Ще один документальний фільм вийшов на широкі екрани українських кінотеатрів. Цього разу у фокусі – пісня, що під час війни також стає зброєю. А йдеться про стрічку американського журналіста й режисера Раяна Сміта «Озброєні піснею». У ній режисер створив потужний візуальний гімн українському спротиву. Стрічка переносить глядача у вир подій, що розгорнулися в Україні після 24 лютого 2022 року, демонструючи, як музика стала невіддільною частиною боротьби за свободу.

Під час перегляду трейлера стрічки може створитися хибне враження, що вона про зіркових музикантів під час війни. Але це лише обгортка, яка працює на те, щоб «затягнути» на сеанс якомога більше глядачів. А під нею значно більше – глибоке та трагічне кіно про війну таку, як вона є, крізь призму музики і людей, які її творять чи творили. Святослав Вакарчук, Світлана Тарабарова, гурт «ДахаБраха», Андрій Хливнюк, Саша Чемеров, Коля Сєрга, Катерина (Пташка) Поліщук, директор Маріупольської філармонії Василь Крячок, оперний співак Сергій Іванчук та інші слугують у документалці своєрідними провідниками. Вони розповідають свою історію, розкриваючи масштаби геноциду росіян проти України.

Щоб зрозуміти, чому американець вирішив знімати кіно про Україну, потрібно повернутися у 2014 рік. Раян Сміт розповів в інтерв’ю «The Village», що саме тоді побачив документальне кіно Євгена Афінеєвського «Зима у вогні: Боротьба України за свободу» про Революцію гідності. Він зізнався, що ця стрічка стала однією з його улюблених. Свій перший проєкт про Україну він зняв у 2022-му, одразу після початку повномасштабної війни. Тоді він працював з NFL – Національною футбольною лігою США. Тож саме для цієї організації зняв свій перший документальний фільм «NFL 360: Хто, як не ми» про гравців Української ліги американського футболу, які вступили до лав ЗСУ. Фільм показали на американському телебаченні. Також цей проєкт отримав престижну премію «Еммі» – телевізійний аналог «Оскара»…

Прем’єра стрічки «Озброєні піснею» відбулася у червні цього року у Нью-Йорку на фестивалі Трайбека. До українських кінотеатрів вона потрапила вже у середині вересня. Цей фільм перенесе глядача у лютий 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну і поступово, крок за кроком, через музикантів розповість історію української боротьби, котра триває досі. Запам’яталися слова Святослава Вакарчука, який є одним з героїв фільму, про те, що з першими вибухами він розпочав зворотний відлік до нашої перемоги. І мені здається, що саме вони є сильним лейтмотивом цієї документалки.

«Ми воюємо в себе вдома за життя», – це слова соліста гурту «Бумбокс» і військового Андрія Хливнюка. Я вже декілька днів прокручую їх у своїй голові. Адже це те, що розуміє і знає чи не кожен українець, але також те, що мають усвідомити іноземці.

Фільм побудовано на контрастах між жахливими кадрами війни та красою музики. З одного боку, бачимо руйнування міст, смерті й страждання людей, а з іншого – чуємо музику та пісні, що символізують життя та наповнюють серця надією. Як на мене, цей контраст підкреслює силу людського духу й здатність мистецтва долати будь-які випробування.

Одним із сильних сторін фільму є його візуальна естетика. Режисер використовує різні форми знімання, щоби створити атмосферу напруги та емоційної залученості глядачів до подій на екрані. Кадри зруйнованих міст чергуються з кадрами концертів, що створює контраст і підкреслює силу музики. Мене найбільше вразив момент, як учасниць гурту «ДахаБраха» накриває з головою морська хвиля, і на секунду вони зникають з поля зору. Це неймовірно об’ємна й сильна метафора про те, чого прагнуть росіяни – стерти українців з лиця землі.

У стрічці немає слабких історій. Вони всі різні і кожна варта уваги. Але мені хочеться більше розповісти про загиблого військового Іллю Грабара. Кіноновела, присвячена йому, вражає витонченістю й тактом, з якими творці розповідають про нього. Цей епізод складно дивитися без сліз, адже він є своєрідним реквієм за мрією та життям, котре обірвала війна.

Було б дивно, якби стрічка про музикантів мала бідну музичну частину. З цим усе гаразд. Композитор Кадім Тарасов створив розкішне музичне тло, яке переливається розмаїттям жанрів, доповнюючи картинку. Фільм сміливо можна назвати музичним, бо музика звучить усюди, навіть коли це тиша чи лопотіння дощу.

І хоча це документальна стрічка, у ній надзвичайно потужною є саме художній компонент. Окремі кадри, сценарні ходи та символізм деталей був би доречним і для ігрової авторської картини. І саме це робить фільм самобутнім, не схожим на інші, а також захопливим та динамічним.

«Озброєні піснею» – це важливий проєкт, який фіксує трагічну сторінку історії України й розповідає її світові. Фільм детально розказує про роль музики в часі війни, демонструючи, як українські музиканти стали невіддільною частиною спротиву. Раян Сміт майстерно поєднує архівні кадри, інтерв’ю з музикантами та зворушливі історії, створюючи потужний і багатогранний образ сучасної України. Особливо вражає контраст між жахами війни й красою музики, який підкреслює силу людського духу. Дуже важливо, що цей фільм зняв саме іноземець, адже це означає, що його побачать за кордоном. Є надія, що він стане потужним голосом України, який почують далеко за її межами.