в цей непростий час дуже важливою є підтримка педагогів. На часі – створення всеукраїнської онлайн-платформи, де були б викладені навчально-методичні матеріали з усіх предметів. Також дуже важливо мотивувати педагогів гідною заробітною платою. «Потрібно більше додатково працювати з учителями щодо організації дистанційного навчання, інструменти якого дуже швидко змінюються, – наголошує моя співрозмовниця.

Учителька української мови та літератури Івано-Франківського ліцею №11 Дзвенислава Довгуник теж вважає, що найважче було навесні. За літо вчителі освоїли особливості роботи на різних платформах дистанційного навчання. «Діти, котрі старанно вчаться в школі, так само вчаться і дистанційно. А ті, хто і в школі не дуже виявляє інтерес до навчання, створюють видимість роботи і під час «дистанційки». Учень, який не хоче вчитися, не буде це робити у жодному форматі. А той, хто зорієнтований на здобуття знань, буде робити це і онлайн, і очно, – переконана моя співрозмовниця.

«Бачу по своєму синові Богдану, який навчається у восьмому класі, що вдома він більш розслаблений, менш дисциплінований, але всі потрібні знання здобуває. Крім того, я викладаю в класі, де навчається мій син, бачу, як працюють інші вчителі, все відбувається чітко і згідно з графіком», – констатує пані Дзвенислава.

Зрозуміло, що дистанційні уроки вимагають доброякісного інтернету. Проте навіть якщо з тих чи інших причин під час заняття сталися збої в роботі мережі, вчителі знаходять чимало способів, як вийти з такої ситуації. «У такому разі скидаю дітям відео чи завдання, яке треба виконати до наступного уроку. Немає такого, щоб діти залишилися без завдань та зв’язку з вчителем», – ділиться власним досвідом учителька.

Проблемою, що потребує нагального розв’язання, на думку п. Дзвенислави, є технічне забезпечення педагогів. «Все скинули на директорів шкіл, а вони далеко не всемогутні, не оперують такими коштами, щоб забезпечити навчальний процес усім необхідним, – наголошує вона. – Вважаю, що доцільно на державному або хоча б міському рівні передбачити кошти, щоб забезпечити школи необхідними технічними засобами, щоб вчителі могли проводити відеоуроки з кожного кабінету. За таких умов можна було б повноцінно впровадити змішану систему освіти».

Які епітети найкраще підходять для характеристики цього навчального року? Їх чимало, і, як правило, вони мають не надто позитивне забарвлення. Складний, пандемічний, стресовий, нестабільний… Це перше, що спадає на думку, хоча цей список можна доповнювати.

«Сумбурний навчальний рік, – стверджує Галина Адамович. – Принаймні у нашому місті з 1 вересня запровадили канікули і це вибило з робочого ритму. Немає відчуття, що пів семестру навчання уже позаду. Відбувається індивідуалізація освітнього процесу, і ця автономія шкіл призведе до того, що школи будуть жити своїм життям. Все відбувається сумбурно, несистемно».

– Можу охарактеризувати цей навчальний рік коротко: важкий, – коментує Оксана Семенюк. – Уже мрію про літо й канікули. Виклики полягають у тому, що мушу бути для дітей універсальним солдатом: мамою, вчителькою, менеджеркою, фасилітаторкою... Бракує часу, технічних засобів і площі, бо п’ять членів сім’ї навчаються, працюють удома. Дуже виснажує відсутність стабільності, невизначеність, постійні хитання і зміни, пов’язані з організацією навчання. Дратують байдужість і бадьорі рапорти чиновників…

Дзвенислава Довгуник влучно характеризує цей навчальний рік як незвичний, новий, форс-мажорний, нестандартний. «Рік, в якому щось відбувається вперше, – коментує вчителька. – Усім потрібно реагувати на нові виклики як на нестандартну ситуацію. Потрібно виходити з неї так, щоб не зашкодити учням і щоб вони нічого не втратили».

Який найоптимальніший варіант організації освітнього процесу під час пандемії? – це запитання поставила усім трьом своїм співрозмовницям.

– Найприйнятнішою вважаю змішану форму: дистанційне навчання для середньої і старшої школи, а також для учнів молодших класів, чиї батьки можуть собі дозволити залишитися вдома з дитиною, і очне навчання зі значно жорсткішим, ніж сьогодні, дотриманням заходів безпеки, для учнів молодших класів, чиї батьки не можуть залишити дітей удома. Потрібно відкинути формальний підхід і нарешті повернутися обличчям до освіти.

– Організація освітнього процесу під час пандемії прямо залежить від того, з учнями якого віку працюємо. Для початкової школи найбільш прийнятним є очне навчання, враховуючи усі ризики та виклики. Для учнів середньої ланки можливе змішане, коли клас ділять на групи, одна група впродовж тижня навчається в дистанційному форматі, друга відвідує навчальний заклад, а тоді вони міняються. Старшу школу цілком нормально переводити у дистанційний формат, це молоді люди, які знають, що їм потрібно, і можуть самостійно управляти своїм часом, планувати. Це і є вміння вчитися. Мені здається, що вчити ставити цілі і планувати свою діяльність потрібно з наймолодшого віку, тоді нам не будуть страшні ні пандемії, ні карантини.

– Переконана, що під час пандемії в пріоритеті здоров’я учнів, їхніх рідних та вчителів. Дуже важливо, щоб педагоги були захищені реальними рішеннями і діями, а не лише обіцянками міського голови і державних діячів. На мою думку, введення дистанційного навчання є доцільним, адже разом з іншими заходами допоможе перервати ланцюг зараження. Також дуже важливо, щоб перехід від дистанційного формату до очного відбувався плавно і поступово.