В актовій залі Навчально-методичного центру культури і туризму Прикарпаття (НМЦКТП) в Івано-Франківську відбулася мистецька зустріч із заслуженим журналістом України, членом Національних спілок журналістів та письменників Іваном ГАВРИЛОВИЧЕМ. Захід організувала і провела Івано-Франківська міська «Просвіта» за сприяння НМЦКТП.

З творчої метрики ювіляра

Іван Михайлович Гаврилович – уродженець селища Делятина на Надвірнянщині. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Член НСЖУ (1979) та НСПУ (2005), заслужений журналіст України (2019). Працював на різних посадах у редакціях часописів «Прикарпатська правда», «Рідна земля», «Галичина», як член редколегії у Всеукраїнському літературно-художньому і громадсько-політичному журналі «Перевал», член приймальної комісії НСПУ. Автор п’яти поетичних книжок: «Данина життю» (1991), «Янгол над містом» (2001), «Ватра на дощі» (2007), «Час міражів» (2013) та «Поміж землею і Небом» (2017), за яку відзначений Івано-Франківською міською премією ім. І.Франка. Понад три десятка творів поета поклали на музику композитори Мирослав Пастернак, Богдан Шиптур та ін. Лауреат обласної премії ім. Б. Бойка (2006) в галузі журналістики. Нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради України (1990). Удостоєний чисельних медалей за багатолітню плідну працю в журналістиці і активну громадську діяльність. Поезії і літературно-критичні матеріали Івана Гавриловича друкували в колективних збірниках «Новоліття» (1974), «Ранковий клич» (1981), «На спустілому полі» (1993) та ін., у журналах «Перевал», «Золота пектораль», «Гражда», «Буковинський журнал», у газетах «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Буквоїд», «Галичина»...

Перед зустріччю з шанувальниками свого журналістського і письменницького слова в ексклюзивному ювілейному інтерв’ю для «Галичини» Іван Гаврилович зазначив:

– Коли б мені сказали на початку 2022-го – року мого 70-літнього ювілею, у дні радісних для всіх нас Різдвяних свят, що я зустрічатиму цю знакову для мене життєву віху в умовах війни, я б у це нізащо не повірив. Але вже наприкінці зими, 24 лютого, наші «старші брати» вчинили щодо «молодших братів» – так вони брехливо й лицемірно нас називали – немислимий і нічим не спровокований, як на розуміння не тільки нашого народу, а й світової спільноти акт широкомасштабного вторгнення своєї мілітарної армади в незалежну й суверенну Україну. І в нашому земному бутті страхітливою чорною смугою проліг водорозділ між ДО і ПІСЛЯ. Власне, коли почнеться те ПІСЛЯ ми ще не знаємо й не можемо знати навіть на сьомому місяці цієї великої російсько-української війни – одному Господу Богу це відомо. А наразі Україна переживає тяжкі часи. Хоча прикарпатці, а нині разом з ними і тисячі внутрішніх переселенців, живуть у тиловому регіоні, були й до нас «прильоти», щодня чуємо сирени повітряних тривог…

– Чи пишеться у часі війни – про що?

– Для мене, письменника і журналіста, найгірше, найболючіше те, що кожен мій день стривожений постійними думками, які несила відігнати з мозку: «А що там, на фронті, де воюють наші рідні, друзі, знайомі?» Для літераторів слово нині зодягнене в броню. Воно, вважаю, як той танк, повинно бити по ворожих колонах, підносити бойовий дух українських захисників, розраджувати ті сім’ї і родини, які втратили своїх чоловіків, синів, братів, полеглих у збройному протистоянні рашистам. Скорботне слово мовимо ми, журналісти і письменники, про тих наших захисників, хто вже ніколи не переступить поріг рідної домівки, але і в цьому разі ми прагнемо, щоби слово наше було одухотвореним, заносимо на скрижалі української історії імена героїв, котрі поклали на вівтар свободи своєї Вітчизни найдорожчий скарб – власні життя. Слово наше гірко вражене тим, скільки вже Небесних Сотень воїнів після мужньої оборони українських земних рубежів на вогненній лінії зіткнення з ворогом тримають позиції там, біля Господньої обителі, у прагненні вберегти тепер і небо на Україною від ворожих ракет і літаків. А та справіків ворожа щодо українства сила – північно-східна сусідка нашої держави, відновленої 31 рік тому, не перебирає в засобах ведення війни і вже стерла з лиця землі артобстрілами і бомбовими ударами чимало українських міст і сіл. Мирних жителів окупованих територій, в тому числі і дітей, тероризують нелюди в російських військових одностроях – мародери, руйнівники, кати, гвалтівники, убивці. За масштабами вчинених на українській землі злодіянь наші «старші брати» вже навіть дали фору гітлерівським окупантам України у роки Другої світової. Тож ми, письменники і журналісти, добре розуміємо, що своїм словом повинні доносити до всього світу правду про ті жахіття, які принесли в Україну самозвані наші «освободітєлі» від «нациков» і «бєндєровцев» – воєнні злочинці, виховані на так званій «могутній російській культурі», за якою, на жаль, навіть дехто з європейців шкодує у зв’язку з далі посилюваною урядами їхніх країн цілком правомірною ізоляцією держави-агресорки, порушниці міжнародно визнаних кордонів від цивілізованого світу й запровадженням щодо неї щораз жорсткіших санкцій.

– Яка, на Вашу думку, вага журналістського і письменницького слова у часі сучасних українських воєнних реалій?

– Слово наше має розкрити очі на істинний стан речей і тим європейцям, які ще клюють на наживку московської пропаганди про нібито миролюбність цієї безмежної за своїми просторами країни, велич її художньої літератури, хоч та фактично просякнута – якщо не в явній, то у прихованій формі – ідеями присвоєння росією для тебе статусу «третього Риму», її месіанізму й експансії на території сусідів. Тож наше слово має твердо переконати всю світову спільноту у великій небезпеці і для неї рашизму як сучасного різновиду фашизму. Так, «споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово», читаємо в Євангелії. Тепер для українського суспільства особливо затребуване Слово, в якому – любов до ближніх, до Бога, Який і сам є любов’ю. Тією ж мірою, як воно слугує письменникам потужною зброєю у боротьбі з рашистськими загарбниками, слово для нас – це інструмент осмислення на філософському і чуттєвому рівнях порушеного путінською росією у ХХІ столітті цивілізаційного поступу землян. Бо для них на цьому шляху виникла, на жаль, загроза відступу на узбіччя духовного звиродніння, безпідставної ненависті до своїх сусідів, породжуваної великодержавним шовінізмом, який заохочують марення апологетів «руського міра» про відродження колишньої «імперії зла». З цією божевільною метою кремлівський диктатор і вирішив напасти на Україну, яка обрала для себе європейський вектор розвитку, побудову демократичного і громадянського суспільства.

Я належу до покоління народжених після Другої світової, на початку 50-х років минулого століття, і, знаєте, чомусь нам думалося, що, всупереч відомому твердженню, що кожне людське покоління має «свою війну», ця біда нас омине. Проте, як бачимо, не оминула. Звісно, ми вже не в тому віці, щоби збройно боротися з ворогом, але, наголошу ще раз, нашою зброєю є пристрасне патріотичне слово. Слово, яке б’є в набат, закликає до нещадної відсічі рашистам, котрі хотіли б знищити не тільки нашу державу, а й українську націю як таку з її мовою, культурою, духовністю, віковою історією, що набагато триваліша в часі, ніж московська. Отож під час нинішньої великої російсько-української війни я написав поезію «Нам пережить «свою» війну судилось…» Датована 14 березня, вона увійшла до великого циклу «Вірші днів війни» і пронизана болючим роздумом, бо, як виявилося, таки риторичним є це запитання:

…Уся зала стоячи і наживо проспівала «Ой, у лузі червона калина…». А подальший перебіг ювілейного вечора Івана Гавриловича благословив о. Орест Путько. Модерувала зустріч з журналістом і поетом Марія Гуцол – голова МО ВУТ «Просвіта», доктореса філософії і доцентка кафедри мовознавства ІФНМУ. Після того, як з вітальними словами виступили голова Івано-Франківської міської ради територіальної громади Руслан Марцінків та директор департаменту культури, релігій та національностей Івано-Франківської ОВА Володимир Федорак, то першу ювілейну скрипку почали грати композитори, співаки і письменники – Мирослав Пастернак, Богдан Шиптур, Мирослав Петрик, Оксана Кречко, Зорина Валіхновська, Анастасія Ткачук, Євген Баран, Ярослав Ткачівський, Василь Бабій та ін. Адже Іван Гаврилович – не тільки відомий журналіст і талановитий поет, а й самобутній пісняр.

Добрі слова вітань на адресу ювіляра виголосили голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України Михайло Косило, чільниця обласного осередку Національної спілки журналістів України Лілія Боднарчук та його відповідальна секретарка Вікторія Плахта, заступник голови правління МО ВУТ «Просвіта» Володимир Шпільчак, звучали слова життєвих побажань від голови обласної організації Товариства винахідників і раціоналізаторів України Богдана Середюка, професора Василя Касіянчука, керівництва Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка та Навчально-методичного центру культури туризму Прикарпаття. У відеоформаті на слова Івана Гавриловича виконали пісні народний артист України Михайло Кривень та чоловічий квартет у складі Олеся Семчука, Мирослава Петрика, Ігоря Дем’янця, Богдана Шиптура і солістки Оксани Радиш.

І. Гавриловичу вручили одразу три медалі – почесний знак Івано-Франківської обласної спілки журналістів НСЖУ, медаль до 150-річчя «Просвіти» та від обласної організації Національної спілки краєзнавців України – медаль Почесного краєзнавця Прикарпаття разом зі свідоцтвом про присвоєння йому цього звання за значний внесок у розвиток і збереження історико-культурної спадщини, краєзнавчі дослідження Івано-Франківщини. А також ювіляра нагородили Грамотою управління культури, національностей та релігій ОДА за вагомий особистий внесок у розвиток культури на Прикарпатті, довголітню професійну і творчу діяльність та з нагоди 70-річчя від дня народження, Подякою міського голови за активну громадську та культурно-просвітницьку діяльність, значний особистий внесок у справу українського національного відродження та з нагоди 70-річчя від дня народження.

З рук заступника директора ОУНБ ім. І. Франка Галини Горбань ювіляр отримав підготовлену відділом краєзнавчої літератури книгозбірні пам’ятку користувачу «Життєдайна ватра творчості Івана Гавриловича», присвячену 70-річчю від дня народження українського поета, публіциста, заслуженого журналіста України І. Гавриловича. А принагідно додамо, що напередодні в Літературному музеї Прикарпаття було розгорнуто виставку «Ще не вечір, ще зовсім не вечір», на якій представлено книжки ювіляра, світлини, матеріали про нього із фондів музею, на відкритті якої І. Гавриловича вшанували колеги-літератори, члени Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка…

Іван Гаврилович свою зустріч з шанувальниками журналістських і письменницьких надбань воліє не називати «творчим» вечором, а «ювілейним». І я розумію – чому. Адже творчій праці як журналіст і поет він присвятив майже пів століття, тож і набутки має поважні – за дві години годі й осягнути, а тим більше – насолодитися.

Майже два десятки років ми з Іваном Гавриловичем – колеги у газеті «Галичина». Якщо у письменстві я його величаю «великим романтиком», то у журналістиці – паном і слугою слова. Пишаюся, що маю за честь знати цього великого працелюба та енциклопедиста, залюбленого в українське слово і дарувати йому ці скромні осінні слова.