Цієї статті про колишніх спецпоселенців у далекому Хабаровському краї – подружжя Івана та Ольги Ліщуків (у дівоцтві Княгиницька), які нині живуть у мікрорайоні «Опришівці» Івано-Франківська (до 1965 р. – окреме село), могло б і не бути, якби не їхній сусід Семен Петришин, котрий малолітнім також відчув, що таке бути сином «ворога народу». Він звернувся до «Галичини», бо переконаний, що такі люди, як родина Ліщуків, своїм життям заслужили не лише Божу ласку, а й те, щоби про них знали.

Семена Петришина у «Галичині» добре знають – він не лише давній читач часопису, а й активний дописувач. Та мене в цьому чоловікові найбільше приваблює його небайдужість – до українського минулого і сучасного, до доль тих, хто поклав свої молоді життя на вівтар свободи і незалежності України…

– Вдруге з Іваном Ліщуком та його дружиною Ольгою ми познайомилися позаминулого року за трохи незвичних обставин,– розповів Семен Петришин. – А перше знайомство відбулося на спецпоселенні в Хабаровському краї далекого 1950-го. Тоді я був дуже малим. 70 років минуло. Сьогодні мешкаю в мікрорайоні «Опришівці» м. Івано-Франківська. Час від часу зустрічаюся із сивим чоловіком. І щоразу вітаюся першим.

– Дай Боже Вам здоров’я, пане, як наразі почуваєтеся?

– Дякую, аби не гірше.

– А цього разу куди мандруєте?

– За жінчиним дорученням…

…Але якось, повертаючись з екскурсії до скита Манявського та Погінського монастиря, яку організували Благодійний фонд «Карітас. Івано-Франківськ УГКЦ» та міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків, я за кілька метрів перед собою несподівано побачив постать того чоловіка. Подумав, що було б добре познайомитися з ним ближче. Тож підійшов і неголосно по-іноземному сказав:

– Стой…

– А що далі? – чую відповідь рідною мовою.

– Шаг влєво, шаг вправо – стрєляю!

– Не страшно, ми вже це проходили…

Мене це зацікавило:

– Я був у Хабаровському краї, селище Лісне…

– Нічого дивного – і я там був. Як і багато родин – не зі своєї волі.

…Далі чоловік розповів, що його родина з Рівненщини, а дружина Ольга – з Липівки на Тисмениччині. Тоді я враз згадав вуйка Петра Княгиницького, який часто бував у нас на спецпоселенні в чужих краях і як добрий друг сім’ї спілкувався з моїми батьками про велику політику, про «вождя всіх народів» Сталіна…

Якось після знайомства, довідавшись, де мешкають Іван Тимофійович та Ольга Петрівна, я прийшов до Ліщуків у гості, прихопивши кілька стареньких фотографій. На одній із них пані Ольга впізнала свого батька і сказала, що дуже ним гордиться. Її батьки, як і мої, вже відійшли у засвіти. А могли б нам, особливо сучасній молоді, багато розповісти про минуле…

Іванові Ліщуку вже 91 рік, а його дружині Ользі, яка ним опікується, – незабаром 90. Чоловік немічний. Та попри все, насамперед завдяки старанням Семена Петришина, родина Ліщуків погодилася з нами зустрітися і, найголовніше, поділитися спогадами. Вони, реабілітовані 1966-го, 11 років віддали сибірській чужині, зазнали гірких родинних втрат і пережили багато випробувань. Тому кожне слово цього незламного подружжя – не просто сповідь, а й свідчення про рани на тілі України.

Ольга ЛІЩУК (Княгиницька):

– Забрали нас 15 липня 1950 р. о 2-й годині ночі із села Липівки. Якраз ми з братом повернулися з клубу, де готували виставу «Безталанна». Мені йшов 20-й рік, а братові, який 25-річним трагічно загинув на поселенні, на той час було 18. Хтось із «доброзичливців» доніс, що наша родина допомагала хлопцям з лісу продуктами, одягом, переховувала їх тощо. Батько був сільським ковалем, а мама домогосподаркою. За посібництво бандерівцям родину виселили у Хабаровський край. Спочатку на фірі нас повезли на пересильний пункт до Коломиї. Перебування там з 15 липня до 9 вересня було справжнім пеклом. Спали сидячи, годували нас якоюсь юшкою, а з нар доводилося блощиці пригоршнями згрібати. Відтак нас – батька Петра, маму Олену, брата Олега і мене – запакували в «товарняки». Літо, спека... «Параша» у вагоні. Навколо – калюжі і купи людських екскрементів. Вагони переповнені. На одних верхніх нарах розміщувалося четверо нас і ще четверо людей із родини Лапінських зі Стриганців. А на нижніх нарах жінка, здається, на прізвище Кудлай із Клубівців у дорозі народила трійню – хлопчиків. Їхали майже місяць – 3 вересня прибули на Далекий Схід. Ліщуки, батьки мого майбутнього чоловіка, також їхали тим поїздом – їх долучили в Здолбунові. А Івана Тимофійовича вже згодом через десятки тюрем етапували до родини. Завезли нас на 101-й кілометр, де був ліспромгосп, а директор – ниций пияк. Через те, що відмовила йому, довго відтак знущався наді мною. Аж поки не перевели його в інше місце. Спочатку нас дев’ятеро поселили в хату до якоїсь жінки, а згодом – у великий барак. Пізніше дозволили будуватися – давали щитові будиночки. Людей у бараці було багато, варили їсти, спали по обидва боки. Тета нам присилала трохи пшениці, то ми її жорнували і варили кашу. Двічі на місяць ходили відмічатися. До 1954 року я навіть не могла мати прізвище чоловіка – такі були правила для спецпоселенців. Жодного суду не було. Ніхто нічого нікому не пояснював, навіть не хотіли говорити з нами. Просто таврували нас «посібниками Бандери». Іван працював у ліспромгоспі водієм, а я мала закінчену десятирічку, то директор взяв мене за секретарку. Тож, дякувати Богу, не працювала в тайзі й комарі та мошкара мене, як інших спецпоселенців, живцем не доїдали. Хіба як ходили з жінками ягоди збирати. У 1953 році познайомилася з Іваном Тимофійовичем, ми побралися. На споцпоселенні народилися і наші діти – Ліда та Олег. А 1957 року трагічно загинув у тайзі мій брат Олег – через сильні морози ночував в автокрані і задихнувся газами.

– Коли ви повернулися із неволі?

– Я – 1961 року, хоч мене звільнили ще 1958-го і згодом реабілітували. Пригадую, як ішла в Івано-Франківську вулицею Леніна (нині Лепкого. – Авт.) і тішилася білим світом, а головне, що повернулася в рідну Україну. На волі, на рідній землі навіть повітря здавалося рідним. Звільнилися також наші батьки. Всі поїхали в Липівку. Відтак Іван правдами і неправдами так заорудував у Калуші з документами , що його батько зміг придбати в Івано-Франківську малесеньку кімнатчину. Туди переїхали чоловікові батьки. Через якийсь час – і ми з Іваном. Чоловік пішов на роботу у військову частину – ремонтувати автомобілі. Згодом ми отримали квартиру на Галицькій вулиці. Там тепер донька живе. Але прописали мене аж 1997 року.

– Комуністи, коли прийшли 1940 року, називали мого батька куркулем – був кравцем на все село, міцним і добрим господарем. Трудився, скуповував землю. Мама Одарка займалася хатою, дітьми. Сталінські посіпаки організовували облави, люди втікали в ліси. Деякі родини вивезли. А наше село Ступно на Рівненщині було біля лісу. Під час однієї з облав батька поранили. Довелося йому ховатися в криївці. Та сусіди є різні – і добрі, і погані. Хтось доніс. Батька витягнули з криївки і забрали в районне «капезе». Але точних доказів співпраці з бандерівцями не мали. Проте з тих пір спокійного життя наша родина вже не мала. Як прислужників бандерівців, примушували батьків виїхати із села в Херсон чи Одесу. Та вони відмовилися. А коли почалася війна, всі хлопці, які повтікали від «визволителів», пішли в партизанку – до лісу. Мене батьки відправили вчитися до школи за 20 кілометрів від села і найняли квартиру. Згодом я вступив до кооперативного технікуму в Рівному. А 1950 року батьків вивезли до Хабаровського краю. Сусіди мене повідомили, щоб я сховався. І я, склавши раненько іспит, з технікуму – ходу ровером до товариша в інше село. Там якийсь час жив і допомагав по господарству. Потім я поїхав у своє село дізнатися, що там відбулося. Хату розібрали, все порозносили. Якийсь час я переховувався, поки не виказали «доброзичливці». Забрали, посадили в «капезе», били… Потім – тюрма в Рівному, а звідтіля через два тижні відправили на спецпоселення в Хабаровський край, до родичів. Там нас із Ольгою і звів Господь, щоб разом майже сім десятків років провадити життєвими дорогами.

…На Прикарпатті 2020-й обласна рада проголосила Роком пам’яті депортацій українців у ХХ столітті. А в Брошневі-Осаді на Рожнятівщині рішенням депутатів селищної ради ОТГ створено КП «Музей депортацій українців». Тож короткий нарис про родини спецпоселенців Ліщуків – Княгиницьких – не лише данина пам’яті про гірку долю наших незламних земляків, а й спонука для кожного не бути байдужим, свідчити про злочини сталінсько-комуністичного режиму. Особливо в умовах війни з Росією, коли ідеологічні спадкоємці ката наших дідів та батьків і в Україні, і в Росії докладають чимало зусиль для реанімації «тюрми народів».