13 травня Івано-Франківська обласна газета «Галичина» відзначатиме свій 30-літній ювілей. До такої знаменної дати хочемо згадати тих працівників, котрі, на жаль, не дожили до цього дня, проте своєю відданою і наполегливою працею зробили вагомий внесок у розвиток першого демократичного часопису в Україні. Віддаємо шану світлої пам’яті першому головному редактору газети «Галичина» Богданові ГАЛЮКУ, заступнику головного редактора Оресту ОЛЕКСИШИНУ, заступнику головного редактора Емілії ТУРКОВСЬКІЙ, відповідальному секретарю Любові ТУРЕЛИК, редактору відділу агропромислового комплексу Оресту МАТВІЇВУ, редактору відділу спортивної інформації Богданові БІЛЕЦЬКОМУ, літредактору Анні ГОРДІЦІ, коломийському власкорові Василю ПОЖОДЖУКУ, коректору Ярославі ДУТКЕВИЧ, фотокореспонденту Василю МЕЛЬНИКУ, журналісту-фотокореспонденту Євгену ГОРДИЦІ, редакційному кур’єру Івану МАЙДАНСЬКОМУ, обліковцю Надії МОЖАК, вахтеру Ользі ПЕТРИК, водію Івану ЗЕЛЬМАНОВИЧУ. Світлі спогади про тих, хто залишив по собі добрі справи та чесно прожив своє життя, сильніші, ніж смерть. Тому пам’ять про них назавжди залишиться в серцях усіх, хто їх знав, любив та шанував. Вічна їм пам’ять і Царство Небесне. Про деяких наших колег згадуємо більш детальніше під рубрикою «Пам’яті колег».

Минуло два роки, як не стало Богдана Павловича ГАЛЮКА, першого головного редактора газети «Галичина», котрий 10 років очолював її редакцію – з 1990­-го по 2000 рр. – наразі найдовше з усіх її керівників. Стати редактором першого в тодішньому УРСР демократичного часопису йому випало ще задовго до проголошення незалежності України. Тоді, коли в регіоні і країні попри національно-­революційні віяння ще панував компартійний диктат. І згода на таке керівництво потребувала в тих умовах неабиякої мужності від нього. По суті, то був його громадянський подвиг… Отож сьогодні вашій увазі — журналістські експромти від тих, хто працював під його орудою, – у вінок пам’яті про нашого старшого колегу.

Олег БАСОК. Коли закінчував навчання у Львівському університеті, постало питання, куди їхати застосовувати здобуті знання. Тоді – а це був початок 90­-х минулого століття – на інформаційній дошці факультету з’явилося повідомлення, що Івано­-Франківська обласна рада шукає журналістів. На той час я вже був одруженим і шукав роботу саме на Прикарпатті, де жила дружина. Жодних знайомих, окрім родини, в цьому регіоні не мав. Тому після отримання всіх необхідних документів приїхав до Івано-­Франківська. Зателефонував на вказаний у повідомленні номер, а відтак і прийшов за вказаною адресою до одного із заступників голови обласної ради, котрий в оголошенні був означений як контактна особа.

Однак просидів у приймальні цього дуже зайнятого чиновника два дні – зранку й до завершення робочого дня. Наприкінці другого дня мого сидіння (чиновник був, але не вважав за потрібне спілкуватись із невідомим недавнім студентом) секретарка заступника порадила податися безпосередньо до редакції «Галичини».

Так я й потрапив до газети. Поговорив із головним редактором Богданом Галюком, пообіцяв принести йому свої публікації, а вже за кілька днів прийшов на випробувальний термін. Він мав закінчитись за два місяці, але вже за місяць Богдан Павлович запросив мене на роботу.

А тоді якраз, про що я спершу й не знав, виник було конфлікт між журналістами газети та співзасновниками, котрі ще за радянською звичкою вирішили навчити журналістів, як вони мають писати. Були протести й випуски газети, яка не згідна з позицією облради. Тому навіть мою появу в редакційній приймальні, чому передував телефонний дзвінок згадуваної секретарки з облради, сприймали з упередженням. Втім, редакторові стало і розуму, і досвіду для того, аби швидко зрозуміти, хто є хто.

Другий яскравий момент зі спілкування з моїм першим редактором пов’язаний із грошима. Тоді, йдеться про середину 90­-х років минулого століття, журналістам обіцяли відсоток від організованої реклами, а інфляція завдяки зусиллям тодішнього керівництва країни становила близько тисячі відсотків на місяць. Я домовився про рекламну публікацію в газеті одного з актуальних тоді медичних препаратів. Усе йшло добре, але виплату мені зароблених на тому коштів з ініціативи тодішнього керівника рекламного відділу розділили на два місяці. За інфляції у 1000 відсотків на місяць це означало, що мене трохи обікрали.

Тоді я не погодився з таким ставленням до журналістів з боку керівництва рекламного відділу і написав заяву на звільнення з газети. Богдан Павлович вислухав мою історію і сказав: «Почекаймо тиждень, а потім повернемося до цієї розмови». За тиждень емоції охололи, а курс купона ще більше охолодив, зробивши предмет суперечки майже непомітним, і я із вдячністю забрав у редактора написану заяву на звільнення…

Згодом, уже після виходу Б. Галюка на пенсію 2000 року, «Галичина» мала святкувати чергову річницю газети й мене попросили зробити інтерв’ю з її першим головним редактором.

Ми сиділи у кафе. Він курив, як завжди. І розповідав про вагому частину свого життя. Про те, як його закликали на посаду, як він відстоював незалежність газети, про те, як це відбувалося на тлі подій в Україні та на Прикарпатті. Без пафосу й образ.

А я згадував про те, як ми ще тих 90-­х чи не всією редакцією їздили в ліс по гриби, яке захоплення це викликало у мене. Як ми з Ігорем Никоровичем заблукали, але таки вийшли до своїх. Ми назбирали тоді більше емоцій, ніж грибів. А Богдан Павлович – хоч, здається, і не ходив далеко – мав повні кошики. Було видно, що він вмів і гриби збирати…

Тоді я написав матеріал: «Мій перший редактор». Бо це було правдою – він повірив у мене та дав дорогу в життя. За що Богданові Павловичу щиро дякую. І тепер часом, коли пишу черговий матеріал, посилаю йому привіт, сподіваючись, що він, коли я схиблю в тексті, щось виправить. Бо йому наразі видніше…

Ігор НИКОРОВИЧ. «…Я не сварю, не сварю!» – кілька разів повторив Богдан Павлович, вловивши мою реакцію, мовчазну, але він усе прочитав на моєму обличчі, на його зауваження. Конкретно ситуацію не можу пригадати, та пам’ятаю й досі, як, обміркувавши пізніше той момент, дійшов висновку, що він не просто мав слушність. Шеф, котрий був значно старший за мене і пройшов нелегкий життєвий шлях – маю на увазі журналістський – тоді, очевидно, просто намагався вберегти мене від чогось злого. У правоті тодішньої своєї публікації я був упевнений, але Богдан Павлович, мабуть, відчував, що через неї стосовно мене може бути негативна реакція її «героїв», і не хотів, щоб його журналіст постраждав.

У цьому був весь Богдан Галюк. Мабуть, занадто добрий і толерантний, мабуть, здивуєтеся, занадто ризикований чи навіть сміливий. Бо коли я зателефонував йому і сказав, що хочу працювати в газеті «Галичина», відповів коротко: «Приходь». Пізніше він зізнався, що відразу після розмови зі мною зателефонував до моїх попередніх редакторів, котрі висловилися про мене не дуже добре (характер у мене важкий). Зрештою, я також не був від них у захопленні, але свого рішення не змінив.

І саме під керівництвом Богдана Павловича я відчув себе повноправним українським журналістом. Жодного разу не почув від нього якихось нарікань з приводу моїх русизмів у матеріалах. Жодного разу не почув відмови, коли щось просив: чи щодо роботи, чи особисто. Тепер усвідомлюєш, що він просто бажав, щоб усі його працівники жили добре. І якщо сам не міг цього домогтися, то всіляко підтримував наші справи. І тут стояв твердо.

Василь МОРОЗ. З Богданом Галюком познайомився ще влітку 1989­-го, коли мене прийняли на роботу у «Прикарпатську правду», – він тоді обіймав посаду першого заступника головного редактора цієї газети. Запам’ятався суворим і небагатослівним. Ще один заступник головного редактора того видання, Едуард Бондаренко, настановляв мене писати колоритно, використовуючи все епітетне розмаїття української мови, щоб не повторювати надто часто одні й ті самі слова, а от від Богдана Павловича я перейняв уміння без жалю викреслювати цілі речення, а то й абзаци із власного тексту, якщо того вимагала газетна верстка, як би перед тим гарно й доладно не повиписував їх. До речі, недавно надибав твердження когось із відомих про те, що справжній письменник не так пише, як викреслює написане…

Друге моє «знайомство» з Б. Галюком – уже як з редактором «Галичини» – випало на жовтень 1993-­го, коли після кількалітніх поневірянь через жарти долі на суспільних задвірках попросився на роботу до газети, яка стала врешті моїм надійним притулком і відтоді й досі є мовби другою родиною-­домівкою. Як зараз пам’ятаю – переступив поріг кабінету головного редактора й запитав без передмов: «Візьмете на роботу?». «Візьму», – так само відразу запевнив мене Богдан Павлович. Це було у п’ятницю вранці. А з понеділка я вже працював кореспондентом відділу інформації…

Те для мене багато важило, оскільки переживав доволі драматичний момент у житті: напередодні з тріском покинув ряди міліції обласного центру, куди необачно затесався як запрошений на посаду керівника прес­служби тодішнього міського управління МВС, але де мене взялися виховувати насамперед як оперативника карного розшуку… Пан Богдан нічого не розпитував, але, видно, відчував, яку душевну кризу переживаю, тому з готовністю простягнув руку допомоги.

Власне, протягом наступних років спільної праці я не почув від нього жодних дорікань на свою адресу, жодного окрику чи розгніваного слова. І не тому, що не давав приводу для цього. А суто через те, що Б. Галюк був напрочуд делікатним у стосунках із підлеглими, принаймні зі мною. Його доброзичливість завше брала гору, він радше промовчував, ніж мав говорити щось різке. Іноді міг лише самим позирком висловити все, що думав, але так нічого й не вимовити, щоб не поранити словом. І тоді, як писала Ліна Костенко, несказане ставало в його устах несказанним…

Світла пам’ять про цю великої душі Людину ніколи не згасне.